ТАРС уповноважений заявити… - Семенов Юлиан Семенович - Страница 1

• 1/69
• Следующая

^©

_{Авторизований переклад з російської Надії Орлової}

ШТРИХ ДО ВПК[1] (І)

— Бачите, Майкл, — замислено мовив Нелсон Грій, поглядаючи на онуків, які хлюпалися в басейні, облицьованому червоним туфом, що його він привіз із Туреччини, — будь-яке відчуття правильне, як відчуття. Інша річ — судження про відчуття. Воно може бути правильним чи хибним… Я запам'ятав лекцію професора Мітчела, ви тоді були ще хлопчиком, а не заступником директора Центрального розвідувального управління… Мітчел говорив: якщо весло, занурено у воду, здається зламаним, то відчуття в цьому випадку правильне, бо той, хто дивиться на весло, сприймає це саме так. А коли він під впливом цього стане твердити, що весло справді зламане, то судження буде помилковим… Помилки людські, дорогий Майкл, полягають не в хибних відчуттях — бог з ними, з тими відчуттями, — а в хибному судженні…

Нелсон Грін примружився, очі його, маленькі, наче крапельки води, були сховані під сивими бровами; на засіданнях Спостережної ради його корпорації «Ворлд'з даймондс» секретарі й стенографісти ніяк не могли збагнути: дивиться старий чи спить з розплющеними очима.

Майкл Велш усміхнувся.

— Отже, моє відчуття, що суниці, які нам щойно подавали, пахнуть травами Техасу, правильне?

— Це не відчуття. Це судження, Майкл, і судження хибне. Суниці, які нам подавали, не можуть пахнути травами Техасу, там ще холодно; вони пахнуть Африкою, мені тепер доводиться ганяти літак не в Нагонію, а в Луїсбург, і це погано, бо там суниці дорожчі на сорок сім центів, та й летіти туди на сто дев'яносто два кілометри далі, отже, й пального треба більше, а це немалі гроші.

— Не збанкрутуєте? — спитав Велш.

— Можу, — в тон йому відповів Грін. — Крах починається з цента, а не з мільйона.

— Яким чином ви можете вплинути на Пентагон?

Грін сьорбнув жасминового чаю й насмішкувато запитав:

— Ви маєте на увазі доставку суниць на їхніх транспортних літаках? Думаю, вплинути можна. А заради чого? Є ідея?

— Є. Але мені конче потрібна підтримка Пентагону.

— Це ми вирішимо. А державний департамент? З ними ви обговорили свої міркування?

— Ранувато. Поки що не слід розкривати їм наші задуми, інакше буде розголошено інформацію. Наші дипломати стали багато пити… Професійна хвороба — цироз печінки, я переглянув вибірково висновки лікарів по трьох наших посольствах: у сімдесяти процентів чиновників хронічне захворювання печінки…

— Не хитруйте, Майкл, не треба. Ви добре знаєте, що до моїх інтересів небайдужі кілька славних хлопців з державного департаменту; якщо я втратив у Нагонії десь близько трьохсот мільйонів, то вони розпрощалися з кількома сотнями тисяч, а для них і це — гроші…

— Нелсон, повірте мені, державний департамент зараз підключати ще рано. Якщо ми здійснимо те, що планується…

— Не перечте старому, — перебив Грін. — Посол для особливих доручень — мій акціонер, і він говоритиме те, що йому напишуть у моєму секретаріаті. Не відмовляйтеся, Майкл, це нерозумно. Краще скажіть мені, які у вас плани, можливо, я стану вам у пригоді — хоча б як радник.

— Маємо дещо цікаве. В нас є агент у Москві. Дуже поінформована особа. Значить, ми плануємо не наосліп, ми маємо змогу розрахувати свій хід, передбачаючи зустрічний хід Кремля. Розумієте? Такого агента у нас ще не було, Нелсон, тому я вірю в наш успіх.

— Постукайте по дереву.

Велш постукав пальцем по голові.

— Чудова порода, — сказав він. — Мов кедр… Так от, коли вже у нас є така людина, то удару треба завдати якомога раніше, ми завжди програвали, не мавши свого судження — самі лише відчуття.

