Лялька - Прус Болеслав - Страница 7

• Предыдущая
• 7/210
• Следующая

Отак, бурмочучи, пан Жецький ходив, засунувши руки в кишені, по магазину, а за ним його пудель.

Час від часу він спинявся й пильно оглядав якусь річ, пудель присідав на підлоз] й чухався задньою ногою в своїх кудлах, а ряди виставлених у шафах малих, середніх і великих ляльок, чорнявих і білявих, дивились на них мертвими очима.

Рипнули задні двері, й увійшов пан Клейн, миршавий продавець, з сумною усмішкою на посинілих губах.

— Ну от, я так і знав, що ви прийдете першим. Добрий день! — сказав пан Ігнац. — Павле! Гаси світло та відчиняй магазин.

Слуга вибіг важким тюпачком і погасив газ. За хвилину заскреготіли засуви, заклацали штаби й до магазину увійшов день, єдиний відвідувач, який ніколи не підводить купця. Жецький сів за конторку біля вікна, Клейн став на своєму місці коло фарфору.

— Хазяїн іще не повертається, він вам не писав? — спитав Клейн.

— Сподіваюсь його в половині березня, найпізніше через місяць.

— Якщо його не затримає нова війна.

— Стась… Пан Вокульський, — поправився Жецький, — пише мені, що війни не буде.

— Проте курс цінних паперів падає, а тільки-но я читав, що англійський флот увійшов у Дарданелли.

— Це нічого не означає, війни, однак, не буде. А зрештою, — зітхнув пан Ігнац, — що нас обходить війна, коли в ній не візьме участі Бонапарт.

— Ну, Бонапарта своє відспівали.

— Справді?.. — Іронічно усміхнувся пан Ігнац. — А задля кого ж Мак-Магон з Дюкро готували в січні переворот?.. Повірте мені, пане Клейн, бонапартизм — це могутня сила!..

— Є більша за неї.

— Яка? — обурився пан Ігнац. — Може, республіка з Гамбеттою? Чи Бісмарк?

— Соціалізм… — шепнув миршавий продавець, ховаючись за фарфором.

Пан Ігнац міцніше насадив на ніс пенсне й підвівся з крісла, немов збирався одним ударом розтрощити нову теорію, яка суперечила його поглядам, але цьому перешкодив другий продавець з борідкою, що саме увійшов у цей час.

— А, моє шанування панові Лісецькому! — звернувся до нього пан Ігнац. — Холодно, сьогодні, правда? Котра воно година в місті, бо мій годинник, здається, поспішає. Ще, мабуть, немає чверті на дев’яту?..

— Теж мені дотеп!.. Ваш годинник завжди поспішає зранку і спізнюється надвечір, — в’їдливо відповів Лісецький, обтираючи припалі інеєм вуса.

— Можу закладатися, що ви вчора грали в преферанс.

— Звичайно. А що ви думаєте, мені вистачає на цілу добу вашої галантереї та сивини?

— Ну, знаєте, вже краще бути трохи шпакуватим, аніж лисим, — образився пан Ігнац.

— Теж дотеп!.. — просичав пан Лісецький. — Моя лисина, якщо хто-небудь її й побачить, — просто прикра спадковість, а от ваша сивина та буркотлива вдача — це вже наслідок старості, яку… я хотів би шанувати.

В магазин зайшов перший покупець: жінка в салопі й хустці. Вона зажадала мідну плювальницю. Пан Ігнац дуже низько їй уклонився й подав стільця, а пан Лісецький зник за шафами; через хвилину він повернувся і повним гідності рухом вручив жінці потрібний предмет. Потім записав ціну плювальниці на бланку, подав його через плече Жецькому і пішов за полиці з виглядом банкіра, який пожертвував на добродійні цілі кілька тисяч карбованців.

Суперечка про сивину й лисину більше не відновлювалась.

Десь аж о дев’ятій увійшов, а краще сказати вбіг у магазин пан Мрачевський, гарний, двадцяти з чимось років блондин, з очима — як зорі, з губами — як корали, з вусиками — як отруйні стилети. Він вбіг, тягнучи за собою хвилю пахощів, і вигукнув:

— Слово честі, вже, мабуть, пів на десяту! Ах, я ж вітрогон, я негідник, нарешті — я мерзотник, але що ж я вдію, коли захворіла моя мати і я мусив шукати лікаря.

Був у шістьох…

— Чи не в тих, котрим ви даруєте несесери? — спитав Лісецький.

— Несесери?.. Ні. Наш лікар не взяв би навіть шпильки. Шановна людина. Правда, пане Жецький, уже є пів на десяту? Мій годинник спинився.

— Скоро дев’ять… — з притиском відповів пан Ігнац.

