«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 49
- Предыдущая
- 49/85
- Следующая
– Офіцер напослідок вистрілив у мене, – сказала Кіра. – Спершу в старого вистрілив, потім у мене. Спитайте кого завгодно: в загін мене поранену приніс Вукалович. Звісно, якби я тоді знала, хто він…
Лежнєв розгубився. Починаючи допит, він не сумнівався у причетності Кіри до брудних справ провокаторів. І ось тепер, відчуваючи, що втрачав свої позиції, намагався переконати себе, що Кіра все-таки бреше. Він знав випадки, коли фашисти навмисно ранили своїх агентів, щоб їм вірили. Правда, не чув, щоб у таких випадках стріляли в груди. Та хто знає, – гітлерівці могли піти й на це. Все-таки куля не зачепила життєво важливих центрів.
– Послухайте, Назаренко, – сказав Лежнєв, – вам дев’ятнадцять років, а ви корчите з себе наївну дівчинку.
– Я просто хочу бути щирою, – відповіла Кіра. – Я не наївна. І не корчу з себе дівчинки – після трьох місяців, проведених у гестапо, це було б принаймні непереконливо.
Лежнєв схопився.
– Та зрозумійте ж ви, що ваше белькотіння про Вукаловича теж непереконливе! «Якби я тоді знала, хто він…» Це навіть не наївно, а безглуздо!
– Чому безглуздо? Звісно, я була поранена і зразу нічого не могла б зробити. Але попередила б товаришів. Хай би він після цього вбив мене. Мабуть, було б краще, ніж носити тавро спільниці зрадника. Смерті я не боюся – до думки про неї давно звикла. Та це вам не цікаво… Після того що я почула про Вукаловича, мені ясно – виправдатися я не зможу. Через те й сказала, що підпишу все.
Лежнєв вийшов із штабу наче очманілий. Розшукав Петра Олійника, сказав:
– Прошу як друга, допитай цю юродиву. У мене немає більше сили.
Розмова з Назаренко викликала у Лежнєва неприємне відчуття якоїсь помилки, промаху. Набагато пізніше, коли з роками прийшов досвід, він зрозумів, що, допитуючи Кіру, припустився серйозного прорахунку – не з того і не так почав. Складне мав за просте. А от Петро Олійник – хто б міг подумати – знайшов із нею спільну мову. Але й про це Лежнєв дізнався пізніше…
Поки Петро розмовляв з Кірою, Лежнєв був при іншій, не менш важкій розмові, яку вели Дробот, Сміливий і комісар загону «Месник» з Бородатим.
Лежнєва вразила витримка Дробота – він терпляче слухав Бородатого, який пробував свій голос на всіх регістрах – від громового ревіння до верескливого фальцету. На місці Бородатий не сидів – щойно сівши на ослона, одразу ж схоплювався, метався з кутка в куток, розмахуючи руками. Він скидався на божевільного, хоча в тому, що вигукував, була певна логіка. Свої помилки, які часто межували зі злочинами, визнавав з великими застереженнями – намагався перекласти вину на інших. Але об’єктивно зробленого не заперечував.
Так, він довірився Вукаловичу; змістив комісара і начальника штабу; не зважав на партійну організацію… Так, були націоналістичні перекручення, самоуправство, пиятики… Наказав арештувати членів партбюро… Але не знав, що Вукалович провокатор; що «врятовані» ним дівиці – гітлерівські агентки; що бійці комендантського взводу грабували, що радіограми, які передавали в Центр від його, Бородатого, імені, попередньо «редагував» Вукалович.
– По-твоєму, я був заодно з цими гадами? – наскакував Бородатий на Сміливого. – Дурень! Та якби я був з ними заодно, я б уже весь загін у болоті втопив. Завів би в драговину – я ці місця як свою п’ятірню знаю, – назад би дідька лисого хто вибрався. Навіщо, по-твоєму, я в грудні з оточення рештки другого батальйону вивів? Кров’ю харкав, а вивів. Ось комісар свідок. Скажи йому, комісаре, скількох фашистів я тоді поклав?
– Багато, – підтвердив комісар.
– Чув? Ми грудьми на кулемети йшли. І я за чужі спини не ховався, – був попереду всіх. Скажи, комісаре!
– Людина ти хоробра, – мовив комісар, – цього в тебе не одбереш. Але за те, що ти наколобродив потім, простити тобі не можна.
– Ну й хрін з вами, не прощайте! – закричав Бородатий. – Я на коліна не ставатиму!
– Чого репетуєш? – сказав Сміливий. – Піди он у село Дубляни, порепетуй над могилами жінок та дітей, яких замордував твій дружок – Вукалович.
– Гаразд, – одразу втихомирився Бородатий. – Дайте день відстрочки і маузер з двома патронами.
– А другий патрон навіщо? – спитав Сміливий.
