Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 21
- Предыдущая
- 21/97
- Следующая
— Та ми ще живі! — озвався Володийовський.
— І Бог є на небесах! — додав Скшетуський.
Знову настало мовчання, відтак Вершул вів далі:
— Загинемо totaliter[17], хіба що Господь сотворить диво, простить нам гріхи наші й не заслужене милосердя виявить. Часом я сам не вірю тому, що побачив на власні очі, й мені здається, що це був страшний сон…
— Розказуй далі, ваша милость, — сказав Заглоба. — Прийшли ви під Пилявці і що?
— І стали. Про що там рейментарі радилися, не знаю — на Страшному суді із них за це ще спитають, бо якби вони відразу на Хмельницького вдарили, Бог свідок, був би він зломлений і розбитий попри нелад, недисциплінованість, чвари і брак полководця. Уже переполох був серед черні, вже радилися, як би Хмельницького і старшину видати, а він сам мав намір тікати. Князь наш їздив від намету до намету, просив, благав, погрожував: «Вдармо, поки не надійшли татари, вдармо!» — і чуба на собі рвав, а вони один на одного кивали — і нічого, і нічого! Пили, мітингували… Надійшли чутки, що йдуть татари — хан із двохсоттисячною армією, — а вони все радяться та й радяться. Князь замкнувся в наметі, бо його взагалі знехтували. У війську заговорили, буцімто канцлер заборонив князеві Домініку починати битву, буцімто ведуться перемови — і тоді зчинився ще більший нелад. Нарешті татари прийшли, але Бог нам допоміг першого дня, князь із паном Осинським дали їм відсіч, та й пан Лащ бився непогано — відігнали орду з бойовища, добряче їй усипавши. А потім…
Тут Вершулів голос завмер у грудях.
— А потім? — спитав пан Заглоба.
— Настала ніч, страшна, незбагненна. Пам’ятаю, стояв я зі своїми людьми біля річки в караулі, аж раптом чую, у козацькому стані вдарили з гармат, як на салют, і залунали крики. І тут згадалося мені, що вчора у таборі казали, ніби ще не вся татарська рать прийшла, лише частина її приспіла з Тугай-беєм. От я й подумав: якщо вони там салютують, то, певно, хан прибув власною персоною. Аж тут і в нас зчинилася метушня. Я взяв кількох жовнірів — і мерщій у табір. «Що сталося?» А мені кричать: «Рейментарі пішли!» Я до князя Домініка — нема його! До підчашого — нема! До коронного хорунжого — нема! Боже милосердний!.. Жовніри гасають по майдану, головешками вимахують, крик, вереск, зойки: «Де рейментарі? Де рейментарі?» Дехто волає: «На коней! На коней!» а дехто: «Панове, браття, рятуйтеся! Зрада! Зрада!» Руки до неба простягають, обличчя божевільні, очі витріщені, штовхаються, одне одного топчуть, душать, на коней сідають, летять наосліп без зброї. Кидають шоломи, кольчуги, мушкети, намети. Аж тут їде князь зі своїми гусарами у срібному обладунку: шість смолоскипів біля нього несуть, а він стоїть у стременах і кричить: «Милостиві панове, я лишився, усі до мене!» Де там!
Його й не чують, і не бачать, летять просто на гусар, мішаються з ними, людей і коней збивають із ніг, ми ледве князя самого врятували, — і потім по затоптаних багаттях, у темряві, ніби бистрий потік, а то й річка, усе військо в дикому переполосі вилітає з табору, розпорошується, втікає, гине… Нема більше війська, нема полководців, нема Речі Посполитої… Є тільки ганьба не змита і нога козацька на горлі…
Тут пан Вершул застогнав і почав пришпорювати коня, доведений розпачем до шалу; це почуття передалося й іншим, і вони їхали крізь дощ і ніч, мов навіжені. Їхали довго. Першим заговорив Заглоба:
— Без бою — от шельми! Щоб вас грім побив! А пам'ятаєте, як хизувалися у Збаражі? Як обіцяли Хмельницького з’їсти без перцю і солі? Шельми прокляті!
— Де там! — крикнув Вершул. — Утекли після першого ж бою, виграного у татар і черні, після бою, в якому навіть ополченці билися як леви.
— Є в цьому перст Божий, — зауважив Скшетуський, — але є і якась таємниця, що з часом має відкритися…
— Хай би вже військо розбіглося, таке на світі буває, — озвався Володийовський, — але тут полководці першими покинули табір, ніби зумисне хотіли ворогові звитягу полегшити і ратників своїх вигубити.
