Лялька - Прус Болеслав - Страница 20

• Предыдущая
• 20/210
• Следующая

Ну, нецікавого ж ти знайшов спільника, папа!.. — сміялася панна Ізабелла.

— Шаленої енергії чоловік, — заперечив пан Томаш. — Всі вони такі. Ось ти їх узнаєш, бо я хочу влаштувати вдома кілька нарад. Всі вони оригінальні, але цей оригінальніший за інших.

— Ти хочеш приймати цих панів?..

— Мушу порадитися з деякими. А щодо наших, — додав він, дивлячись дочці в вічі, — то будь певна, як почують, хто у мене буває, то всі до одного прибіжать у нашу вітальню.

В цю хвилину увійшла панна Флорентіна й запросила обідати. Пан Томаш подав руку дочці, і вони втрьох пішли в їдальню, де вже їх чекала ваза з супом і Миколай у фраку та білому галстуку.

— Смішно мені з Бсльці! — звернувся пан Томаш до кузини, яка наливала суп з вази. — Уяви собі, Флорцю, що Вокульський справив на неї враження грубої людини. Ти його знаєш?

— Хто ж тепер не знає Вокульського, — відповіла панна Флорентіна, подаючи Миколаєві тарілку для господаря. — Ну, він не дуже елегантний, але справляє враження…

— …Колоди з червоними руками, — сміючись, додала панна Ізабелла.

— Він нагадує мені Трості, пам’ятаєш, Бельцю, того піхотного полковника в Парижі? — сказав пан Томаш.

— А мені — статую гладіатора-переможця, — мелодійним голосом додала панна Флорентіна. — Пам’ятаєш, Бельцю, отого, у Флоренції, з піднятим мечем? Обличчя суворе, навіть дике, але прекрасне.

— А червоні руки?.. — запитала панна Ізабелла.

— Він одморозив їх у Сибіру, — значливо сказала панна Флорентіна.

— Що ж він там робив?

— Відбував покуту за молодечі захоплення, — промовив пан Томаш. — Це можна йому пробачити.

— Ого, то він ще й герой!..

— І мільйонер, — додала панна Флорентіна.

— І мільйонер? — перепитала панна Ізабелла. — Я починаю вірити, що папа знайшов собі доброго спільника… Хоча…

— Хоча?.. — спитав батько.

— Що скаже світ про таку спілку?

— У кого сила в руках, у того світ в ногах.

Миколай саме обносив печеню, коли в передпокої задзеленчав дзвінок. Старий слуга вийшов і за хвилину повернувся з листом на срібному, а може, посрібленому підносі.

— Від пані графині, — сказав він.

— Це тобі, Бельцю, — додав пан Томаш, взявши листа. — Дозволь мені проковтнути замість тебе цю нову пілюлю.

Він розпечатав листа, почав читати, а потім, сміючись, подав панні Ізабеллі.

— От, — вигукнув він, — Йоася вся в цьому листі. Нерви, все нерви…

Панна Ізабелла відсунула тарілку і стурбовано пробігла листа очима. Але поступово обличчя її прояснилось.

— Слухай, Флорцю, — сказала вона, — це цікаво.

Панна Ізабелла аж сяяла. В цьому листі здійснювалися всі її надії.

— Цей Вокульський незрівнянний! — сказав, сміючись, пан Томаш. — Він штурмом здобув Йоасю, і тепер вона не тільки не дорікатиме мені за спільника, а готова й сама змагатися за нього зі мною.

Миколай подав курчата.

— Він, мабуть, таки геніальна людина, — зауважила панна Флорентіна.

— Вокульський?., Ну, я не сказав би, — мовив пан Томаш. — Він чоловік шаленої енергії, але щодо комбінаторського хисту, то не скажу, щоб він у нього був великий.

— Мені здається, що він його довів.

— Все це свідчить лише про енергію, — відповів пан Томаш. — Хист комбінування, геніальний розум виявляються в інших речах, ну хоч би… в грі. Я частенько граю з ним в пікет, де неодмінно треба комбінувати. В результаті я програв карбованців вісім-десять, а виграв щось сімдесят, хоч і не претендую на геніальність! — скромно додав він.

