Квентін Дорвард - Скотт Вальтер - Страница 24

• Предыдущая
• 24/118
• Следующая

— І що ж, вона справді приїхала сюди сама, мілорде? — спитав Ліндзі.

— Ні, не зовсім сама, а з старою графинею, своєю родичкою, яка погодилася її супроводжувати.

— А чи схоче король, — запитав Кеннінгем, — хоч він і сюзерен герцога, ставати поміж герцогом і тією графинею, що в нього під опікою? Адже Карл має над нею таку саму Владу, як король мав би над бургундською наслідницею, коли б помер герцог.

— Король, як завжди, зважатиме на правила політики, — вів далі Крофорд. — Те, що він офіційно не приймав цих дам і не доручив опікуватися ними своїм дочкам — мадам де Боже[79] або принцесі Жанні[80], свідчить, що він має намір діяти залежно від обставин. Він наш пан і господар, але, думаю, не буде неповагою до нього, коли я скажу, що він уміє догоджати і нашим і вашим; він бігає з собаками за зайцем і з зайцем від собак. Так він завжди ставиться до всіх володарів.

— Але герцог Бургундський не визнає такої лукавої політики, — сказав Кеннінгем.

— Напевне ні, — відповів старий лорд, — а тому навряд чи переговори закінчаться мирно.

— От і добре, нехай святий Андрій допоможе їм побитися! — вигукнув Балафре. — Десять, ой ні, років двадцять тому мені напророкували, що я знайду щастя через одруження. Хто знає, що може статися, коли ми почнемо битися за честь і кохання дам, як це бувало в старих романах?

— Це ти, з таким рубцем на обличчі, говориш про кохання дам? — зауважив Гатрі.

— Та вже краще зовсім не кохати, ніж кохати якусь циганку чи єретичку, — заморочив Балафре.

— Стривайто, друзі-приятелі, — сказав лорд Крофорд, — не ображайте один одного глузуванням — будьмо всі друзями. А щодо тієї дами, то вона занадто багата, щоб дістатися бідному шотландському дворянинові. Інакше я б і сам не від того, щоб запропонувати їй руку й серце і мої вісімдесят років на додачу. Проте випиймо за її здоров'я, бо як би там не було, а кажуть, що вона світоч вроди.

— Мені здається, що я її бачив, — сказав один з солдатів, — коли був цього ранку на варті біля внутрішньої огорожі. Але якщо це так, то вона більше схожа на тьмяний ліхтар, ніж на світоч, бо дам внесли до замку в закритих ношах.

— Сором, сором, Арнот! — сказав лорд Крофорд. — Солдат не повинен нічого розповідати про те, що він бачив, стоячи на варті. Крім того, — помовчавши трохи, додав він, — бо його цікавість взяла гору над дисципліною, якої він вважав за потрібне додержуватися, — чому в тих закритих ношах неодмінно мала бути графиня Ізабелла де Круа?

— Ні, ні, мілорде, — відповів Арнот, — я нічого не знаю про це, крім того, що мій конюх Стід водив на прогулянку коней шляхом до села й надибав на Догена, погонича віслюків, який відвозив ноші до заїзду, бо вони належать одній людині з того Шовковичного гаю, здається, хазяїнові заїзду — того, знаєте, з лілеями на вивісці. Цей Доген запросив мого Сондерса-Стіда випити з ним чарку вина, вони ж знайомі, а той, звичайно, охоче погодився.

— Ще б пак, ще б пак, — сказав старий лорд, — оце те, що вам треба виправити, джентльмени. Адже всі ваші груми, ножарі й попихачі, як ми їх назвали б у Шотландії, тільки й думають, як би десь випити чарку вина. Поганий звичай для воєнного часу, і треба, щоб цього більш не було. Але, Ендру Арнот, не бачу кінця твоєму оповіданню, отож ми підкріпимося посередині — skeoch doch пап skial[81], ж кажуть горяни. П'ю за графиню Ізабеллу де Круа і бажаю їй кращого нареченого, ніж цей мерзенний італієць Кампо-Бассо! А тепер, Ендру Арнот, що ж, нарешті, сказав погонич віслюків твоєму йоменові?

