Золотий горнець - Гофман Эрнст Теодор Амадей - Страница 5

• Предыдущая
• 5/95
• Следующая

_{Роман «Життєві погляди кота Мурра» показує нам не якийсь окремий, хай навіть характерний прошарок німецького суспільства, а всю «багатоповерхову» бюргерську Німеччину — Німеччину «карликових держав».}

_{«Людська» лінія роману не просто співіснує із «звіриною» — вона в неї включена і їй підпорядкована; це вже само по собі створює неабиякий сатиричний ефект. Ті, кому належить жити і хто живе за законами царства звірів, не тільки судять про найвище людське призначення, а й пробують — і часом, на жаль, небезуспішно, — підмінити його своїм плотським світосприйняттям. Таке світосприйняття Гофман бачить скрізь, на всіх сходинках суспільної ієрархії. Гейне говорив про Гофмана, як про «чарівника», який «перетворив людей у диких звірів, а тих навіть у радників царського королівського двору». Письменник-гуманіст, казкар-романтик сміливо викривав дикий маскарад офіційного життя, державних інститутів, феодальної і буржуазної моралі.}

_{Гофмана багато що пов'язує з європейським романтизмом в усіх його проявах. Поза романтизмом він незбагненний. Те, що у творчій спадщині Гофмана не витримало випробування часом, належало, певна річ, до того різновиду романтичних течій, про який ми традиційно говоримо як про романтизм консервативний. У цьому розумінні Гофмана можна вважати певною мірою попередником європейського модернізму.}

_{Гофманівські містичні інтонації зазвучали в творах французьких декадентів П. Адана, М. Швоба. На новій основі вони відроджувались у таких письменників, як Г. Мейрінк, Ф. Кафка…}

_{Проте спадщина Гофмана справила великий вплив і на визначних Європейських реалістів, переважно французьких і англійських. Певний вплив мав Гофман на автора «Шагреневої шкіри» — Бальзака. Гофманом захоплювався Флобер. Діккенс віддав данину гротескно-іронічній стихії Гофмана.}

_{Ремінісценції гофманівськлх мотивів — певна річ, опосередковані у складному художньому синтезі — можна почути і в гоголівському «Портреті», і в «Двійнику» Достоєвського. Ще в першій половині XIX ст. про Гофмана сказала своє доброзичливе слово російська критика…}

_{Гофман-гуманіст, Гофман-людинолюб, ворог пошлості і бездуховності, великий цінитель прекрасного в людині і людських стосунках, романтик і фантаст, який проголосив нетлінну цінність добра, — увійшов у свідомість поколінь як їх надійний союзник у боротьбі за високі ідеали. Цей Гофман належить прогресивному людству.}

_{Юрій ЯНКОВСЬКИЙ}

_{Переклав Сидір Сакидон}

ВІГІЛІЯ[4] ПЕРША

Лихі пригоди студента Анзельма. Лікувальний тютюн проректора Паульмана і золотисто-зелені змійки

На вшестя, годині о третій пополудні, через Чорну браму в Дрездені не йшов, а летів один юнак і з поквапу втрапив просто в кошик з яблуками та пиріжками старої огидної перекупки, майже все розчавив, а що навіть щасливо вціліло, то розкотилося геть по вулиці, діставшися веселим дітлахам у здобич від пана поспішайла. На вереск старої всі кумасі покинули свої столики з пиріжками та горілкою, оточили юнака і ну шпетити його на всі заставки, а він, занімівши з сорому й збентеження, спромігся лише подати їй свого маленького, не дуже повного гаманця, якого стара пожадливо видерла в нього з рук і вмить сховала. Тоді тісне коло розімкнулося, та, поки юнак вибирався з нього, стара відьма встигла закричати йому вслід:

— А, тікаєш, чортів сину, скоро в пляшці згорбиш спину!

Хрипкий, пронизливий голос старої був такий страшний, що всі перехожі здивовано зупинялись, і сміх, який залунав був напочатку, миттю стих. Студент Анзельм (бо це, власне, він і був), хоч і зовсім не зрозумів чудернацьких слів перекупки, відчув, проте, якийсь мимовільний жах і ще дужче заквапився, щоб утекти з-перед очей зацікавленого натовпу. Проштовхуючись крізь юрбу, він з усіх боків чув гомін:

— Сердешний хлопчина! От проклятуща відьма!

