Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон - Страница 20

• Предыдущая
• 20/225
• Следующая

— Агов, Форсайте! — мовив архітектор. — Я знайшов місце для вашого будинку! Подивіться-но!

Сомс постояв, подивився, тоді сказав холодно:

— Може, вибрали ви й вдало, але ця ділянка мені коштуватиме в півтора рази дорожче.

— До біса ціну, Форсайте. Погляньте на краєвид!

Майже біля самісіньких їхніх ніг золотилася спіла нива, що простяглась до невеличкого темного гайка. Ген-ген, аж до далеких сизо-синіх горбів мріли лани й живоплоти. Праворуч срібною смужкою вилискувала річка.

Небо було таке синє, сонце таке ясне, що, здавалося, на цьому обширі панує вічне літо. Навколо них літали пушинки будяків, заворожені розлитим у повітрі спокоєм. Над нивою мерехтіло гаряче марево, і всю цю картину пронизувало тихе, ледь чутне бриніння, наче то перемовлялися хвилини щастя, танцюючи між землею і небом.

Сомс дивився. Мимоволі щось здіймалося в його грудях. Жити тут, милуватися цим краєвидом, показувати його своїм друзям, розмовляти про нього, володіти ним! Щоки в Сомса запашіли. Тепле, ясне проміння западало йому в душу так само, як чотири роки тому в душу йому запала врода Айріні, збудивши до неї потяг. Він глянув потай на Босіні, — його очі, очі напівприрученого леопарда, як назвав архітектора кучер старого Джоліона, збуджено бігали, милуючись краєвидом. Сонце вирізнило гострі риси його обличчя, випнуті вилиці вольове підборіддя, вертикальні складки на лобі, і Сомс неприязно споглядав це кутасте, захоплене, безтурботне обличчя.

Легенький вітрець промчав широкою хвилею через ниву й овіяв їх теплим подихом.

— Я побудував би вам тут не будинок, а лялечку, — озвався Босіні, порушивши нарешті тишу.

— Авжеж, — відповів сухо Сомс. — Вам не довелося б за нього платити.

— Тисяч за вісім я збудував би вам палац.

Сомс зблід як стіна — в ньому точилася боротьба. Нарешті він опустив очі й сказав уперто:

— Для мене це занадто дорого.

І повільною обережною ходою повернувся на першу ділянку.

Вони пробули там деякий час, обговорюючи деталі нового будинку, потім Сомс вернувся в котедж поговорити з агентом.

Вийшов він за півгодини і рушив з Босіні на станцію.

— Ну, — мовив він крізь стиснуті губи, — я таки взяв ту вашу ділянку.

І знову замовк, збентежено міркуючи, яким чином думка цього молодика, котрого він зневажав усім своїм єством, примусила його перемінити своє рішення.

Так само, як тисячі інших освічених представників його класу й покоління, котрі, живучи в цьому великому місті, вже більше не вірили в червоні оксамитові крісла й розуміли, що групи з мармуру сучасної італійської роботи просто vieux jeu, Сомс Форсайт мешкав у будинку, який мав чим похвалитися. Мідний молоток на дверях був оригінального литва, нові віконні рами відчинялися надвір, у висячих квіткових ящиках росла фуксія, а за будинком (важлива особливість) був дворик, вимощений жовто-зеленими кахлями, де стояв ряд ясно-синіх горщиків з рожевою гортензією. Тут, під японським тентом пергаментного кольору, що закривав один куток двору, господарі будинку та гості, сховані від цікавих очей, пили чай або роздивлялися останні надбання Сомсової колекції табакерок.

Оздоблюючи кімнати, господар віддавав перевагу стилеві ампір та Вільяму Морісові. Як на свої розміри, будинок був просторий; він мав безліч куточків, що нагадували пташині гніздечка, а в куточках тих лежали, наче яєчка, усілякі срібні дрібнички.

Загальна довершеність приховувала зіткнення двох витончених, але різних смаків. Господиня дому могла б створити вишукану обстановку навіть на пустельному острові, а господар культивував свою вишуканість, вважаючи її за своєрідний капітал, що допоможе власникові досягти нових успіхів відповідно до законів конкуренції. Оця вишуканість — засіб переважити інших конкурентів — примушувала Сомса, ще коли він учився в Мальборо, першим надягати влітку білу жилетку, а взимку вельветову, не дозволяла виходити на люди з криво зав'язаною краваткою і змусила стерти пилюку з лакованих черевиків перед повною залою слухачів, що зібралися в актовий день послухати, як він декламуватиме Мольєра.

