Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 23

• Предыдущая
• 23/97
• Следующая

Це був товариш Ієреміїних звитяг, тому слухали його залюбки.

А він звернувся до князя, заклинаючи його у найрозчуленіших словах не відмовлятися од булави і без вагань стати на захист вітчизни. Коли Річ Посполита гине, нехай заплющить своє недремне око його величність закон, нехай врятує її не той, кого названо вождем, а той, хто найбільше зробити це здатен.

— Візьми ж булаву, вождю незвитяжний! Візьми і врятуй! Не лише місто це, а й усю Річ Посполиту. Її вустами я, старий, благаю тебе, а зі мною всі стани, всі мужі, жінки і діти. Врятуй! Врятуй!

Аж тут стався випадок, що розчулив усі серця: до вівтаря наблизилася жінка в жалобі і, кинувши князеві до ніг золоті прикраси й коштовності, упала перед ним навколішки і, ридма ридаючи, вигукнула:

— Багатство тобі наше приносимо! Життя віддаємо у твої руки, врятуй! Врятуй, бо загинемо!

Дивлячись на неї, сенатори, ратники, а за ними й увесь натовп вибухнули гучним плачем, і тільки одне слово звучало у цьому костьолі:

— Врятуй!

Князь затулив обличчя руками, а коли підняв його, в очах бриніли сльози. І все-таки Ієремія вагався. Що станеться з величчю Речі Посполитої, якщо він прийме булаву?!

Та ось підвівся коронний підчаший.

— Я старий, — мовив він, — нещасний і пригнічений соромом. Я маю право відмовитися од непосильного тягаря і перекласти його на молодші плечі… Тому перед оцим Христовим розп’яттям і усім рицарством віддаю тобі булаву — бери її.

І простяг Вишневецькому цей символ влади. На хвилю запанувала така тиша, що можна було почути, як пролітає муха. Нарешті пролунав урочистий голос Ієремії:

— За гріхи мої… — приймаю.

І тоді шал охопив присутніх. Натовп, ламаючи лави, кинувся до Вишневецького, припадаючи йому до ніг, кидаючи коштовності й гроші. Звістка блискавкою облетіла все місто. Жовніри несамовито кричали на радощах, що хочуть іти на Хмельницького, на татар і султана. Городяни вже не про капітуляцію думали, а про оборону до останньої краплі крові. Вірмени доброхіть зносили гроші в ратушу, коли про пожертвування ще ніхто й не казав, євреї в синагозі бурхливо дякували своєму Богові, гармати на валах пострілом сповістили радісну новину, на вулицях палили з мушкетів, самопалів і пістолів. Вигуки «Слава!» не змовкали до ранку. Випадковій людині могло здатися, що місто відзначає якусь урочистість або велике свято.

І все-таки трьохсоттисячна ворожа армія — більша за ті, що їх могли виставити німецький імператор чи французький король, і дикіша, аніж Тамерланові полчища, з хвилини на хвилину мала підступити до мурів цього міста.

Юрби зібралися перед архієпископським палацом. Спершу ніхто не хотів вірити. Жовніри твердили, що коли князь і поїхав із великим загоном, то це тільки для того, аби оглянути околиці. Виявилося, казали, що перебіжчики пустили фальшиві чутки, ніби до міста от-от підійдуть Хмельницький і татари, бо від двадцять шостого вересня минуло десять днів, а супротивника й близько не було. Князь, напевно, схотів наочно переконатися у небезпеці і, перевіривши чутку, неодмінно повернеться. Зрештою, кілька рейментів він залишив, і до оборони усе готове.

Так і було насправді. Усі розпорядження віддано, кожному визначено його місце, гармати викочено на вали. Увечері прибув ротмістр Ціхоцький із п’ятдесятьма драгунами. Його враз обступили допитливі, але він із натовпом говорити не став і вирушив просто до генерала Арцишевського; обидва викликали Грозваєра і, порадившись, подалися в ратушу. Там Ціхоцький оголосив переляканим радникам, що князь не повернеться.

Першої миті у всіх опустилися руки, а чиїсь зухвалі вуста навіть промовили слово «зрадник» Але тоді підвівся Арцишевський, старий полководець, котрий уславився великими подвигами на голландській службі, й звернувся до військових і радників із такими словами:

