Выбери любимый жанр

Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон - Страница 26


Изменить размер шрифта:

26

Зрештою, господар його — старе луб'я, вже на ладан дихає!

Тихенько, як кіт, він перейшов кімнату, щоб подзвонити. Йому звеліли: «Обід о сьомій». Що господар спить, то байдуже: він його зараз розбуркає; на те є ніч, щоб виспатися! Слід і про себе подбати: о пів на дев'яту йому конче треба бути в клубі!

На дзвінок з'явився молодий служник із срібною супницею в руках. Лакей узяв її з хлопцевих рук і поставив на стіл, тоді підійшов до відчинених дверей і, наче запрошуючи до їдальні цілий гурт, урочисто мовив:

— Обід на столі, сер!

Старий Джоліон повільно підвівся з крісла і рушив до обіднього столу.

VIII. ПРОЕКТ БУДИНКУ ГОТОВИЙ

Всі Форсайти, як то загальновідомо, мають черепашки, подібно до того надзвичайно корисного молюска, яким залюбки ласують люди; іншими словами, Форсайтів ніколи не побачиш без шкаралупи, а якщо й побачиш, то не впізнаєш. Шкаралупа ця складається з обставин їхнього життя, власності, знайомих і дружин, з усього того оточення, що супроводжує їх на шляху крізь світ, який у свою чергу складається з тисяч інших Форсайтів, що мають свою шкаралупу. Без шкаралупи Форсайта годі уявити собі — він би скидався на роман без сюжету, а це, як усі знають, річ неприродна.

На погляд Форсайтів, Босіні такої шкаралупи не мав, очевидно, він був з нечисленної категорії тих бідолах, що вікують свій вік, оточені обставинами чужого життя, чужою власністю, чужими знайомими й дружинами.

Його помешкання на горішньому поверсі будинку на Слоун-стріт з табличкою на дверях «Філіп Бейнз Босіні, архітектор» аж ніяк не скидалося на помешкання Форсайтів. Вітальні він не мав, за неї правила приймальня; в частині її, відгородженій ширмою, були такі необхідні для повсякденного життя речі, як канапа, крісло, люльки, книжки й капці. Робоча половина кімнати була вмебльована як звичайно: секретер з безліччю шухлядок, круглий дубовий стіл, складаний умивальник, стільці, широка конторка з планами й кресленнями. Джун була тут уже двічі — пила чай під опікою його тітки.

Гадалося, що в помешканні була й спальня.

Наскільки родині Форсайтів пощастило розвідати його прибуток складався з платні за консультацію в двох місцях — по двадцять фунтів на рік, — дещо перепадало за випадкові замовлення, а також — річ більш варта уваги — він мав щорічну ренту, сто п'ятдесят фунтів, які відписав йому батько.

Що ж до самого батька, відомості, які пощастило зібрати, були не такі втішні. Виявилося, що він був медик, родом з Корнуельсу, лікарював у Лінкольншірі, відзначався оригінальною зовнішністю й байронічними нахилами, — вельми примітна фігура у своєму графстві. Дядько Босіні по матері, Бейнз, із контори «Бейнз і Балдбой», Форсайт за інстинктами, хоч і не за іменем, міг розповісти про свого дівера небагато вартого уваги.

— Дивний чолов'яга, — розказував Бейнз. — Про трьох своїх старших синів він говорив так: «Гарні хлопці, але нудні». Тепер вони в Індії, займають добрі посади! А Філіпа він любив. Частенько висловлював чудернацькі міркування; якось каже мені: «Друже мій, ніколи не звіряйте дружині своїх думок!» Але я поради його не послухав; нема дурних! Химерний чоловік. Повчав був Філа: «Жити, хлопче, можна абияк, але померти треба як джентльмен!» І його самого набальзамовано й поховано в сюртуку, шовковій краватці з діамантовою шпилькою. Оригінальна людина, нічого не скажеш!

До самого Босіні Бейнз ставився тепло й трохи жалісливо.

— Байронізм у нього від батька. Поміркуйте-но: раптом кинув мою контору, знехтувавши всіма добрими нагодами, подався за кордон із рюкзаком за плечима й мандрував цілих шість місяців, а ради чого? Щоб вивчити чужоземну архітектуру — чужоземну! Чого він сподівався? І ось, будь ласка, — талановитий хлопець не може навіть сотні за рік заробити! З цими заручинами йому пощастило, як ніколи, — він стане розважливіший; а то він з тих людей, котрі весь день сплять, а цілісіньку ніч працюють тільки тому, що звикли до безладдя; та лихого в ньому не знайдеш — ані крихти. Старий Форсайт чоловік багатий!

