Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 11

• Предыдущая
• 11/108
• Следующая

Чоловік старий, він добре пам’ятав часи Наливайка, Лободи, Кремпського, знав українську вольницю ліпше, мабуть, аніж будь-хто в Україні, а знаючи ще й Хмельницького, розумів, що той вартий двадцяти Лобід і Наливайків. Тому він зрозумів і всю небезпеку його втечі на Січ, особливо ж із королівськими грамотами, про які Барабаш розповідав, що в них було чимало обіцянок для козаків і заклик до опору.

— Добродію черкаський полковнику, — звернувся він до Барабаша. — Тобі, ваша милость, треба на Січ їхати, вплив Хмельницького зменшувати і каральними заходами втихомирювати, втихомирювати!

— Добродію хорунжий, — відповів Барабаш, — я вашій милості ось що скажу: щойно дізнавшись про втечу Хмельницького з грамотами, половина моїх черкаських людей сьогодні вночі теж на Січ утекла. Мій час минув — мені могила, не булава!

І справді, Барабаш був вояк добрячий, але чоловік старий, і впливу він не мав.

Тим часом вони дійшли до квартири Зацвіліховського. Старий хорунжий подумки уже трохи заспокоїв свою голубину душу, і, коли усі всілися за штофом меду, вже бадьоріше сказав:

— Усе це пусте, якщо, як подейкують, війна з бусурманом praeparatur[16], а так воно ніби і є, бо, хоч Річ Посполита війни не хоче і добре вже сейми королю крові попсували, король, усе-таки, може на своєму наполягти.

Отож увесь цей вогонь можна буде повернути на турка, принаймні ми маємо час. Я сам поїду розповісти про все краківському панові й проситиму, щоб якнайближче до нас із військом підтягся. Чи доб’юся чогось, не знаю, бо хоч він сміливий і жовнір досвідчений, але страшенно на свою думку і на своє військо покладається. Ти, ваша милость, добродію черкаський полковнику, тримай у шорах козаків, а ти, ваша милость, добродію наміснику, як прибудеш до Лубен, попередь князя, щоб із Січі очей не спускав. Хай там що вони замислили — repeto[17]: ми маємо час. На Січі люду зараз мало: по рибу і по звірину розбрелися або ж по всенькій Україні в селах сидять. Поки зберуться, багато води у Дніпрі сплине. Та й князівське ім’я страху наганяє, а ще як дізнаються, що він на Чортомлик оком зирить, може, й сидітимуть тихо.

— Я із Чигирина ладен хоч через два дні вирушити, — озвався намісник.

— От і добре. Два-три дні можна потерпіти. Ти, ваша милость правителю черкаський, теж пошли гінців із викладом справи до пана коронного хорунжого і до князя Домініка. Але ти, добродію, бачу, вже спиш?

Справді-бо, Барабаш, склавши на животі руки, дрімав собі, а за хвилю навіть хропти став. Старий полковник якщо не їв і не пив, а те й те над усе любив, то спав.

— Поглянь-но, ваша милость, — тихо сказав намісникові Зацвіліховський, — і з допомогою оцього дідугана варшавські сановники сподіваються козаків у шорах тримати. Та Бог із ними. Вони й самому Хмельницькому теж довіряли. Канцлер навіть із ним перемови якісь вів, а той, либонь, усіх підступно ошукає.

Намісник зітхнув на знак співчуття старому хорунжому. Барабаш же іще сильніше захропів, а потім пробурмотів крізь сон:

— Спаси Христе! Спаси Христе!

— Коли ж ти, ваша милость, збираєшся із Чигирина рушати? — спитав хорунжий.

— Мені б годилося дня зо два Чаплинського зачекати. Він, напевно, за конфузію, якої я йому завдав, схоче сатисфакцію дістати.

— Не зробить він цього. Радше він слуг своїх на тебе наслав би, якби ти не носив князівської форми, але зчепитися із князем навіть для слуги Конецпольських — страшна річ.

— Я повідомлю йому, що чекаю, а за два-три дні вирушу. Засідки я теж не боюся, бо при боці шаблю, а при собі людей маю.

Сказавши це, намісник попрощався зі старим хорунжим і пішов.

