Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 10
- Предыдущая
- 10/97
- Следующая
— Де там! — заперечив пан Володийовський. — Це у нього вдача така — ні перед ким не показувати своєї біди. Він завжди був такий.
— Це саме собою, але згадай-но, ваша милость: хоч би як ми його підбадьорювали, він і мені, і тобі відповідав «Нехай нагородить вас Господь!» і робив це так negligenter[6], ніби йшлося про якусь дріб’язкову справу, а Бог свідок, чорна була б це із його боку невдячність: сердешна стільки за ним наплакалася, так настраждалася, що на воловій шкурі не списати цього. На власні очі це бачив.
Пан Володийовський похитав головою.
— Не може такого бути, щоб він її забув, — відповів він. — Хоч, правда, вперше, коли той диявол викрав її з Розлогів, він був у такому відчаї, що ми за його mentem[7] боялися, а тепер набагато стриманіший. Але якщо йому Бог дав душевний спокій і сили — то на краще. Як щирі друзі, ми повинні з цього радіти…
По цих словах пан Володийовський пришпорив коня і поскакав уперед до пана Скшетуського, а пан Заглоба якийся час їхав мовчки поруч із паном Підбип’ятою.
— Ти теж, ваша милость, як і я, гадаєш, що якби не амури, значно менше зла коїлося б на світі?
— Що кому Господом Богом призначено, воно його не мине, — відповів литвин.
— Ніколи ти, ваша милость, улад не відповіси. То одне, а то геть інше. От чого Трою було зруйновано? А ця війна хіба не через руду косу? Закортіло Хмелеві Чаплинської чи Чаплинському Хмельницької, а нам за їхню гріховну хіть скручувати собі в’язи!
— Це любов нечиста, а є й високі почуття, що примножують славу Господню.
— От зараз ваша милость як в око вліпив. А чи скоро ти сам у цій винарні працювати почнеш? Чував я, що тебе перед походом рушником перев’язали?
— Ех, братику!.. Братику!..
— Що, три голови на заваді стоять?
— Еге ж! Так воно й є!
— Тоді ось що я тобі скажу: замахнися добре і зітни разом голови Хмельницькому, ханові та Богунові.
— Якби тільки вони захотіли у ряд стати! — мрійливо відповів пан Лонгін, звертаючи очі до неба.
Тим часом пан Володийовський довго їхав поруч зі Скшетуським, мовчки поглядаючи з-під шолома на його смертельно бліде обличчя, нарешті його стремена своїм торкнувся.
— Яне, — почав він, — це кепсько, що ти так глибоко замислюєшся.
— Не замислююся я, а молюся, — відповів Скшетуський.
— Свята це і похвальна річ, але ж ти не чернець, щоб задовольнятися самою молитвою.
Пан Ян поволі повернув своє мученицьке обличчя до Володийовського і спитав глухим, сповненим смертельної покірливості голосом:
— Скажи, Міхале, що мені ще зосталося, як не чернеча сутана?..
— Тобі зосталося її врятувати, — відповів Володийовський.
— Що я й робитиму до останнього подиху. Але якщо навіть знайду її живою, чи не буде запізно? Поможи мені, Боже, бо про все можу думати, тільки не про це. Збережи, Боже, мій розум! Я нічого більше не прагну, крім як вирвати її із тих навіжених рук, а потім нехай знайде вона такий притулок, якого і я шукатиму. Певно, не було на це Божої волі… Дай мені помолитися, Міхале, а кривавої рани не торкайся…
У Володийовського стислося серце. Йому хотілося втішити товариша, підбадьорити надією, але слова застрявали у горлі. І їхали вони далі в глухому мовчанні, тільки губи пана Скшетуського ворушилися швидко, нашіптуючи молитву, якою він, напевно, хотів прогнати жахливі думки, а малого рицаря, коли він глянув на освітлене місяцем приятелеве обличчя, пойняв страх, бо йому здалося, що це чисто обличчя ченця — суворе, виснажене постами й умертвінням плоті.