Містер Бейнз якнайприязніше ставився до Джун, котра саме тоді частенько бувала в його домі на Лаундз-сквер.

— Цей будинок містера Сомса які в нього визначні ділові здібності! — цей будинок якраз те, що потрібно Філіпові, — казав він Джун. — Навряд чи ви тепер будете з ним часто зустрічатися — і не сподівайтесь на це, моя люба панночко. Добра справа — то добра підстава! Він молодий, йому треба пробивати собі дорогу В його віці я працював з ранку до ночі. Дружина, бувало, мені каже: «Боббі, ти ж за роботою світу не бачиш, подумай про своє здоров'я». Але я ніколи себе не жалів!

Джун поскаржилась йому, що її нареченому ніколи навіть зайти на Стенгоуп-гейт.

Коли він зрештою таки навідався, вони й чверті години не побули удвох, як випадково завітала місіс Септімус Смолл, їй неймовірно щастило на такі випадковості. Босіні негайно встав і, як то було умовлено, сховався в маленькому кабінеті, щоб пересидіти її візит.

— Який він худий, голубонько! — сказала тітонька Джулі. — Я часто помічала, що заручені худнуть, але ти подбай, щоб він не змарнів. У продажу є екстракт із телятини фірми Барлоу; твоєму дядькові Свізіну він дуже допоміг.

Джун випросталася перед каміном на весь свій невеличкий зріст, її личко сердито сіпалося: вона вважала несвоєчасний тітчин візит особистою образою і зневажливо відповіла.

— Худий він тому, що багато працює; люди, зайняті справжнім ділом, ніколи не гладшають!

Тітонька Джулі надулася; сама вона завжди була худорлява, але з цієї незаперечної обставини мала одну-єдину втіху: могла вдосталь мріяти про те, як би стати огрядною.

— На мою думку, — мовила вона сумно, — ти не повинна дозволяти, щоб його називали Піратом; люди можуть подумати хтозна-що, а він же будуватиме Сомсові дім. Сподіваюся, він поставиться до своєї роботи серйозно: це для нього дуже важливо; адже Сомс має неабиякий смак!

— Смак! — вигукнула Джун, скипівши. — Його смак анічогісінько не вартий, у нашій родині ніхто не має смаку!

Місіс Смолл сторопіла.

— Твій дядько Свізін, — сказала вона, — завжди мав чудовий смак! Та й у Сомса чудовий будиночок, невже ти скажеш, що ні?

— Гм! — відповіла Джун. — Хіба тільки тому, що там живе Айріні!

Тітонька Джулі спробувала сказати щось приємне:

— А наша голубонька Айріні задоволена, що переїде за місто?

Джун поглянула на неї так гостро, наче її очима прозирнуло сумління; потім вираз цей зник, а погляд став іще гостріший, наче їй вдалося погамувати сумління. Вона відповіла гордовито:

— Авжеж, задоволена, а чому ні?

Місіс Смолл збентежилась.

— Не знаю, — сказала вона. — Я гадала, може, їй не схочеться розлучатися з друзями. Твій дядько Джеймс каже, що вона мало цікавиться життям. Ми вважаємо — тобто Тімоті вважає — їй слід частіше бувати на людях. Ти ж, мабуть, за нею скучатимеш!

Джун закинула руки за голову.

— Як би я хотіла, — вигукнула вона, — щоб дядечко Тімоті не говорив про те, що його не стосується!

Тітонька Джулі встала і випросталася на весь свій чималий зріст.

— Він ніколи не говорить про те, що його не стосується, — мовила вона.

Джун одразу відчула докори сумління; вона підбігла до тітки й поцілувала її.

— Пробачте мені, тітонько, але краще хай би Айріні дали спокій.

Тітонька Джулі не змогла сказати нічого доречного на цю тему й тому промовчала; вона зібралася йти, застебнула на грудях свою чорну шовкову пелерину й узяла свій зелений ридикюль.

— А як поживає дідусь? — спитала вона, вийшовши в хол. — Нудно, мабуть, йому самому тепер, адже ти весь час із містером Босіні. — Вона нахилилася, жадібно поцілувала онуку і подріботіла до дверей.

Очі Джун налилися слізьми; вона вбігла в маленький кабінет, де Босіні сидів біля столу й малював пташок на звороті конверта, впала на стілець і вигукнула:

26
Перейти на страницу:
Мир литературы