— Тільки дев’ять?.. Ну, хто б подумав! А я збирався прийти сьогодні в магазин першим, раніше за пана Клейна…

— Щоб вийти ще до восьмої, — озвався пай Лісецький.

Мрачевський втупив у нього свої голубі очі, в яких відбилося величезне здивування.

— Відкіля ви знаєте?.. — вигукнув він. — Ну, слово честі, у цього чоловіка дар ясновидця! Саме сьогодні, слово честі… мушу бути в місті перед сьомою, хоч би я вмер… хоч би мене звільнили…

— З цього б ви й почали! — вибухнув Жецький. — Можете бути вільні об одинадцятій, навіть зараз. Вам треба б бути графом, а не продавцем, і я дивуюсь, чому ви не обрали собі одразу цієї спеціальності. Тоді б, пане Мрачевський, у вас було б завжди багато вільного часу! Отак!

— Ну, ви теж у його літа бігали за спідницями, — озвався Лісецький. — Нащо тут читати моралі?

— Ніколи я не бігав! — крикнув Жецький, стукнувши кулаком по конторці.

— Принаймні хоч раз пробовкався, що все життя був розтелепою, — буркцув Лісецький до Клейна, який усміхався, дуже високо зводячи брови.

В магазин увійшов другий покупець і зажадав калоші.

Назустріч йому вибіг Мрачевський.

— Шановному панові потрібні калошики? Який номерок, насмілюся, спитати? Ах, шановний пан, мабуть, не пам’ятає! Не кожен має час думати про номер своїх калош, це вже наш клопіт. Дозвольте, шановний пане, приміряти?.. Прошу шановного пана сісти на ослінчик. Павле! Принеси рушника, зніми з пана калоші та витри взуття…

Вбіг Павло з ганчіркою й кинувся до ніг покупцеві.

— Та що ви, пробачте… — белькотів ошелешений покупець.

— Уклінно просимо, — аж захлинався Мрачевський, — це наш обов’язок. Здається, оці будуть якраз на вас, — казав він, подаючи пару зчеплених ниткою калош. — Чудово, розкішно виглядають; у шановного пана така нормальна нога, що ніколи не сплутаєш номера. Шановний пан, напевне, захоче й буковки; які буковки?..

— Л. П. — буркнув покупець, відчуваючи, що тоне в потоку красномовності чемного продавця.

— Пане Лісецькпй, пане Клейн, будь ласка, прикріпіть буковки. Шановному панові загорнути старі калоші? Павле! Витри калоші й загорни в папір. А може, шановний пан не захоче нести зайвий тягар? Павле! Викинь калоші в ящик… З вас два карбованці і п’ятдесят копійок… Калош з буковками шановному панові ніхто не обміняє, а то прикро, знаєте, замість нового товару знайти діряві недоноски… Два карбованці п’ятдесят копійок до каси з оцим рахунком. Касире, п’ятдесят копійок здачі шановному панові…

Покупець не встиг отямитись, як його взули в нові калоші. дали здачу й з низькими поклонами відпровадили до дверей. Він постояв з хвилину на вулиці, безтямно дивлячись на вітрину, з-за якої пан Мрачевський обдаровував його ніжними усмішками та вогнистими поглядами. Нарешті він махнув рукою й пішов далі, можливо, думаючи, що в іншому магазині калоші без буковок коштували б йому десять злотих[3].

Пан Ігнац обернувся до Лісецького й похитав головою, що мало означати захоплення і задоволення. Мрачевський краєм ока перехопив цей рух, підбіг до Лісецького і стиха промовив:

— Ви тільки подивіться, хіба наш старий не схожий у профіль на Наполеона Третього? Як ніс… як вуса… як еспаньйолка…

— Еге ж, на Наполеона, коли той хворів на каміння в нирках, — відказав Лісецький.

Почувши це, пан Ігнац гидливо скривився. Звичайно, що перед сьбмою годиною Мрачевський був відпущений з роботи, а через кілька днів у приватному зошиті Жецького про нього з’явився такий запис: «Був на «Гугенотах» у восьмому ряду партеру з якоюсь Матильдою???»

На втіху собі Мрачевський міг би сказати, що в тому самому зошиті були записи і про двох його колег, а також про інкасатора, розсильних і навіть про слугу Павла. Відкіля Жецький знав такі подробиці з життя своїх співробітників? Це була таємниця, якої він нікому не звіряв.

Десь о першій годині дня пан Ігнац здав касу Лісецькому, якому, незважаючи на постійні суперечки, найбільше вірив, і пішов у свою кімнатку, щоб з’їсти обід, принесений з ресторану. Разом з ним виходив Клейн і повертався в магазин о другій; потім вони з Жецьким залишались у магазині, а Лісецький і Мрачевський ішли на обід.

• Предыдущая
• 7/210
• Следующая