Щастя Ругонів - Золя Эмиль - Страница 41
- Предыдущая
- 41/80
- Следующая
Антуан і його товариші поквапилися вийти з шинку. Скоро всі республіканці, які ще не покинули міста, зібралися на проспекті Совер. Оцей натовп і побачив Ругон, коли біг заховатися в своєї матері. Як тільки вони дійшли до вулиці Бан, Макар, що йшов позаду, зупинив чотирьох приятелів; були то дужі недалекі хлопці, що їх він підбурював балачками в шинку. Він легко переконав їх, що треба якомога швидше заарештувати всіх ворогів Республіки, щоб уникнути великої небезпеки. Насправді ж він боявся випустити П’єра в тій веремії, що її мали зчинити повстанці. Четверо здорових гульвіс, слухняні, наче діти, пішли слідом за ним і заходилися гуркотіти в двері Ругонів. У цю критичну хвилину Фелісіта виявила дивну мужність. Вона зійшла вниз і відчинила надвірні двері.
— Нам треба зайти до тебе, — сказав їй грубо Макар.
— Прошу, панове, заходьте, — відповіла Фелісіта з іронічною чемністю, вдаючи, ніби не впізнає свого дівера.
Піднявшись нагору, Макар звелів їй покликати свого чоловіка.
— Чоловіка нема вдома, — сказала вона спокійно, — він поїхав у власних справах з марсельським диліжансом сьогодні о шостій годині ввечері.
Макар, зачувши цю відповідь, виголошену виразним, спокійним голосом, спалахнув лютістю. Він удерся до салону, пройшов до опочивальні, перекинув ліжко, заглянув за фіранки й під стіл. Четверо здорованів йому допомагали. Чверть години вони перевертали все в помешканні. Фелісіта спокійно вмостилася на канапі в салоні й заходилася зав’язувати поворозки своїх спідниць, ніби її застукали під час сну й вона не мала часу одягтися як слід.
— Ай справді, цей боягуз утік, — буркнув Антуан, повернувшись до салону.
Але він і далі підозріло озирався навколо себе. Він відчував, що П’єр не міг кинути справи в такий рішучий мент. Він підступив до Фелісіти, що позіхала, сидячи на канапі.
— Кажи, де сховався твій чоловік, — сказав він. — Я тобі обіцяю, що нічого поганого йому не буде зроблено.
— Я вам сказала правду, — зауважила вона нетерпляче. — Як я можу видати вам свого чоловіка, коли його нема? Ви ж шукали всюди, чи не так? Дайте ж мені тепер спокій.
Макар, розлючений невістчиною байдужістю, либонь, ударив би її, але цього часу з вулиці долинув глухий гомін. Це колона повстанців з’явилася на вулиці Бан.
Антуанові довелося залишити жовту вітальню, він показав Фелісіті кулака, обізвав її старою мерзотницею і пообіцяв незабаром вернутися. Спустившись униз, він одвів набік одного з своїх товаришів, землекопа, на прізвище Касут, найдужчого з чотирьох, і звелів йому сісти на гайкові й не рухатися з місця до нового наказу.
— Прийди й скажи мені, — мовив Антуан, — коли цей поганець вернеться додому.
Касут важко сів на східці. Вийшовши на вулицю, Макар звів очі й побачив в вікні жовтого салону Фелісіту: спершись на підвіконня, вона з цікавістю поглядала на повстанців, ніби то був полк, що проходив з музикою місто. Її незворушний спокій геть розлютив Антуана; він ладен був вернутися й викинути стару жінку на вулицю. Але, опанувавши себе, він рушив за колоною, притишено бурмочучи:
— Так, так, милуйся на нас. Добачимо, чи завтра ти вийдеш на свій балкон.
Було біля одинадцяти годин вечора, коли повстанці увійшли до міста Римською брамою. Робітники, що залишилися в Пласані, відчинили її навстіж, незважаючи на нарікання вартівника — в нього силоміць одібрали ключі. Все життя він ревно ставився до своїх обов’язків і звик пускати лише по одній душі, та ще й пильно придивившись; тепер він став ні в сих ні в тих, побачивши таку хмару людей; він бурмотів, що його навіки зганьблено. На чолі колони, як і раніше, йшли пласанці, ведучи за собою інших. Міста була в перших лавах, ліворуч од неї — Сільвер; вона гордо підносила прапор, відчуваючи за гратчастими віконницями перелякані погляди стривожених буржуа. Повстанці з обережності повільно сунули Римською й Банською вулицями; вони побоювалися, що їх на перехресті зустрінуть пострілами з рушниць, хоча й знали спокійний норов мешканців. Але місто ніби вимерло; тільки подекуди з вікон чулися придушені голоси. І за весь час, поки вони йшли, прочинилося тільки п’ять-шість віконниць, не більше, і літній рантьє в сорочці й з свічкою в руках висунувся в вiкнo, нахиляючись, щоб краще бачити; але, вгледівши високу дівчину в червоному, що, здавалося, тягнула за собою цей натовп чорних демонів, він швидко зачинив вікно, переляканий цим чортовим видовищем.