— Я почув блюзнірське слово, яке борони Боже ще комусь повторити, бо навіть відчай тут служити виправданням не може. Князь поїхав і не повернеться — це правда. Але яке ви маєте право вимагати від вождя, на плечі якого покладено турботу про врятування всієї вітчизни, аби він захищав тільки ваше місто? Що буде, коли супротивник оточить тут останні сили Речі Посполитої? Ні харчових запасів, ні зброї на таке велике військо у місті нема, тож скажу я вам, — а моєму досвіду ви можете вірити, — що чим більше воїнства було б тут замкнено, тим менше змогли б ми протриматися, бо голод здолав би нас скоріше від супротивника. Хмельницького більше цікавить сам князь, аніж ваше місто, тож коли він дізнається, що його тут немає, що князь збирає нове військо і хоче прийти з підмогою, радше дасть вам попуску і пристане на перемови. Ви зараз ремствуєте, а я вам скажу, що князь, залишивши місто, загрожуючи Хмельницькому зокола, урятував вас і дітей ваших. Тож держіться, захищайтесь, затримайте супротивника хоч на якийся час — цим ви і місто збережете, і вікопомну послугу Речі Посполитій зробите, бо князь за цей час сили збере, інші фортеці укріпить, розворушить закляклу Річ Посполиту і поквапиться вам на допомогу. Єдино слушний шлях до порятунку він обрав, бо якби він, зморений голодом, загинув тут із військом, ніхто б інший ворога не стримав, і той пішов би на Краків, на Варшаву і всю Річ Посполиту заполонив би, ніде не зустрічаючи спротиву. Тож замість ремствувати поспішайте на вали боронити себе, своїх дітей, місто і всю Річ Посполиту.

— На вали! На вали! — підхопило кілька сміливіших голосів.

Ґрозваєр, чоловік енергійний і відважний, сказав:

— Тішить мене рішучість ваших милостей. Знайте ж: князь, поїхавши, залишив нам план оборони. Кожен тепер знатиме, що робити. Сталося те, що й мало статися. Оборону доручено мені, і я захищатимусь до останнього подиху.

Надія знову влилася у сполохані серця, і Ціхоцький, відчувши це, наостанку додав:

— Ясновельможний князь просив переказати вашим милостям, що ворог близько. Поручик Скшетуський зачепив флангом двохтисячний чамбул і розбив його. Полонені твердять, ніби за ними йде велика рать.

Ця звістка справила велике враження. На хвилю залягла тиша, усі серця забилися сильніше.

— На вали! — вигукнув Грозваєр.

— На вали! На вали! — повторили присутні офіцери і городяни.

Коли це враз за вікнами почувся галас; та ось крик тисяч голосів злився в один незрозумілий шум, схожий на шум морських хвиль. Зненацька з гуркотом розчинилися двері й усередину вбігло кільканадцять городян. Перш ніж у них устигли спитати, що сталося, як почулися крики:

— Заграва в небі! Заграва в небі!

— І слово стало ділом! — промовив Ґрозваєр. — На вали!

Зала спорожніла. За хвилю гарматний гуркіт струсонув міські мури, сповіщаючи жителів міста, передмість і довколишніх сіл, що наближається ворог.

На сході небо червоніло, скільки сягало око. Здавалося, море вогню наближається до міста.

Князь тим часом поквапився до Замостя і, розгромивши дорогою невеличкий татарський чамбул, про що Ціхоцький повідомив городянам, узявся готувати до оборони цю могутню на вигляд фортецю і невдовзі перетворив її на неприступний бастіон. Скшетуський укупі з паном Лонгіном і частиною хоругви залишилися у фортеці під командою пана Вейгера, старости валецького, а князь рушив у Варшаву просити у сейму коштів для набору нового війська. Заодно він хотів узяти участь у виборах, що невдовзі мали відбутися.

На цих виборах мала вирішитися доля Вишневецького і всієї Речі Посполитої. Якби було обрано королевича Карла, тобто гору взяла військова партія, князя було б призначено головнокомандувачем усіх військ Речі Посполитої, і вирішальна битва із Хмельницьким не на життя, а на смерть стала б неминучою. Королевич Казимир, хоч і славився мужністю і був неабияким ратником, слушно вважався прихильником політики канцлера Оссолінського, тобто політики перемов із козаками і значних їм поступок. Обидва брати не скупилися на обіцянки і намагалися привернути на свій бік чим-більше прихильників, а позаяк сили обох партій були рівними, результатів виборів ніхто передбачити не міг. Прихильники канцлера побоювалися, щоб Вишневецький завдяки дедалі гучнішій славі й симпатії, яку він мав у рицарства і шляхти, не перетяг більшості на бік Карла, а князь із тих самих причин прагнув особисто підтримати свого кандидата. Тому він і поквапився у Варшаву, впевнений уже, що Замостя зможе довго утримувати натиск об'єднаних сил Хмельницького і кримського хана. Львів, найімовірніше, можна було вважати врятованим, бо Хмельницькому ні до чого було гаяти час на здобуття цього міста, коли попереду його чекало Замостя — справжня твердиня, що заступала йому шлях до серця Речі Посполитої.

• Предыдущая
• 23/97
• Следующая