Выбери любимый жанр

Іспанський варіант - Семенов Юлиан Семенович - Страница 3


Изменить размер шрифта:

3

Пальма довго стукав у віконечко каси, але ніхто не відповідав йому: касир, мабуть, спав.

На привокзальній площі зупинився низький «ролс-ройс». З машини вийшла молода жінка.

— Не сердься, — сказала вона сивому чоловікові, що сидів за кермом. — Не треба на мене сердитись.

— Я не серджусь. Просто я дуже радив би тобі лишитись.

— Навіщо? Для кого?

— Для мене, Мері…

— Це жорстоко: робити будь-що наперекір собі, навіть заради ближнього. Ти мені згодом сам цього не простиш. Невже тобі приємно бути з жінкою, яка тільки з жалості лишилася з тобою?

— Якщо ця жінка ти — мені все одно, Мері.

— Карл, мужчина інколи може бути слабким — це часом подобається жінкам, але він не має права бути жалюгідним.

Мері помахала рукою чоловікові, що сидів за кермом величезної машини, і легко збігла вгору по східцях вокзалу. Машина рвонула з місця, наче присіла на задні колеса, і, напружившись, одразу ж набрала швидкість.

Жінка зупинилася за спиною Пальми, який усе ще стукав вказівним пальцем у віконце каси. Віконце нарешті відчинилось.

— Пробачте, я вийшов, щоб зварити собі кави, — сказав касир, — усі вважають, що я сплю в цю ранкову пору, а я не сплю, тільки часто виходжу по каву.

— Краще б ви спали, — озвався Пальма.

— Мені теж так здається, — зітхнув касир, — але начальство думає по-іншому. Вам куди квиток?

— До Відня.

— Ми продаємо квитки тільки до нашої столиці, тим паче, що до Відня зараз нелегко потрапити через тамтешні безпорядки… Я можу продати квиток лише до Риги.

— Знаю. Я пожартував…

Жінка, що стояла за спиною Пальми, засміялась. Він обернувся.

— Хтось же має посміятися з вашого жарту, — пояснила вона, — касир, по-моєму, член товариства по боротьбі з гумором.

— Дякую, ви мене таки виручили. Ви теж до Риги?

— Мабуть.

— Ви втекли від того сивого рицаря?

Жінка кивнула головою.

— Я теж утік, — сказав Пальма.

— Усі тепер тікають… Від ворогів, від друзів, від самих себе, від думок, від глупства, від печалі, від щастя… Просто всі хочуть жити…

— Вам би проповідницею в Армію порятунку…

Підійшов поїзд. У вагоні було порожньо: тільки Пальма та ця жінка. Вони сіли біля вікна. Туман, що курився над землею ще годину тому, розвіявся. Коли поїзд набрав швидкості, зарябіло в очах від різкої зміни кольорів: білого й зеленого.

— Мене, між іншим, звуть Ян.

— А мене, до речі, звуть Мері.

— А я чомусь думав, що у вас довге й складне ім'я.

— А в мене й справді довге й складне ім'я: Мері Глорія Патриція ван Голен Пейдж.

— На одне більше, ніж у мене, але все одно гарно… Я з радістю зустрівся б з вами сьогодні ввечері.

— Я теж із радістю зустрілася б з вами сьогодні ввечері, коли б у мене не було запису на радіо, а ви не від'їжджали до, Відня.

— Еге ж, про Відень я чомусь забув.

— А я ніколи не забуваю про свої концерти й тому мені важко жити. Чого ви їдете до Відня?

— Мені подобається, коли стріляють.

— Хочете попрактикуватися на стрільбі?

— Дозвольте, до речі, відрекомендуватися: Ян Пальма, політичний оглядач нашого могутнього урядового офіціозу. Ось моя кар: тка, подзвоніть, якщо я звідти повернусь. То як?

Бургос. 1938, 6 серпня, 8 год. 10 хв.

Хаген нечутно увійшов до кімнати. Він умів ходити безшумно й пружинисто, хоч важив дев'яносто кілограмів. Пальма відчув, що в кімнаті ще хтось є, бо тонкий, гарячий і колючий промінь сонця зник з його повіки і на це його око лягла дзвінка, зелена темрява — так буває після добрячого удару на рингу.

«У кого ж це було оповідання «Сонячний удар»? — подумав він. — Здається, в якогось росіянина». Він розплющив очі й побачив схилене над ним обличчя Хагена.

— Ну як? — спитав той. — Легше?

— Трохи…

— Лікаря ми, на жаль, запросити не можемо… Поки що…

— Як це розуміти «поки що»? — спитав Пальма. — Ви запросите лікаря, коли треба буде зареєструвати мою смерть?

