Тяжкі часи - Диккенс Чарльз - Страница 32

• Предыдущая
• 32/75
• Следующая

— А що їм буцімто розривок якихось потрібно, — провадив далі Бітцер, — то це все бридня й нісенітниця, пані. Ось мені ж не треба ніяких розривок, і не було треба, і не буде ніколи. Мені й не хочеться нічого такого. А ніж ото об’єднуватись, то я знаю: не один з них міг би постежити за іншими, доповісти куди треба, та й заробив би коли-не-коли дещицю чи грішми, чи ласкою хазяйською, то й життя б собі поліпшив. Чого ж тоді вони не хочуть його поліпшувати, пані? Адже ж це найперша мета кожного розумного створіння, та й самі вони все тільки на це й звертають.

— Звертають, авжеж! — озвалася пані Спарсіт.

— А хіба не торочать вони безперестану, аж нуда бере, про своїх жінок та дітей, пані? — не вгавав Бітцер. — Погляньте ви знов на мене! Мені ж не потрібні жінка й діти. То нащо вони їм?

— Бо вони легковажні, — пояснила пані Спарсіт.

— Отож-бо, пані, — притакнув Бітцер. — Якби вони були не такі легковажні та розбещені, то як би вони робили? Подумали б собі: «Поки я сам», чи «Поки я сама», — це вже як до того, — «мені треба тільки одну душу годувати, і то якраз ту, що я її годую найохочіше».

— Ще б пак! — потвердила пані Спарсіт, надкушуючи пампушку.

— Дякую вам, пані, — знову стукнувши себе щиколодками по лобі, подякував їй Бітцер за повчальну розмову. — Може, принести вам ще окропу, пані, чи ще чогось вам потрібно?

— Ні, Бітцере, поки що не треба нічого.

— Дякую вам, пані. Мені б не хотілось турбувати вас за їжею, надто за чаєм, бо я знаю, як ви його любите, — сказав Бітцер, витягши трошки шию і виглядаючи у вікно, — але там навпроти стояв допіру якийсь пан і дивився сюди, а тоді рушив просто до наших дверей. О, чуєте, це напевне він стукає, пані.

Він ступив до вікна, вистромив голову, тоді втяг її назад і потвердив своє спостереження.

— Так, пані, це він. Упустити його сюди?

— І хто б це міг бути? — мовила пані Спарсіт, витираючи губи та розгладжуючи на руках рукавички.

— Видно, хтось нетутешній, пані.

— Не знаю, чого це треба в банку нетутешньому чоловікові в таку годину, хіба що він приїхав у якій справі та запізнився, — сказала пані Спарсіт, — але пан Горлодербі доручив мені тут порядкувати, і я від свого обов’язку не відступлюсь. Якщо прийняти цього добродія належить до тих повинностей, що я взяла на себе, то я його прийму. А про це судіть ви самі, Бітцере.

Ту хвилину незнайомець, не чувши величних слів пані Спарсіт, постукав удруге так гучно, що кур’єр мерщій побіг відчиняти, а сама пані Спарсіт про всяк випадок сховала маленького столика з усім чайним причандаллям до шафи й ретирувалася до себе нагору, щоб з’явитися, коли те буде потрібно, з усією помпою.

— Вибачте, пані, той добродій хоче бачити вас, — сказав Бітцер, приклавши водяве своє око до замкової дірки в її дверях.

І пані Спарсіт, що тим часом поправила чепчика на голові, знов понесла свої класичні риси вниз і вступила до кабінету правління, немов римська матрона, що виходить за браму обложеного міста провадити переговори з ворожим полководцем.

На гостя, що вже підійшов до вікна і знічев’я визирав на вулицю, той ефектний вихід не справив аніякісінького враження. Він стояв собі недбало, навіть капелюха не скинувши, і байдужісінько посвистував. Вигляд у нього був стомлений — почасти від надмірної спеки, почасти ж від надмірної вишуканості. Бо видно було з першого погляду, що це справжній джентльмен, до того ж найсучаснішої моди: всім на світі знуджений і здатний у щось вірити не більш, ніж сам Люцифер.

— Здається, ви хотіли бачити мене, добродію? — промовила пані Спарсіт.

— Ой, перепрошую, — відказав він, обертаючись і скидаючи капелюха. — Вибачте. «Гм!.. — подумала пані Спарсіт, велично вклоняючись. — Років тридцять п’ять, гарне обличчя, гарна постава, гарні зуби, гарні манери, гарно вбраний, приємний голос, темний чуб, зухвалі очі». Все те вона відзначила по-жіночому блискавично, поки схиляла голову та підводила її — достоту як той султан, що був устромив голову в цебро з водою.

