Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 2
- Предыдущая
- 2/97
- Следующая
Козак махнув рукою.
— Що мені з того, коли серце болить…
І знов запанувало мовчання. Берег річки ставав дедалі дикіший і пустельніший. Біле сяйво місяця робило химерними обриси дерев і скель. Нарешті Горпина сказала:
— Ось воно, Вороже урочище. Далі треба вкупі їхати.
— Чому?
— Пропаще місце.
Вони притримали коней, і за хвилину задні наздогнали їх.
Богун звівся на стременах і заглянув у люльку.
— Спить? — запитав він.
— Спить, — відповів старий козак, — солодко, як дитина.
— Я їй сон-трави дала, — мовила відьма.
— Помалу, обережно, — зауважив Богун, не зводячи очей із сонної, — щоби ви її не розбудили. Місяць їй просто в личко заглядає, серденьку моєму.
— Тихо світить, не розбудить, — шепнув один із молодців.
І загін рушив далі. Невдовзі прибули до Ворожого урочища. Це був пагорб над самісінькою річкою, невисокий і округлий, ніби щит, що лежав на землі. Місяць заливав його сяйвом, освітлюючи біле, розкидане по ньому каміння. Де-не-де воно лежало окремо, подекуди купами, ніби рештки якихось будівель, руїни розвалених замків і костьолів. Подекуди із землі, ніби цвинтарні надгробки, стирчали кам’яні плити. Увесь пагорб скидався на одну величезну руїну. Може, колись давно, ще за часів Ягелла, тут і вирувало людське життя, але зараз пагорб і вся довколишня місцевість, аж до Рашкова, були глухою пустелею, у якій селився тільки дикий звір, а ночами нечиста сила водила свої танки.
Справді-бо, ледве загін піднявся до половини висоти узгір'я, як легенький досі вітерець обернувся на справжній вихор, що почав облітати пагорб із похмурим, зловісним свистом, і тоді молодцям здалося, ніби з руїн долинають тяжкі зітхання, вириваючись із здушених грудей, жалібні стогони, сміх, плач, скигління дітей. Усе узгір’я почало оживати, волати різними голосами. Із-за каміння, здавалося, виглядали високі темні постаті; тіні химерних обрисів тихо прослизали між валунами, у далині поблискували в мороці якісь вогники, неначе вовчі очі, нарешті, з другого кінця пагорба, де найгустіше лежали купки каміння й руїн, почулося низьке горлове виття, якому враз заокселентували інші голоси.
— Сіроманці? — прошепотів молодий козак, звертаючись до старого осавула.
— Ні, це упирі, — відповів осавул іще тихіше.
— О! Господи помилуй! — перелякано закричали інші, скидаючи шапки і ревно хрестячись…
Коні почали нервово прясти вухами й хропти. Горпина, що їхала попереду всіх, півголосом бурчала незрозумілі слова, ніби сатанинську молитву читала. Аж коли прибули на другий кінець пагорба, вона обернулася й сказала:
— Ну, все. Тут уже добре. Я їх закляттям відганяла, а то вони надто голодні.
Усі полегшено зітхнули. Богун із Горпиною знову поїхали вперед, а молодці, котрі хвилину тому боялися перевести дух, почали перешіптуватися й розмовляти. Кожен пригадував, що в нього колись трапилося з духами або упирями.
— Якби не Горпина, ми б не пройшли, — сказав один.
— Сильна відьма.
— А наш отаман і дідька не боїться. Не дивився, не слухав, тільки зі своєї милоданки очей не зводив.
— Якби із ним прилучилося те, що зі мною, він не був би такий безпечний, — озвався старий осавул.
— А що з вами, батьку Овсивію, прилучилося?
— Їхав я раз із Рейментарівки до Гуляйполя, їхав уночі повз цвинтар. Аж бачу, стриб щось іззаду з могили на кульбаку. Обертаюся: дитя, блідесеньке, аж посиніле!.. Певно, татари у ясир вели з матір'ю і воно померло нехрещеним. Оченята, як свічки, горять, і скімлить, скімлить! Перескочило із сідла мені на шию і, чую, кусає за вухо.
О Господи, упир! Але недарма я у Волощині довго служив — там упирів більше, ніж людей, і там на них управу знають. Зіскочив я з коня і колодачем у землю. «Згинь! Пропади!» — а воно застогнало, вхопилося за ручку колодача і по лезу під траву втекло. Написав я на землі хрест і поїхав.
— То на Волощині стільки упирів, батьку?
— Кожен другий волох як помре — в упиря перекидається, і волоські найзатятіші. Там їх бруколаками звуть.
— А хто сильніший, батьку: дідько чи упир?