— Ну, цієї формальності дотримуються тільки в тюрмі, після вироку суду. Ми просто робимо контрольний постріл у ліве вухо.

— Чому саме в ліве?

— Не знаю… Та я й сам цікавився: чому саме в ліве? Який же ви доскіпливий, пане Пальма. Ходімо, я покажу наше господарство. Встати можете?

— Мабуть.

— От і чудово. Дайте руку…

Вони вийшли на невеличку галерею, що простяглася навколо будинку.

— Паркан ми не обвили колючим дротом, але через цю густу металеву сітку пропустили струм. У нас свій генератор. Вбити не вб'є, зате шок буде сильний. Струм умикаємо вдень, коли в нас тільки двоє чергових на території. А вночі спускаємо собак, і в нас чергують чотири чоловіки.

— Ви мені про це розповідаєте, щоб я не думав про втечу?

— Ні, обов'язок господаря — показати вам дім, де ви тепер живете.

— А коли мені цей дім не сподобається, я ж все одно не зможу вийти звідси…

— Приємно працювати з латишами, — сказав Хаген. — Реакція на гумор у вас боксерська.

— І з багатьма латишами ви вже встигли попрацювати?

— Ви запитуєте не просто як журналіст, а скоріш як наполегливий розвідник.

— Хіба ви не знаєте, що я — шеф латиської розвідки? Хаген засміявся:

— Я знайомий з шефом латиської розвідки, любий Пальма, та й не латиська розвідка нас зараз цікавить.

— А яка ж?

— Про це вас запитає Гейдріх у Берліні. Особисто. Я тут веду лише попередній допит. Так би мовити, прелюд у стилі фа мажор.

Пальма поморщився:

— Ніколи не говоріть у стилі фа мажор. Вас цуратимуться, як верхогляда. А де, до речі, ваш похмурий колега?

— Він працюватиме з вами ввечері. Коли я стомлюся.

— Я не можу збагнути: ви мене викрали?

— Викрали.

— І не відпустите?

— Ні в якому разі.

— Але ж буде скандал, у якому ви не зацікавлені.

— Ніякого скандалу не буде. Машина ваша розбилась… От ми вас і поховали — спотвореного.

— Я забув ваше ім'я… Ха… Харен?

— Називайте просто: «мій дорогий друже»…

— Гаразд, мій дорогий друже… Розбилась машина британської підданої Мері Глорії Патриції ван Голен Пейдж. Моя машина абсолютно ціла. А Мері Пейдж жде мене в умовленому місці, і, якщо я туди не приїду, вона буде непокоїтись разом з моїми друзями. — Пальма ліниво глянув на сильне обличчя Хагена і обережно торкнувся пальцями марлевої наклейки на лобі. — Так ми умовилися з друзями…

«Може, я даремно сказав йому про це? — подумав він. — А може, й ні? Він розгубився. Отже, недаремно. Побачимо, як він викручуватиметься далі. Якщо я виграв час, значить, я виграв себе. А він розгубився. Це точно… А я добре про Мері придумав. Жаль, що ми з нею про це не умовилися насправді».

… За півгодини перед цим Штірліц сказав Хагену:

— Друже, візьміть його в роботу. Нехай він усе розповість про університет, і спробуйте з нього витягти все про Відень. Я в спеку не можу працювати. Приїду надвечір і підміню вас, якщо ви стомитесь. А якщо не стомитесь, то працюватимемо разом. Удвох воно завжди зручніше. Тільки щоб усе було коректно. Зрозуміли?

— Добре, штурмбанфюрер.

— Ви ще скажіть «дякую штурмбанфюрер»… Ви що, з глузду з'їхали?! Я ненавиджу офіційність у стосунках з товаришами. І взагалі, варто цього латиша записати за вами: ви організували його викрадення, ви його привезли сюди. Це ваш перший серйозний іноземець?

— Справді так.

— Ну й тримайте його за собою. Я надішлю рапорт про вашу роботу.

— Спасибі… Я навіть не сподівався на це…

— На що не сподівались?

— Ну… На таку щедрість, чи що…

— Яка там у біса щедрість, Хаген? По-перше, спека, а по-друге, ви ще з ним настрибаєтесь — він міцний горішок, та й Лерст, мені здається, напридумував чимало, бідолаха. Я чомусь не дуже вірив у його версію.

— Я певен, що в Берліні з ним як слід розберуться.

— Звичайно, розберуться. Коли будемо відправляти?

3
Перейти на страницу:
Мир литературы