Бездоганність приросла до Сомса та й до багатьох інших лондонців, наче шкіра: годі навіть уявити його непричесаним, чи в краватці, що відхилялася б на одну восьму дюйма від перпендикуляра, чи в комірці, що не сяяв би сліпучою чистотою! Від ранкової ванни він не відмовився б нізащо в світі — в той час саме ставало звичаєм приймати ванну; і яку глибоку зневагу він відчував до тих, хто не приймав ванни щодня!

Айріні — та була інша: вона б, наче німфа, охоче плескалася в придорожньому струмку, втішаючись прохолодою й милуючись красою свого тіла.

В цьому змаганні, яке точилось по всьому домі, жінка виявилася слабкішою. Як і в боротьбі між саксонською і кельтською кров'ю, що й досі не миряться в жилах нації, вразливіший і м'якший темперамент піддався і сприйняв гніт умовностей.

Отож їхній дім став достоту схожий на сотні інших домів, що прагнули до тієї ж високої мети, і його почали називати: «Чарівний будиночок Сомса Форсайта, дуже своєрідний, серденько, і по-справжньому елегантний!»

Замість Сомса Форсайта поставте Джеймса Пібоді, Томаса Еткінса, Еммануїла Спаньолетті чи ім'я будь-якого іншого лондонця, що належить до середнього класу й претендує на добрий смак, і хоч дім буде інакше вмебльований, але ця фраза стосуватиметься їх усіх.

Увечері восьмого серпня, через тиждень після поїздки до Робін-Гіла, в їдальні цього дому — «такого своєрідного, серденько, і по-справжньому елегантного»— Сомс і Айріні сіли обідати. Гарячий обід по неділях правив за невелику елегантну відзнаку, властиву не тільки цьому домові, а також багатьом іншим. Після одруження Сомс установив: «Слуги повинні подавати в неділю обід: вони однаково сидять без діла та знічев'я грають на концертино».

Ця постанова не викликала революції. Слуги були віддані Айріні — Сомс вважав це за доказ їхньої невдячності, — а вона, порушуючи всі доброзвичайні традиції, визнала за ними право на притаманні людській натурі слабкості.

Щасливе подружжя сиділо за гарним столом палісандрового дерева не одне проти одного, а навскоси; обідали вони без скатерті — відзнака елегантності — і досі не промовили жодного слова.

Сомс любив поговорити за обідом про справи або розказати, що він придбав останнім часом; і, поки він говорив, мовчанка Айріні його не бентежила. Та цього вечора у нього не лежала душа до розмови. Рішення будувати новий дім стриміло у нього в думці, наче цвях, увесь тиждень, і він зрештою вирішив розказати про все дружині.

Збираючись відкрити свою таємницю, він нервувався, і це його страшенно дратувало: з якої речі вона примушує його так хвилюватись, адже чоловік і жінка — це одне тіло, один дух. Відколи вони посідали за стіл, вона на нього й разу не глянула, і йому кортіло довідатись, про що вона весь час думає. Як це тяжко, коли чоловік працює не покладаючи рук, як оце він, заробляє для неї гроші — атож, із болем у серці, — а вона сидить тут і дивиться, дивиться так, наче стіни кімнати її ось-ось розчавлять. Так і хочеться встати з-за столу й вийти з кімнати.

Світло з-під рожевого абажура падало на її шию і руки — Сомс любив, щоб вона вдягала до обіду відкриту сукню: це давало йому невимовне почуття переваги над більшістю знайомих, чиї дружини, обідаючи вдома, задовольнялися закритими вбраннями — строгими вечірніми сукнями. В рожевому світлі її бурштинове волосся і біла шкіра на диво відтінювали її темно-карі очі.

У кого може бути щось прекрасніше за цей обідній стіл, який міниться темними барвами, за ці ясні, наче зорі, ніжні троянди, за келехи, що червоніють рубінами, і за це вишукане столове срібло; у кого може бути щось прекрасніше за жінку, що сидить за цим столом? Форсайти не вважали вдячність за чесноту; завзяті й сповнені здорового глузду, вони її зреклися; і Сомс тільки мучився гірким до болю жалем, що він не володіє цією жінкою так, як належало йому по праву, що він не може простягнути до неї руку, взяти її, як цю троянду, і вдихнути пахощі, що таяться в її серці.

• Предыдущая
• 20/225
• Следующая