— Непогано викрутилися, — зауважив Грін. — У всьому люблю довершеність, а найвища форма довершеності — коло. Про що я повинен домовитися з Пентагоном?

— Конче потрібно, щоб флот передислокували до берегів Нагонії в той самий день і в ту саму годину, коли почнеться наша операція. Необхідно, щоб авіація була готова перекинути туди десант — тисячу чоловік, не більше, зелені берети вміють працювати чітко й точно. Це все.

— Якщо я зрозумів вас правильно, ви вводите в дію флот і авіацію на останньому етапі? Акція залякування, чи не так?

— Звичайно.

— Посла для важливих доручень, в якому зацікавлений я особисто, ви включите в роботу негайно?

— Я не хотів би цього робити, Нелсон, та якщо ви наполягаєте…

— Спасибі. Коли все це може відбутися?

— Через два-три тижні.

— Адміністрація фінансує цю справу?

— Ви ж знаєте їх — це страшенні скупердяги.

— Що ж, я ладен купити акцій ЦРУ мільйона на півтора, — посміхнувся Нелсон Грін. — Навіть на два: надто вже очевидною стає тенденція до співробітництва з Кремлем. Відень… ОСВ-2… Так що, гадаю, вдарити у Нагонії — варто. Хочете ще суниць?

— З радістю. Тільки нагонійські мені подобаються більше — a propos…

«Джордж Грісо на фотографіях здається дуже високим — це неправда. Він невеликий на зріст, худорлявий, але рухається дуже повільно — голову повертає обережно, немов боїться побачити щось жахливе.

Коли я сказав йому про це, Джордж Грісо повагом, ніби долаючи в собі якийсь невидимий тягар, відповів:

— У вас правильне враження, бо я лише рік, як знову навчився ходити. Будь-який рвучкий порух не просто завдає мені болю, — я можу злягти в госпіталь, а зараз не маю на це права.

І він розповів мені, чому тільки рік тому знову навчився ходити.

— В пору партизанської боротьби, коли перемога народу була очевидна, — ми наступали на столицю стрімко, — єпископ Фернандес прислав мені листа: він запропонував зустрітись у моєму рідному селі, він згоден був приїхати туди сам-один, будь-коли, щоб домовитися про поетапну передачу нам влади.

Ми обговорювали це на засіданні Бюро: все-таки Фернандес досі займав позицію нейтралітету, а це не зовсім гідна позиція для служителя церкви Христової, покликаної захищати безправних і покривджених. Однак я наполіг на зустрічі: мені здавалося, що Фернандес пам'ятає про своє дитинство, він не міг забути, як йому довелося випити чашу принижень до дпа, поки місіонери не вивезли його, маленьке негреня, до Рима.

Мій брат Хуліо підняв батальйон охорони й передислокував його на місце зустрічі — ми не сумнівались, що колонізатори знали про цього посланця, а від них можна було сподіватися всього, хоча Фернандес чесно хотів домогтися миру.

Як з'ясувалося, він справді був чесною людиною.

Але в моєму селі — вночі, години за дві перед тим, як із джунглів вийшов батальйон Хуліо, — висадилися командос. Вони зібрали всіх жителів, спитали, хто найменший у селі, їм назвали новонароджену Росіту, і вони прокололи її багнетом перед очима в людей. Потім вивели півсела до лісу, а тим, що лишилися, сказали: коли хтось обмовиться хоч словом про те, що вони — тут, поруч, то всіх сімдесят заложників уб'ють.

«Прийміть тих, хто прийде до вас, — звеліли вони, — хай вони поговорять і розійдуться, а ми повернемо ваших людей цілими і здоровими. Коли ж порушите наказ і признаєтесь, що ми тут були, переб'ємо всіх — ви бачили самі, ми вміємо це робити, малюкові не боляче, він ще нічого не розуміє…»

Тоді мати Росіти закричала, що дитина все відчуває, але вони заткнули їй рота і прокололи груди коротким гострим багнетом, а селян погнали в джунглі.

• 1/69
• Следующая