ТАРС уповноважений заявити… - Семенов Юлиан Семенович - Страница 25

• Предыдущая
• 25/69
• Следующая

— Ви мене підозрюєте в чомусь? Це допит?

— Ні. Я не маю права допитувати, бо вас ні в чому не звинувачують, по-перше, і не притягають як свідка, по-друге. Це — звичайна розмова, і ви маєте право не відповідати на мої запитання…

— Я не пригадую Глебба, святий хрест, не пригадую!

— А ось його фотографія.

Парамонов узяв маленьку фотографію, підніс її близько до очей, примружився ще більше:

— Таку крихітку і не роздивишся до пуття.

— А як же ви за кермом їздите? Парамонов підвів голову, зблід:

— За кермом я їжджу в лінзах.

— Мене цікавить тільки одне: після того як вас затримали, ніхто не приїздив у поліцію вас рятувати?

— Ні! Я ні в чому не винен! Я був тверезий! Мене не треба було рятувати!

— Того дня ви справді не пили?

— Ні краплі!

— А напередодні?

— Теж ні краплі.

— Невже?

— Клянусь, ні краплі! Я п'ю не часто!

З того, як Парамонов злякано брехав, Проскурін до кінця зрозумів — не він. Погана людина, нечесна, п'яниця-тишко, тільки до ЦРУ непричетний, напевно непричетний…

— Я заплатив їм гроші, — тихо, з болем сказав Парамонов, — вони там усі хабарники й шантажисти, кажуть, без окулярів не можна.

— Скільки ж ви їм заплатили?

— Сто сімдесят п'ять. У мене було лише п'ятдесят, я позичив у друзів, і тоді поліцейський порвав протокол медичного огляду…

— Ви не пригадуєте, як звали лікаря?

— Та хіба мені до того було?! Красива жінка, теж, до речі, в окулярах…

— І ніхто з іноземців вам не запропонував допомоги?

— Про це я принаймні сказав би. Ви повинні зрозуміти мене! — благав Парамонов. — Залишитися без прав у Африці — кінець кар'єрі!

— Чому кінець?

— Роботі, — виправився Парамонов. — Без машини я ж нікуди не встигну. А там у ту страшну спеку пішки не походиш! А кінці довгі! Я підвів би колектив! Вони покладалися на мою оперативність: туди біжи, сюди встигай!

— Вони, звичайно, найбільше за все покладалися на вашу чесність. Ми перевірили, і ось що з'ясувалося: коли б ви розповіли все чесно, наші юристи довели б луїсбурзькій владі, що ви пройшли нашу медичну комісію, і наша медична комісія, яка входить у міжнародну конвенцію, дозволила вам водити автомобіль, отже, ніхто не має права пред'являти вам будь-які обвинувачення… Більше треба шанувати себе, а головне — ту справу, якій служиш… А ви — хабара дали, аби тільки кар'єра не кінчилась.

— Ви повідомите про все це в «Міжсудремонт»? — зовсім тихо спитав Парамонов.

— На жаль, я не маю на це права, конституційного права, а то повідомив би, напевне повідомив би.

— Здрастуйте, Андрію Андрійовичу.

— Здрастуйте, — відповів Зотов.

— Я хотів би, щоб ви допомогли мені збагнути тутешню ситуацію, я — Славін Віталій Всеволодович.

— Так це не до мене.

— Всі кажуть, що ви краще за інших відчуваєте ситуацію — особливо в зв'язку з Нагонією, наші поставки, їхню циклічність…

— Про все це можна прочитати в наших звітах. Тільки що з того… Пиши, не пиши, а віз навряд Чи зрушиться.

— Чому?

— Та тому, що ми робимо дурниці.

— Це ми вміємо, — погодився Славін. — Тільки в даному випадку добре було б зачепитися за головну ланку: в чому саме робимо дурниці? Як подолати цю дурість? Становище в Нагонії заслуговує цього.

— Подолати дуже просто. Портові служби тут заборгували нам п'ять мільйонів. Дрібниця, звичайно, в порівнянні з тим, що летить на вітер, але за тутешніми масштабами — це гроші, а ми соромимося вимагати від них оплати боргу, а коли вже не можете повернути боргу, то хоч будьте чемні, обслуговуйте наші судна, які йдуть до Нагонії, пропускайте їх першими, не тримайте по три доби на рейді. А ми панькаємося, боїмося, що нас неправильно зрозуміють, образяться, а нас в усіх тутешніх газетах обливають брудом, скільки їм заманеться…

— Побоювання образити свідчить про силу, Андрію Андрійовичу. Хіба не так?