— Ну, він сказав йому під секретом, коли завгодно вашій милості, — вів далі Арнот, — що ці дві дами, яких вони з товаришем щойно віднесли до замку в закритих ношах, — знатні леді, протягом кількох днів таємно жили в будинку його господаря і що сам король потай не раз відвідував їх і ставився до них з великою пошаною. А тепер вони втекли до замку, боячись, як він гадає, щоб їх не побачив граф де Кревкер, посол герцога Бургундського, про наближення якого заздалегідь сповістив гонець.

— Гей Ендру, ходи-но сюди! — гукнув Гатрі. — Тепер я можу заприсягтися, що чув, коли недавно проходив по внутрішньому двору, як співала графиня під акомпанемент лютні. Звуки линули з вікон Дофінової башти. Така чудова мелодія ще ніколи не звучала в замку Плессі. Я подумав, чи не співає це сама Прекрасна Мелузіна[82]. Я зупинився і стояв мов зачарований, хоч знав, що стіл уже накрито і ви всі чекаєте на мене.

— Як той осел, Джонні Гатрі, — сказав командир. — Твій довгий ніс чув запах обіду, твої довгі вуха чули музику, а твій короткий розум не міг вирішити, чому, нарешті, віддати перевагу.

— Тсс! Чи це не соборний дзвін дзвонить до вечірні?

— Не може бути, адже ще не дуже пізно. Мабуть, той старий дурень дзвонар задзвонив на годину раніше.

— Ні, дзвонять якраз вчасно, — сказав Кеннінгем. — Он уже й сонце зайшло за обрій.

— Еге, — сказав лорд Крофорд, — уже так пізно? Ну, що ж, хлопці, треба й міру знати: що занадто — то погано; поволі й помалу далеко поїдеш; і на повільному вогні гріється солодкий солод; бути веселим і мудрим — оце путяще прислів'я. Ще один ковток за щастя старої Шотландії — тоді всі по своїх місцях.

Гості вихилили чарки й розійшлися. Старий лорд узяв Балафре за руку, немов бажаючи дати йому вказівки щодо його племінника, а насправді, мабуть, для того, щоб не видно було, що й він випив більше, ніж годилося особі такого високого сану.

Лорд Крофорд, набравши поважного вигляду, проходив через два двори, що відокремлювали його житло від зали, де вони бенкетували, і на прощання урочисто (як вага випитої ними великої винної бочки) застерігав Людовіка Лезлі, щоб він пильнував свого племінника, особливо коли справа стосуватиметься вина й жінок.

Тим часом жодне слово, сказане про вродливу графиню Ізабеллу, не пройшло повз увагу Дорварда, і, коли його привели до маленької кімнатки, де він мав мешкати разом з молоденьким пажем свого дядька, юнак поринув у мрії. Читач легко може уявити собі, який чудовий роман снувався в голові молодого воїна. Адже можливо, що дівчина з башти, пісеньку якої пін так захоплено слухав, і прекрасна служниця дядька П'єра, і багата й сановита графиня, яка рятується втечею від переслідувань ненависного коханця, фаворита жорстокого опікуна, що зловжив своєю владою, — одна й та сама особа? Спочатку думки Квентіна зосередилися навколо дядька П'єра, що мав таку необмежену владу, навіть над жахливим прево, з рук якого він сьогодні ледве врятувався. Зрештою, мрії юнака, що їх не порушував маленький Білл Гарпер — його товариш по кімнаті, обірвав, повернувшись, дядько. Він наказав племінникові лягати, бо завтра вранці треба своєчасно встати, щоб іти з ним до королівської вітальні, де Квентін разом з п'ятьма своїми товаришами стане на варту.

Коли б навіть і захотів полежати Дорвард, піддавшись лінощам, галас, що знявся в казармі гвардії після того, як задзвонили до утрені, миттю підняв би його з ліжка. Але дисципліна в батьківському домі і в Ебербротікському монастирі привчила його вставати на світанку, Тому він бадьоро схопився під звуки сурм І брязкіт зброї, які звіщали про зміну нічних вартових. Одні поверталися до казарми після нічної варти, другі йшли на ранкову зміну, нарешті, треті, серед яких був і його дядько, озброювалися, щоб негайно стати на варту при особі Людовіка. Квентін Дорвард швидко одягся; він дуже радо, як то властиво молодій людині, надяг на себе розкішне вбрання і панцир, відповідні до його нового стану. Дядько Квентіна, який пильно оглянув його, щоб упевнитися, що той готовий цілком і повністю, не приховував свого задоволення від зміни зовнішнього вигляду племінника.

• Предыдущая
• 24/118
• Следующая