Над містом від багать, розкладених на майдані, стояла така ясна заграва, що можна було подумати — цілий Чигирин горить. Гомін же і крики з настанням ночі подужчали. Євреї зі своїх садиб навіть носа не могли виткнути. В одному кінці майдану юрби чабанів тягли своїх журливих степових пісень. Дикі запорожці витанцьовували навколо багать, підкидаючи вгору шапки, палили з пищалів і пили квартами оковиту. То тут, то там спалахували бійки, які втихомирювали старостині люди. Намісник мусив торувати собі шлях ефесом шаблі. Він слухав цей козацький вереск і гам, і якоїсь миті йому здалося, що вже назріває заколот. Здавалося йому також, що бачить він грізні погляди і чує тихі, звернені до нього прокльони. У вухах намісника бриніли ще слова Барабаша: «Спаси Христе! Спаси Христе!», і серце в нього калатало гучніше.

А тим часом у місті чабанські хори співали ще сильніше, а запорожці палили із самопалів і купалися в оковитій.

Стрілянина і дике «ух-ха! ух-ха!» долинали до вух намісника навіть тоді, коли на своїй квартирі він уже ліг спати.

Такий самий битий шлях вів із князівської столиці до Києва.

Дуже давно, ще до розправи гетьмана Жолкевського на Солониці, доріг цих узагалі не було. До Києва із Лубен їхали степом і пущею, до Чигирина був водний шлях, а назад теж їздили через Хорол. Узагалі ж цей наддніпрянський край — давня половецька земля — був пустельний, заселений хіба що до Дикого поля, татарами часто навідуваний, для запорозьких ватаг відкритий.

Над берегами Сули шуміли величезні ліси, в яких майже не ступала людська нога. Подекуди по низьких берегах Сули, Рудої, Сліпороду, Короваю, Оржиці, Псла та інших великих і малих річок і приток утворювалися мочарі, порослі почасти непрохідними чагарями й борами, почасти травою — відкритими лугами. У тих борах і багнищах знаходила надійний притулок усяка звірина; у дрімучій лісовій темряві водилася сила-силенна бородатих турів, ведмедів і диких кабанів, із ними сусідила незліченна сіра зграя вовків, рисей, куниць, табуни сарн і красенів сайгаків; у багнищах і рукавах річок бобри мостили свої гнізда, а про бобрів на Запорожжі ходили чутки, що поміж ними трапляються столітні дідугани, білі від старості, мов сніг.

Високими сухими степами розгулювали табуни диких коней із буйними гривами і кривавими очима. Річки кишіли рибою і водоплавними птахами.

Це була дивна земля — напівсонна, але така, що зберегла на собі сліди давнього людського життя. Всюди було повно попелищ від якихось стародавніх градів, та й самі Лубни з Хоролом на таких попелищах підвелися, всюди повно могил — недавно насипаних і старих, уже порослих лісом. Тут теж, як к в Дикому полі, ночами вставали духи і привиди, а біля багать старі запорожці розповідали один одному дива про те, що час від часу діється у тих лісових нетрях, звідки долинає виття невідомих звірів, напівлюдські, напівзвірині крики, страшний шум чи то бойовищ, чи то ловів. Під водою озивалися дзвони затоплених міст.

Земля ця була негостинна і недоступна — подекуди надто сира, подекуди майже безводна, випалена, суха і для життя небезпечна, адже осідлих, як тільки вони обжилися й обзавелися господарством, розоряли татарські набіги. Відвідували ці краї часто тільки запорожці заради бобрових хвостів, звірини і риби, адже у мирний час більша частина низових козаків розбредалася із Січі по всіх річках, ярах, лісах і очеретах на лови або, як вони казали, на промисел, полюючи на бобрів у місцях, про існування яких навіть мало хто знав.

Проте й осідле життя намагалось укріпитися на цих землях, як рослина, що пробує, де може, вчепитися корінням у ґрунт, але, вирвана не раз і не два, де може, відростає знову.

На пустищах виникали поселення, колонії, слободи і хутори. Земля була подекуди родюча, та й воля вабила. Але тільки тоді закипіло життя, коли землі ці перейшли у володіння князів Вишневецьких. Князь Михайло, одружившись із Могилянкою, почав старанніше облаштовувати свій задніпрянський наділ: запрошував людей, заселяв пустирища, дозволяв до тридцяти років не платити податей, зводив монастирі й запроваджував своє князівське право. Навіть такий поселенець, котрий не відомо коли прийшов на ці землі й гадав, що господарює на власному наділі, залюбки ставав князівським оброчником, бо за подать свою діставав могутню князівську опіку, яка охороняла його, боронила від татар і від гірших часто за татар низових козаків.

• Предыдущая
• 11/108
• Следующая