— Згоден. Але як ми дивитимемося один одному в очі, коли задушать Нагонію? Через те, зокрема, що наші поставки йдуть із затримкою, а там теж є люди, які вміють пускати чутки, вони вже й тепер кажуть: «Росіяни, мовляв, багато обіцяють, але не вміють дотримувати своїх обіцянок, графік летить, ми через це горимо». Що ви на це скануєте?

— Погано. Гірше бути не може.

— А мені тут відповідають, що я — зануда й буркотун, а я не зануда, просто я частіше за інших їжджу в порт, зустрічаюся з різними людьми й пересвідчуюсь, що тут вирішили: «їм можна сісти на шию».

— От ви мені й підкажіть, як про це все краще написати, гаразд? О другій я обідаю з одним приятелем, американським колегою, не бачилися з Нюрнберга…

— Дік?

— Так. Знайомі?

— Він приятель мого знайомого. Мені здається, мислячий газетяр, і дуже прикро, що він спився.

— Годині о четвертій я до вас заїду, гаразд?

— Ні, о четвертій я зайнятий. Давайте годині о дев'ятій.

— У мене?.

— Де ви зупинились?

— У «Хілтоні». Шістсот сьомий номер.

— Шостий поверх?

— Так. Праворуч по коридору.

— Я знаю. Гаразд, о дев'ятій я до вас приїду.

Пол Дік сів поруч із Славіним, вилаявся, буркнув:

— Ви мене втягли в паскудну історію, Іване. У який «макдоналдс» поїдемо?

— В той, що поряд з будинком, де жив Белью.

— Він жив у бідонвіллі, там «макдоналдс» смердючий, як помийна яма, я все оглянув навколо.

— Я теж хочу подивитися хоч краєм ока.

— Не хитруйте, Іване. Що вам відомо про цього самого Белью? — Пол Дік подав Славіну вісім доларів. — Візьміть і купіть самі, я не втримався б, випив.

— Що це?

— Не прикидайтеся дурником, я ж програв вам, ви краще за мене відчули Джона — він справді спитав мене про вас, як ви й передбачали. Скажіть, що ви знаєте про Белью?

— Нічого. Я можу лише припускати. Мабуть, Белью наймав кімнату десь коло вокзалу…

— Коло порту. Але там теж гамірно, крани під вікном працюють вдень і вночі. Далі?

— Мабуть, у кімнаті в нього були російські книжки…

— Українські. Й листівки, багато давніх листівок…

— На столі лежав сухий сир і півбатона, так?

— Сир був дуже черствий, батона не було, крекер. Ви що, були в його кімнаті?

— Коли б я там був, Пол, мене вже допитували б. Як його вбили? З безшумного пістолета?

— Ні. В нього жахнули з портового крана, із снайперської гвинтівки, через вікно. Він, між іншим, вишивав, у нього там серветок повно, скатерок, доріжок. Півники та курочки. Скажіть, що ви про нього знаєте? Ви ж не просто так почали розшукувати його, Іване…

— Які були в нього книжки, Пол?

— Я забув… Ні, я записав, звичайно, в блокнот, але блокнот мій у номері… Вірші. В основному вірші.

— Комірчина, крани під вікном, — серветки з півниками й вірші…

— Ви дуже добре класифікуєте факти. Колись у вас цього не було — з Нюрнберга ви гнали чисту інформацію. З роками у вас 8'явилася чудова свавільність, ви безстрашно організовуєте окремі факти в думку.

— Можу зазнатись. Поліції було багато?

— Дві машини.

— Преса?

— Їх пустили пізніше, коли закінчився обшук.

— Що шукали?

— Чорт їх знає. Натякали, що він ваш агент.

— Натякати можна дівці, а в такому ділі потрібні докази.

— А що, хіба їх не можна зробити?

— Яка потреба?

— Потреба є: жив коло порту, там ідуть ваші судна до Нагонії, тут зараз починається кампанія проти цього, ну, а Белью у бінокль підглядав і подавав сигнали.

Славін засміявся.

— А що? — вів далі Пол. — Головне кинути дохлу кішку, нехай її підбирають інші; винуватий завжди той, кого змішали з грязюкою — йому ж самому відмиватися, зрештою.

У «макдоналдсі» коло порту, за два блоки від того третьорядного готелю, де жив Белью, стояла задуха. Славіна здивувало, що тут було так багато мух: сині, здоровенні, вони літали повільно, немов навантажені «юнкерси», і так само нудно, пронизливо дзижчали.

• Предыдущая
• 25/69
• Следующая