У панни Ізабелли випала з рук виделка. Вона «зблідла, схопилась за голову і прошепотіла:

— А!.. а!..

Батько й панна Флорентіна посхоплювалися зі стільців.

— Що з тобою, Бельцю?.. — стурбовано спитав пан Томаш.

— Нічого, — відповіла вона, встаючи з-за столу, — мігрень. Вже годину тому я відчувала, що вона починається… Нічого, папа…

Вона поцілувала батька в руку і вийшла в свою кімнату.

— Раптова мігрень повинна б швидко минутись, — сказав пан Томаш. — Піди до неї, Флорцю. Я на часину вийду на місто, мені треба побачитися з кількома людьми, але я незабаром повернусь. А ти тим часом доглянь її, дорога Флорцю, прошу тебе, — мовив пан Томаш зі спокійною міною людини, певної, що без її розпоряджень або прохань не може бути ладу в світі.

— Зараз я до неї піду, нехай тільки тут приберуть, — відповіла панна Флорентіна, для якої порядок в домі був набагато важливішою справою, аніж будь-чия мігрень.

На землю лягли сутінки… Панна Ізабелла знов сама у своєму будуарі; вона лежить на шезлонгу, обома руками затуливши очі. З-під каскаду матерії, що спадає аж на підлогу, виглядає її вузенький черевичок і смужка панчохи, але цього ніхто не бачить, і сама вона про це не думає.

В цю хвилину її душу знов шматує гнів, образа й сором.

Тітка її перепросила, вона братиме участь у великодніх пожертвах, у неї буде щонайкраще вбрання, а проте вона нещасна… У неї виникає таке почуття, немов, увійшовши в повну людей вітальню, вона раптом помітила на своїй новій сукні величезну масну пляму огидної форми й кольору, немов вона вимазалась десь на чорних сходах. Ця думка така дошкульна, що в рот їй напливає повно слини.

Яке страшне становище!.. Вже місяць вони позичають гроші у лакея, а останні десять днів її батько на свої дрібні видатки виграє в карти… Виграти можна; великі пани виграють навіть тисячі, але ж не на дрібні витрати і не в купців. Якби можна, вона впала б батькові до ніг і благала б його, щоб не грав з тими людьми, принаймні тепер, коли їх матеріальне становище таке тяжке. За кілька днів, як будуть одержані гроші за сервіз, вона сама дасть батькові кількасот карбованців і попросить, щоб він програв їх тому панові Вокульському, аби нагородити його ще щедріше, аніж вона нагородить Миколая, коли повертатиме йому борг.

Але чи зручно їй так зробити, навіть поговорити про це з батьком?

— Вокульський?.. Вокульський?.. — шепоче панна Ізабелла. Хто ж він такий, той Вокульський, який так несподівано постав перед нею в кількох образах? Які у нього справи з тіткою, з батьком?

І от їй починає здаватись, що вона вже кілька тижнів тому щось про нього чула. Якийсь купець недавно пожертвував кілька тисяч карбованців на благодійні цілі, але не була певна, чим він торгує — чи то дамськими туалетами, чи хутром. Потім ще говорили, що якийсь купець під час російсько-турецької війни заробив великі гроші, але вона не дочула, чи то був швець, у якого вона замовляла взуття, чи її перукар. І аж тепер вона пригадує, що той купець, який пожертвував гроші на благодійну мету, і той, котрий заробив великі гроші, — одна й та сама особа, що це, власне, і є той Вокульський, який програє її батькові гроші в карти і якого її тітка, відома своєю пихою графиня Карольова, називає «мій шановний Вокульський».

Тепер вона пригадує навіть обличчя того чоловіка, який не хотів з нею говорити в магазині, а тільки похмуро дивився з-за величезних японських ваз. Як він на неї дивився!..

• Предыдущая
• 20/210
• Следующая