Бородатий люто блимнув на нього, потім усміхнувся.
– Хочу з однією твоєю знайомою зустрітися, «мушкетер». Поквитатися з нею треба. Раніше все було ніколи.
– Бач, який ти, Михайле Юзефовичу, – похитав головою Сміливий, – навіть за свою жінку не хочеш відповідати.
– Про кого мова? – спитав Дробот.
– Про Аду Рененкампф, – сказав Сміливий. – Перед вами один з її чоловіків. Не певен, чи останній.
– Ви тут багато просторікували про залізну дисципліну, Савицький, – сказав Дробот, – Вимагали її від усіх, крім самого себе. А це вже не дисципліна – диктат отамана. Ви й поводилися як отаман: самогонка, жінки, особиста охорона, зуботичини, демагогія, самосуд – усе це кільце одного ланцюга, яким вас так запросто скрутив Вукалович. Ви кажете, що відродили розгромлений у грудні загін, вважаєте це своєю основною заслугою. А я думаю, фашисти вдячні вам за це – такий загін їх цілком влаштовував. Навіть якби ви були їхнім агентом, – а я ще не певен, що це не так, – вони, либонь, не дозволили б вам знищити загін. Природа не терпить порожнечі – це не тільки закон фізики, а й закон боротьби. На місці розгромленого в грудні партизанського загону за цей час неодмінно виріс би інший загін радянських патріотів. Але патріоти не створили нового загону – вони йшли до вас, вірили, що під вашим командуванням громитимуть загарбників. Та ба, їх спіткало гірке розчарування – ви вважали за краще відсиджуватися в болотах. Зате під вашою маркою в районі орудували бандити.
– Гаразд, – сказав Бородатий. – Дайте маузер з одним патроном. Відстрочки не треба.
– Боїтеся стати перед партизанським судом? – спитав Дробот.
– Хто боїться? Я?! – знову закричав Бородатий.
– Сядьте, Савицький. Розмову ще не закінчено. Мене цікавлять обставини, які передували грудневому розгрому об’єднаного загону. Як могло статися, що гітлерівці дізналися про наміри партизанів і підпільників? Ви були тоді начальником зв’язку загону. Пригадайте все, що мало відношення до подій тих днів.
Якщо вірити Бородатому, події наприкінці грудня 1942 року в Сосновському і Русанівському районах розвивалися так. Штаб об’єднаного партизанського загону та керівництво підпілля розробили і підготували операцію по захопленню села Городенкового і північно-східної околиці Сосновського. Мета цієї операції: атакувати і розгромити дислокований у Городенковому есесівський охоронний батальйон; визволити в’язнів з розташованого там концтабору; завдати удару по сосновському аеродрому; висадити в повітря міст і, по можливості, завод боєприпасів. Партизанські підрозділи і бойові групи підпілля мали почати операцію одночасно в кількох місцях, суворо дотримуючись розробленого плану, а виконавши бойове завдання, відійти не пізніше як удосвіта 27 грудня в ліс. Успіх задуманої операції багато в чому залежав од швидкої і чіткої роботи зв’язкових: треба було за короткий строк довести до кожної бойової групи поставлене перед нею завдання. Заздалегідь цього робити не можна було з міркувань конспірації, але й відтягувати до останньої хвилини теж ризиковано – якщо партизани могли виступити будь-коли, то підпільникам потрібен був певний час для зосередження сил і засобів.
25 грудня Бородатий разом з командиром і начальником штабу об’єднаного партизанського загону зустрілися на явочній квартирі з керівниками міського підпілля. Було затверджено строки виступу підрозділів і груп, напрям ударів, сигнали, загальний і окремий паролі, шляхи і порядок відходу. Операцію мали почати, коли настане комендантська година, тому партизани просили роздобути для них кілька нічних перепусток. Підпільники обіцяли. Вранці двадцять шостого Бородатий особисто мав прийти по перепустки. Однак того дня при в’їзді в місто – він їхав з возом сіна нібито на базар – його затримали солдати контрольно-пропускного пункту й одвели в поліцію. Того ранку вони затримували всіх, хто йшов чи їхав до міста. З поліції Бородатому пощастило вийти тільки о четвертій годині дня. В місті він звернув увагу на есесівські патрулі, що стояли мало не на кожному розі. Це насторожувало. На явочну квартиру одразу не пішов – спершу перевірив підходи. І тільки впевнившись, що в будинку, який його цікавив, усе гаразд, подався туди. Він запізнився, але людини, яка мала принести перепустки, ще не було. Господар розповів, що вранці до міста ввійшли есесівські частини. Запідозривши лихе, Бородатий послав господаря з’ясувати обстановку. Той повернувся через годину схвильований: у місті поголовні обшуки й арешти. Бородатий зрозумів, що треба негайно тікати.
- Предыдущая
- 49/85
- Следующая
