«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 7

• Предыдущая
• 7/85
• Следующая

Наталя подивилась у вікно. На вулиці вже стемніло. Вона потяглася до вимикача, ввімкнула світло.

– А що я робитиму до вересня?

– Відпочинеш. Ти ж не була у відпустці. Поїдемо до моря. Якщо не заперечуєш, візьмемо і Валерика. А з десятого серпня мені обіцяють дві туристські путівки за кордон. Словом, усе буде гаразд, Нат, – і, помовчавши, додав: – Якщо ти будеш розумницею.

Наталя встала з дивана, пройшлася по кімнаті.

– Я ніколи не буду розумницею, Костю, розумницею в твоєму розумінні! – сказала вона. – Я не хочу бачити ні твого Романенка, ні школи міліції, ані твого закордону!

– Отакої! За моє жито та мене й побито, – розвів руками Савицький. – Я ще й винен.

– Ні, Костю, ти ні в чому не винен. Але ти мав певне відношення до справи, через яку мене вже цілий тиждень прилюдно шмагають. А цю справу я взяла тільки через тебе.

– Вибач, але ти мене плутаєш з прокурором району, – відказав Савицький.

– Я нічого не плутаю, Костю. Згадай, хто приїхав до мене тієї ночі, коли сталася пожежа на Залісній?

– Кравчук і я. Він приїхав до мене, а потім ми вирішили прихопити тебе. Все одно тобі, як слідчому, треба було виїхати на місце події.

– На місце події виїжджав черговий слідчий, а тієї ночі чергувала не я. Воронцов. Але ти чомусь умовив Кравчука заїхати по мене.

– Згадав. Каюсь. Винен, – підняв руки Савицький. – Винен, хотів скористатися з нагоди побачити тебе.

– Припустімо, – перебила його Наталя. – Ну, а як ти провів експертизу?

– Ми вже розмовляли про це не раз, – насупився Савицький.

– Розкажи ще.

– Гаразд. Висновки робив я, хоча експертизу проводили молоді лікарі-стажери.

– Чому ти передовірив експертизу практикантам?

– Повинні ж вони на чомусь практикуватись!

– Експертиза була складна.

– Послухай, Наталю, не просторікуй про те, на чому не розумієшся. Кому краще знати, складна чи не складна була експертиза – тобі, слідчому, який ще не вбився в колодочки, чи мені?

– Обставини справи вимагали повного розтину і як найскрупульознішого медико-біологічного дослідження…

– Які там обставини! – махнув рукою Савицький. – Твоя версія про вбивство від початку до кінця побудована на піску.

– На піску?! – знову спалахнула Наталя і побігла в другу кімнату. Повернулася з накою якихось паперів. – А це що? – Наталя ткнула папери мало не під самий ніс Савицькому. – Ти це бачив?

Савицький взяв у неї папери, підійшов до столу. То були старанно переписані копії протоколів, допитів, оглядів, постанов. Серед них лежав чистий конверт.

– Нащо ти зняла копії? – спитав Савицький.

– Щоб зберегти те, що Дубовий вважає за непотрібне, притягнуте за вуха, а я – за основне. Я відчувала, знала, що він забере в мене справу і викине, спалить ці документи!

Швидко переглянувши папери, Савицький розкрив конверт і вийняв фото голої жінки.

– Милий натуралізм, – усміхнувся він, розглядаючи знімки. – Непогана тілом, хоча й немолода. Хто ця Венера?

– Ганна Щербак.

– Гм… – мовив Савицький, якось одразу втративши інтерес до фотографій. – Мені важко судити про оригінал – я бачив труп, що вже обвуглився. Де ти взяла ці фото?

– Їх приніс Кравчук. Знайшли під час обшуку на одній «веселенькій» квартирі через місяць після пожежі.

– Цікаво.

– А от прокуророві нашого району не цікаво.

– Можливо, він має рацію. Про мертвих або хороше, або – нічого.

– Ти плутаєш етику з криміналістикою!

– Ці поняття не виключають одне одного, – відказав Савицький. – І дуже погано, якщо ти думаєш інакше.

– Зрозуміло! – вибухнула Наталя. – Я не тільки думаю, я роблю інакше. Наприклад, в епізоді з Нетребою. Так?

Вона хотіла забрати документи, але Савицький відсунув їх на кінець столу.

– Ти неправильно зрозуміла мене, Нат. Повір, я прийшов не з’ясовувати наші заплутані стосунки і, певна річ, не докоряти тобі. Тобі зараз важко, я хочу допомогти. Хіба це не природно? Ми ж не вороги, Наталю.