— Сідайте, будь ласка, добродію, — сказала вона.

— Дякую. Дозвольте мені… — він підсунув їй стільця, але сам не сів, тільки сперся недбало на край стола. — Я лишив свого слугу на станції забрати речі — потяг був новнісінький, і багажний вагон геть напхано — а сам прийшов пішки, щоб розглядітись трохи. Що за чудне місто!

Дозвольте вас запитати: чи воно завжди буває таке чорне, як оце тепер?

— Звичайно куди чорніше, — відповіла пані Спарсіт своїм непохитним тоном.

— Невже? Перепрошую: ви, мабуть, родом не тутешня?

— Ні, добродію, — відповіла пані Спарсіт. — Колись, ще як я не була вдовою, я мала щастя — чи, може, нещастя — обертатись у зовсім інших колах. Мій небіжчик чоловік був з Паулерів.

— Як, як, пробачте? — перепитав гість. — Із кого?

— З Паулерів, — ще раз сказала пані Спарсіт.

— З роду Паулерів? — подумавши хвилинку, спитав знову гість.

Пані Спарсіт ствердно кивнула головою. Гостеве обличчя зробилося неначе ще стомленіше.

— Ви тут, напевне, дуже нудитеся? — такий висновок зробив він з її повідомлення.

— Я покірна обставинам, — відказала пані Спарсіт, — і давно вже навчилася пристосовуватись до сил, що спрямовують моє життя.

— Вельми мудра філософія, — погодився гість, — і вельми похвальна, і… — певно, полінувавшися докінчувати думку, він замовк, знехотя перебираючи пальцями ланцюжок від годинника.

— Чи дозволите спитати, добродію, — почала пані Спарсіт, — кому я завдячую честь…

— Авжеж, авжеж, — похопився незнайомець. — Дуже вдячний, що нагадали. Я маю рекомендаційного листа до банкіра Горлодербі. Вийшовши погуляти по цьому чудернацькому чорному місту, поки в готелі поспіє обід, я спитав одного перехожого, певне, робітника, — він немовби щойно побував під душем з чогось пухнастого, мабуть, якоїсь сировини…

Пані Спарсіт нахилила ствердно голову.

— … спитав його, де мешкає пан банкір Горлодербі. А він, либонь, почувши слово «банкір», та подумавши, що мені треба до банку, й спровадив мене сюди. Але, я гадаю, пан Горлодербі навряд чи мешкає в цьому будинку, де я маю честь з’ясовувати вам свою появу?

— Ні, добродію, він тут не мешкає, — відказала пані Спарсіт.

— Дякую. Я не мав наміру вручати зразу свого листа, не маю його й тепер. Просто я вирішив пройтися до банку, аби якось збавити час, а щасливим випадком забачивши в оцьому вікні, — він недбало махнув до вікна рукою і ледь уклонився своїй розмовниці, — даму вельми достойного й приємного вигляду, подумав, що найліпше буде, як я зайду та спитаюся в цієї дами, де ж мешкає пан банкір Горлодербі. Що я й дозволив собі зробити, даруйте вже мені ласкаво.

Неуважливу й недбалу його поведінку цілком відшкодовувала в думці пані Спарсіт властива йому невимушена галантність, що відчувалась і в його поводженні з нею. Ось, скажімо, й тепер — він трохи-трохи не сидить на столі, а все ж ліниво нахиляється до неї, мовби даючи взнаки, що і в ній є своя принадність, свій чар.

— Я знаю, що в банках люди схильні до підозріливості, та воно так і повинно бути, — провадив гість, що мав до всього ще й приємну манеру говорити вільно, плавко й таким тоном, ніби в словах його таїлося більше змісту й дотепності, ніж здавалось відразу (такий хитрий спосіб винайшов, мабуть, сам засновник цієї численної секти, хоч ми й не знаємо, хто ж був цей визначний муж), — а тому доводжу до вашого відома, що листа того — ось він, прошу, — дав мені депутат парламенту від вашої округи Товкматч, із ким я мав приємність познайомитися в Лондоні.

Пані Спарсіт упізнала руку пана Товкматча, зауважила, що показувати листа не було ніякої потреби, і дала гостеві адресу пана Горлодербі, пояснивши докладно, як туди дійти.

— Безмежно вдячний, — сказав незнайомець. — Ви, звісно, добре знаєте самого банкіра?

— Ще б пак, добродію, — відповіла пані Спарсіт. — Я перебуваю на службі в нього ось уже десять років.

— Цілу вічність! Він, здається, одружений з Товкматчевою дочкою?

• Предыдущая
• 32/75
• Следующая