Коли це враз той самий голос знову заспівав у задніх шерегах:
РОЗДІЛ V
Метою походу було дізнатися, чи Кривоніс зі своїми сорока тисячами тримає ще в облозі Кам’янець, чи, відмовившись од безплідного наміру, йде на підмогу Хмельницькому, аби вкупі з ним стати із ворогом на вирішальну битву, а також довідатися, що поробляють добруджські татари — чи переправилися вже через Дністер і з'єдналися з Кривоносом, чи ще стоять табором на березі? Це були важливі відомості для польського війська, і рейментарі мали самі про них подбати, але через недосвідченість їм таке й на думку не спадало, і тому князь-воєвода руський узяв на себе цей тягар. Якби виявилося, що Кривоніс, знявши з Кам’янця облогу, разом із білгородськими й добруджськими ордами йде до Хмельницького, тоді на останнього слід було б ударити якнайшвидше, перш ніж його могутність не виросла у кілька разів.
Тим часом генерал-рейментар князь Домінік Заславський-Острозький не квапився, і в таборі на нього чекали через два-три дні після від’їзду пана Скшетуського. Певно, за своїм звичаєм, він бенкетував у дорозі й добре почувався, анітрохи не переймаючись тим, що минає найкращий час, аби зламати могутність Хмельницького, князя ж Ієремію брав відчай від думки, що коли війна так і далі вестиметься, то не лише Кривоніс і задністрянські орди встигнуть з’єднатися з Хмельницьким, а й сам хан з усіма перекопськими, ногайськими й азовськими силами.
А ще табором ширилися чутки, буцімто хан уже перейшов Дніпро і з двомастами тисячами коней денно і нощно квапиться на захід, а князя Домініка досі не було й не було.
Дедалі більше скидалося на те, що війська, які стояли під Чолганським Каменем, мають зітнутися із силами, котрі уп’ятеро їх переважали, і якщо рейментарі зазнають поразки, ніщо вже не завадить супротивникові вторгнутися у самісіньке серце Речі Посполитої — підійти під Краків і Варшаву.
Кривоніс тим був небезпечний, що у разі, якщо рейментарі схочуть просунутися вглиб України, він, ідучи від Кам’янця прямо на північ аж під Старокостянтинів, міг їм загородити шлях назад, принаймні тоді вони могли опинитися між двома вогнями. Тому пан Скшетуський вирішив не лише розвідати чимбільше про Кривоноса, а й затримати його. Перейнявшись важливістю свого завдання, від виконання якого багато в чому залежала доля усього війська, поручик важив своїм життям і життям своїх жовнірів, хоч намір молодого рицаря із загоном у п’ятсот шабель наскоком зупинити сорокатисячну Кривоносову рать, підтримувану білгородськими й добруджськими ордами, розцінювався як страшне безумство. Але пан Скшетуський був надто досвідченим воїном, аби не робити шалених вчинків, він чудово розумів, що коли почнеться бій, через годину смертельна хвиля змете його вкупі з товаришами. Тому він удався до інших засобів.
Передусім пустив чутку серед своїх жовнірів, буцімто вони — лише передовий загін дивізії страшного князя, і цю чутку ширив усюди: у всіх хуторах, селах і містечках, де випадало йому проходити. І справді, чутка ця, мов блискавиця, полетіла уздовж Збруча, Смотрича, Студениці, Ушки, Калусика, дісталася Дністра й, ніби підхоплена вітром, летіла далі, від Кам’янця аж до Ягорлика. Її повторювали і турецькі паші у Хотині, і запорожці у Ямполі, і татари в Рашкові. І знову пролунав знайомий окрик: «Ярема йде!», від якого завмирали серця бунтівників, котрі й так тремтіли зі страху, не впевнені у завтрашньому дні.
- Предыдущая
- 10/97
- Следующая