Потроху тиша сонного міста заспокоїла ворохобників, вони насмілилися звернути з вулички старого кварталу й вийшли до Базарного майдану й майдану Ратуші, що сполучалися короткою й широкою вулицею. Обидва ці майдани, обсаджені кволими деревами, ясно освітлював місяць. Будівля ратуші, нещодавно відремонтована, вирізнялася на ясному небі великою білою плямою, на якій тонкими чорними рисами чітко вимальовувалися залізні арабески балкона. Можна було розпізнати на цьому балконі кілька осіб: мера, майора Сікардо, трьох-чотирьох міських радників та кількох інших службовців. Унизу брама була зачинена. Три тисячі республіканців, наповнивши обидві площі, зупинилася, підвівши голови, в чеканні, ладні дружним натиском виламати двері.
Поява повстанців у таку пізню годину заскочила владу зненацька. Перш ніж податися до мерії, майор Сікардо звернув додому одягти мундир. Потім він побіг будити мера; Під ту мить, коли вартівник Римської брами, відпущений повстанцями, прибіг до мерії й доповів, що розбишаки вдерлись до міста, майорові з великими труднощами пощастило зібрати чоловік двадцять солдатів національної гвардії. Не встигли навіть попередити жандарів, хоча їхня касарня була поряд. Наспіх зачинили двері й почали радитися. Не збігло й п’яти хвилин, як глухе безперестанне ревіння сповістило про наближення колони.
Пан Гарсоне, з ненависті до Республіки, либонь, дуже хотів захищатися. Але, як людина обережна, він зрозумів, що опір марний, коли побачив навколо себе лише декілька блідих заспаних урядовців. Радилися недовго. Один тільки Сікардо стояв на своєму: він неодмінно бажав битися й стверджував, що досить двадцяти чоловіка, щоб навести на розум тритисячну юрбу цієї наволочі. Пан Гарсоне знизав плечима й оповістив, що єдиний вихід — з гідністю капітулювати. А що ревіння натовпу дужчало, він вийшов на балкон, слідком за ним вийшла й решта.
Помалу запанувала тиша. Внизу, в хисткій чорній масі, рушниці й коси блищали в місячному світлі.
— Хто ви й чого вам треба? — закричав мер дужим голосом.
Чоловік у чорному пальту фермер з Палю, виступив наперед.
— Відчиніть двері, — сказав він, обминаючи питання пана Гарсоне. — Не доводьте до братовбійної війии.
— Розійдіться! — гукнув мер. — Наказую іменем закону!
Ці слова викликали в юрбі голосне ремство. Коли галас трохи вщух, до балкона стали долітати гомінкі вигуки. Почулися окрики:
— Саме в ім’я закону ми й прийшли!
— Ви, як службова особа, повинні шанувати основний закон країни, конституцію, що її зараз брутально порушено.
— Хай живе конституція!
— Хай живе Республіка!
Пан Гарсоне намагався говорити, покликаючись на своє становище службової особи, але фермер з Палю, що стояв під самісіньким балконом, перебив йому мову.
— Зараз, — мовив він палко, — ви службова особа поваленої влади. Ми звільняємо вас від ваших обов’язків.
Досі майор Сікардо тільки кусав вуса та бурмотів глухі прокльони. Палиці й коси обурювали його. Віц стримувався неймовірним зусиллям, щоб не всипати по-своєму цим горе-солдатам, що не мали навіть по рушниці на брата. Але коли почув, що добродій у цивільному пальті збирається зняти мера, оперезаного шарфом, він не витримав і гукнув:
— Гей ви, потолоч! Коли б у мене було чотири солдати й капрал, я намняв би вам вуха й навчив, як шанувати старших.
Цього було досить, щоб викликати найрішучіші дії.
Довгий галас прокотився по натовпу, і він кинувся до дверей мерії. Сторопілий пан Гарсоне поквапився піти з балкона, благаючи Сікардо бути розсудливішим, коли він не хоче, щоб їх усіх перебили. Не змигнулось і двох хвилин, як двері уступилися і натовп ринув у мерію; гвардійців швидко обеззброїли, мера й інших службовців заарештували. Сікардо не хотів віддавати шпаги, й начальникові Тюлетського загону, людині холоднішої крові, довелося захищати його від, розлютованих повстанців. Коли ратуша опинилася в руках республіканців, полонених одвели до кав’яреньки на Базарному майдані й лишили там під вартою.
- Предыдущая
- 41/80
- Следующая