Він говорив так переконливо, що Наталя пом’якшала. І вже без гніву, майже приязно глянула на Савицького. Він був кепсько поголений, а це означало дуже багато. За п’ять років їхнього знайомства Наталя ще жодного разу не бачила Савицького неголеним. Та й обличчя стомлене. Під очима синці, на щоках різкіше окреслилися дві глибокі зморшки… «Бач, як постарів», – майнула думка, їй раптом стало шкода його, вже немолодого, невлаштованого в житті і не такого вже й поганого чоловіка.

– Гаразд, Костю, облишмо це. Краще розкажи про Валерика.

– Охоче, – м’яко усміхнувся Савицький. – Але спершу почастуй мене чаєм.

– Може, поїси чогось? У нас є млинці з м’ясом, плов. Я розігрію млинці.

– Їсти не хочу, – заперечив Савицький. – Чай – будь ласка, і, якщо можна, крутий.

Він стояв спиною до столу. Спершу Наталя не звернула на це уваги, але на кухні вона раптом подумала про папери. Наче хто підштовхнув її. Швиденько поставила на плиту чайник і повернулася до кімнати. Документів на столі не було. Савицький стояв біля груби і, відчинивши чавунні дверцята, дивився на вогонь.

Відчувши недобре, Наталя кинулася до груби. Та Савицький заступив їй дорогу. Наталя спробувала відштовхнути його, але марно.

– Тобі зі мною не впоратись, – спокійно мовив Савицький і міцно схопив її за руки.

– Де протоколи і фотографії? – задихаючись од гніву, крикнула Наталя.

– Там, де їм і слід бути, – в грубі.

– Та як ти смів?!

– Коли ти їх показала, – так само спокійно вів далі Савицький, – я одразу подумав, що треба неодмінно спалити це папір'я, яке скаламутило тобі розум. Тим більше, що ти не мала права знімати копії з документів відібраної в тебе справи.

– Негідник!!! – закричала Наталя.

– Не думаю, – відказав Савицький. – Коли ти заспокоїшся і знову будеш здатна тверезо міркувати, то, подумавши трохи, зрозумієш, що я вчинив правильно.

Він одпустив її. Наталя одразу ж кинулася до груби, та ба – вогонь ворушив тільки попіл – усе, що зосталося від паперів…

Лежнєв опритомнів не скоро. Спершу до його свідомості долинув якийсь невиразний шум. Та згодом шум став чіткіший. Одначе минуле ще кілька хвилин, поки він збагнув, що чує розмову. Розмовляли поруч, але не збоку, а десь угорі. Лежнєв зрозумів, що лежить на спині, а ті, що розмовляють, стоять над ним.

– Дивись, дивись, приходить до тями, – почув він дівочий голос.

Він справді вже опритомнів, але очей не розплющив, а тільки глухо застогнав.

– О, – прогудів густий бас. – А я вже думав, що йому каюк. Добре, що на ньому був льотний шолом. Інакше ти б розчерепила йому довбешку, Ольго.

– Я ще встигну це зробити, – хмикнула дівиця. – Він Кузьмича і Ванька цокнув, сволота. Всіх пошмаляли б, якби Кранц із солдатами не підоспів.

– Спеціально навчені, – немовби виправдуючись, сказав господар баса. – Як ті, котрі в урочищі висадилися.

– Ті живцем не далися, – вставив верескливий. – А цих, що не кажи, приголубили.

«Чи не про групу Архимовича згадують?», – насторожився Лежнєв. Він усе ще не розплющував очей, хоча дуже хотілося розплющити їх і роззирнутися довкола.

– Досить теревенити, – обірвала чоловіків Ольга. – Кранц іде.

Лежнєв почув швидку ходу, а потім голос того, що підійшов, – м'який, веселий, з ледь помітним акцентом.

– Ну, як ваш хрещеник, фрейлейн?

– Живий, пане капітан, – відрапортувала Ольга. – Голова ціла, я дивилась. Навіть шкіру не пошкоджено…

– О, ви великий спеціаліст, фрейлейн! Мені розповідали про вас, але я, признатися, не вірив, що така чарівна дівчина може бути такою… е-е… таким спритним мужчиною.

Ольга засміялася.

– У нього, мабуть, памороки відбито, – обережно вставив верескливий. – Ніяк до тями не приходить.

– Це ми зараз перевіримо, – мовив Кранц.

У ніс Лежнєву вдарив ядучий запах нашатирю. Прикидатися далі не було сенсу, і Лежнєв розплющив очі. Перший, кого він побачив, був Кранц – моложавий, гладенько поголений німець. Лежнєв одразу здогадався, що це він, хоча на капітанові був наглухо застебнутий комбінезон без нашивок.

• Предыдущая
• 7/85
• Следующая