Таємничі слова старої в якийсь дивний спосіб обернули кумедну пригоду на трагічну, аж люди почали співчутливо дивитися на того, кого досі й зовсім не помічали. Жіноча половина вибачала ставному, вродливому юнакові, який ще покращав від ледве стримуваного гніву, всю його незграбність, навіть одяг, що був далекий від будь-якої моди. Бо його синяво-сірий фрак був так скроєний, що, мабуть, кравець, який його шив, знав тільки з чуток при нові фасони, а чорні оксамитові штани, ще не дуже зношені, надавали всьому вбранню немовби магістерського стилю, до якого аж ніяк не пасувала ні постава юнака, ні його хода.

Поки студент досяг кінця алеї, що вела до Лійкових купалень[5], то вже ледве дихав. Він хоч-не-хоч уповільнив ходу, але не зважився звести очі догори, бо йому ще й досі ввижалися навкруг пиріжки та яблука, а кожний приязний погляд тої чи іншої дівчини здавався глузливим сміхом, що спіткав його біля Чорної брами. Так дістався він до входу в Лінкові купальні. Повз нього проходили святково вбрані люди. Всередині лунала музика духового оркестру, а гомін веселих гостей щодалі дужчав. Бідолашному студентові аж сльози навернулися на очі, бо й він хотів на вшестя, що було для нього завжди особливим родинним святом, спізнати втіхи Лійкового раю; еге ж, він мріяв навіть замовити собі півпорції кави з ромом і пляшку міцного пива, а щоб так знаменито побенкетувати, то й грошей захопив більше, ніж звичайно. І от на тобі, маєш, один фатальний крок у кошик — і по всьому! Про каву, про пиво, про музику, про милування на святково вбраних дівчат — коротше, про всі вимріяні втіхи годі було й думати. Він звільна пройшов повз ці спокуси і звернув на зовсім безлюдну дорогу вздовж Ельби. Тут знайшов він привітну місцинку під бузиною, що виросла з розваленого муру, сів на моріжку й набив люльку лікувальним тютюном, що його дістав у подарунок від свого приятеля проректора Паульмана. Перед ним хлюпотіли й шуміли золотисто-жовтаві хвилі прекрасної річки Ельби, за нею славний Дрезден сміливо й гордо здіймав свої світлі вежі у прозорий небокрай, що спускався на квітучі луки та свіжу зелень лісів, а вдалині, в глибокому присмерку, зубчасті гори давали знати про далеку Богемію. Але похмуро дивився на все це студент Анзельм, пускаючи в повітря хмарки диму, аж нарешті жалі його вилилися в голосні скарги:

— Таки й правда — народився я собі на горе та біду! Що я ніколи не попадав у бобові королі[6], що ніколи не вгадував, чіт чи лишка, що мій бутерброд падав на землю завжди намащеним боком, — про все це безголів'я вже й мови нема. Але чи не лиха моя недоля, що я, ставши студентом навіть самому дідькові на злість, однаково лишився невдахою? Чи надів я коли новий сюртук, не ляпнувши на нього одразу чимось масним, чи обминув коли хоч одного не на місці вбитого цвяшка, щоб не роздерти об нього того сюртука? Чи привітав коли пана радника або яку даму без того, щоб мій капелюх не полетів до дідька, а сам я, посковзнувшись, не впав ганебно на ковзькій підлозі?

Чи не платив я на ринку щоразу три або й чотири гроші за розтоптані горщики, тому що дідько пер мене прямо на них, мов того лемінга[7]? Чи я хоч раз коли вчасно прийшов до університету або кудись-інде? Що з того, що я виходжу на півгодини раніш? Варто мені лише стати перед дверима та потягти за дзвінок, як ніби сатана виллє мені на голову повний цебер води або сам я штовхну в дверях якогось пана, і вже маю халепу. Як же мені не спізнюватися?

• Предыдущая
• 5/95
• Следующая