— Дідько сильніший, але упир затятіший. Дідька як здолаєш, то він тобі служитиме, а від упирів пуття ніякого, їм аби крові напитися. Але дідько завше отаман над ними.
— А Горпина над дідьками рейментує?
— Певно, що так. Поки жива, поти рейментує. Не май вона над ними сили, отаман би їй своєї зозулі не віддав, бо бруколаки на дівочу кров найласіші.
— А я чув, що їм до невинної душі зась.
— До душі зась, а до тіла вони доступ мають.
— Ой! Шкода ж буде красуні! Вона ж просто як кров із молоком! Знав наш батько, що брати в Барі.
Овсивій цмокнув язиком.
— Що й казати. Не ляшка — золото!..
— А мені її жаль, — сказав молодий козак. — Як ми її у люльку клали, вона білі рученьки свої склала і так просила, так благала: «Убий, каже, не губи, каже, нещасливої!»
— Не буде їй зле.
Подальшу розмову перебила, під’їхавши, Горпина.
— Гей, молодці, — мовила відьма, — це Татарський розліг. Але не бійтеся, тут тільки одна ніч на рік страшна, а Чортів яр і мій хутір уже ось-ось.
І справді, невдовзі почувся собачий гавкіт. Загін входив у горловину яру, що тягся від річки під прямим кутом, такого вузького, що четверо кінних ледве могли їхати поруч. По дну його, мінячись у місячному сяйві, змійкою біг до річки струмок. Але по тому, як вершники просувалися вперед, круті, урвисті схили розступалися, утворюючи широку долину, з боків оточену скелями, що полого здіймалися вгору. Подекуди росли високі дерева. Вітру тут не було. Довгі чорні тіні від дерев лягали на землю, а на прогалинах, залитих місячним сяйвом, сильно виблискували якісь білі округлі й довгасті предмети, у котрих молодці з жахом упізнали людські черепи й кості.
Злякано озираючись довкола, козаки час від часу хрестилися. Аж ось удалині блиснув між деревами вогник, і враз прибігли два пси, страшні, великі, чорні, з палаючими очима. Побачивши людей і коней, вони завили й загавкали. Та ось почувся Горпинин голос, і собаки вгамувалися, із важким диханням і харчанням почали бігати довкола вершників.
— Аж моторошно, — шепотіли молодці.
— Це не пси, — буркнув Овсивій, і в голосі його звучало глибоке переконання.
Тим часом із-за дерев показалася хата, за нею стайня, а далі й вище — іще одна будівля. Хата на вигляд була добротна й велика, у вікнах світилося.
— Це моя садиба, — сказала Богунові Горпина, — а там млин, що зерна, крім нашого, не меле, але я ворожиха, на воді ворожу. Поворожу й тобі. Дівчина у світлиці мешкатиме, а якщо хочеш стіни прибрати, тоді її краще поки що у другій половині поселити. Стійте! Злазьте з коней!
Вершники зупинилися, а Горпина покликала:
— Черемисе! Агов! Агов! Черемисе!
Якась постать із пучком запалених трісок у руці вийшла на поріг хати і, піднявши вогонь над головою, мовчки придивлялася до прибульців.
Це був старий чоловік, страшенно потворний, маленький, майже карлик, зі сплющеним квадратним обличчям і розкосими, вузенькими, як щілини, очима.
— Що ти за чорт? — спитав у нього Богун.
— Ти його не питай, — мовила Горпина, — у нього язика відрізано.
— Ну ж бо, підійди ближче.
— Слухай, — вела далі дівка, — а може, ми князівну поки що у млині покладемо? А то молодці прибиратимуть світлицю й цвяхи забиватимуть, боронь Боже, ще розбудять.
Козаки, спішившись, заходилися обережно відв’язувати люльку. Богун сам турботливо за усім стежив і сам, узявшись у головах, підтримував люльку, коли її переносили до млина. Карлик, ідучи попереду, присвічував тріскою. Князівна, напоєна Горпининим відваром сон-трави, не пробудилася, тільки повіки в неї від світла тріски легенько тремтіли. Обличчя її у червоних відблисках здавалося рум’яним. Може, дівчину загойдували розкішні сни, бо вона солодко всміхалася під час цього дивного походу, схожого на похорон. Богун дивився на неї, і йому здавалося, що серце ось-ось вискочить у нього із грудей. «Миленька моя, зозуле моя!» — шепотів він тихо і грізно, хоч чудові риси його обличчя пом’якшилися і полум’яніли великим вогнем кохання, що спалахнув у ньому й огортав його дедалі дужче, — так вогонь, залишений мандрівцем, розгоряючись, охоплює дикі степи.
- Предыдущая
- 2/97
- Следующая