— Авжеж! Ваша правда! — згодився Вершул. — Так і кажуть, що це вчинено зумисне.
— Зумисне? Боже праведний, цього не може бути!..
— Кажуть, що зумисне. А чому? Хто збагне! Хто вгадає!
— Щоб вони в могилі перевернулися, щоб рід кожного загинув і тільки безславна пам’ять по них лишилася! — мовив Заглоба.
— Амінь! — сказав Скшетуський.
— Амінь! — підтримав Володийовський.
— Амінь! — повторив пан Лонгінус.
— Один є чоловік, котрий іще може вітчизну врятувати, якщо йому булаву і рештки сил Речі Посполитої віддати, один-єдиний, бо ні про кого іншого ані військо, ані шляхта й слухати не схочуть.
— Князь! — промовив Скшетуський.
— Так, князь.
— За ним підемо, з ним і загинемо. Слава Іеремії Вишневецькому! — вигукнув Заглоба.
— Слава! — повторило кілька десятків невпевнених голосів, але окрик відразу ж завмер: коли земля розходилася під ногами, а небо, здавалося, падало на голову, не час був для віватів.
А проте розвиднялося, і вдалині замріли мури Тарнополя.
РОЗДІЛ IX
Пан Скшетуський зі своїм загоном прибув через два дні, коли місто вже кишіло жовнірами і шляхтою, що втекли з бойовища, й озброєними міщанами. Вже думали про оборону, сподіваючись із хвилини на хвилину татар, але ще не відомо було, хто очолить захисників міста і як візьметься до діла, тому скрізь панували нелад і переполох. Дехто тікав із міста, прихопивши родини й пожитки, довколишні ж жителі шукали у ньому схову. Всі, хто виїздив і в'їздив, заполонили вулиці, зчиняючи суперечки, хто кого має пропустити. Ніде було ступити через вози, тюки, вузли і коней. Туди-сюди сновигали жовніри найрізноманітніших частин, у всіх на обличчях читалися невпевненість, тривожне очікування, розпач або покірність. Щохвилі, мов вітер, несподівано виникав страх, лунали крики: «Ідуть! Ідуть!» — і натовп розгойдувався, як хвиля. Часом люди, шаленіючи від страху, бігли наосліп світ за очі, аж поки виявлялося, що це якийся новий загін недобитків.
А загонів таких збиралося дедалі більше — та який же жалюгідний вигляд мали ті жовніри, котрі ще недавно, в золоті й перах, із піснею на вустах і гординею в очах, ішли в похід супроти хлопів! Сьогодні, обдерті, зголоднілі, виснажені, вкриті болотом, на загнаних конях, із відчуттям ганьби в обличчях, більше схожі на жебраків, аніж на рицарів, вони могли б викликати лише співчуття, якби воно було можливе у цьому місті, на мури якого от-от мав ударити ворог усією своєю могуттю. І кожен із цих поганьблених рицарів тільки тим утішався, що не самотній у своїй ганьбі, що її ділять із ним тисячі його побратимів. Попервах усі вони поховалися, а потім, оговтавшись, почали скаржитися, нарікати, сипати прокляттями й погрозами, тинятися вулицями, пиячити у шинках, а відтак ще більше зростали нелад і тривога.
Кожен повторював: «Татари близько! Близько!» Одні бачили за собою пожежі, інші присягали усіма святими, що їм уже довелось відбиватися од татарської розвідки. Юрби, обступивши жовнірів, напружено слухали їхні оповіді. Дахи і вежі костьолів були обліплені тисячами допитливих, дзвони били larum, а натовпи жінок і дітей душилися в костьолах, де серед яскравих свічок блищала чаша зі святим причастям.
Пан Скшетуський зі своїм загоном поволі протискувався від Галицької брами крізь щільні скупчення коней, возів, жовнірів, крізь ремісничі цехи, що стояли під своїми стягами, і крізь юрби простолюду, котрі зі здивуванням дивилися на хоругву, яка входила в місто не врозсип, а в бойовому строю. Зчинився крик, що надходить підкріплення, і знову нічим не виправдана радість охопила натовп, який почав тиснути й хапати за стремена пана Скшетуського. Збіглися й жовніри, волаючи: «Це вишневечани! Слава князеві Ієремії!» Зробилася така тиснява, що хоругва ледве посувалася вперед.
17
Усі до одного (лат.).
- Предыдущая
- 21/97
- Следующая
