Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович - Страница 7

• Предыдущая
• 7/97
• Следующая

Після годинного відпочинку біля басейну Дон Валлоне виходив на яхті в море; радіостанцію було обладнано за останнім словом техніки, зв’язок з усім світом налагоджено, шифр надійний.

Тут він одержував секретну інформацію, підтримуючи контакт з людьми, які безпосередньо були зв’язані з агентурою Центрального розвідувального управління. Із «службою аналізу і дослідження» банків Кун Леба й Дейва Ролла, тобто з підрозділами, котрі провадили роботу, подібну до щоденної практики ЦРУ, але зорієнтовану на політиків лише в тій мірі, в якій вони могли допомагати чи заважати бізнесу, Дон Валлоне листувався особисто, не довіряючи своїх таємниць нікому; після радіопередачі тексти негайно спалювались, пам’ять у нього була феноменальна.

На яхті він працював до сьомої години, потім у море спускали канатні східці, він ще раз купався, як і приписав його особистий лікар Джузеппе Ісідоро, до знемоги — єдиний засіб проти хвороби віку, остеохондрозу; потім йому приносили середземноморські фрукти — краща гарантія легкого півгодинного сну, а вже тоді повертався в Ніццу, дивився з онуками фільми, які вибирав сам, щоб не було кадрів з голими жінками та іншої подібної гидоти, грав партію в шахи з адвокатом Ферручі, не любив програвати, Ферручі це знав, але все-таки ніколи не піддавався патрону; йшов у спальню до свого улюбленця, наймолодшого онука Луїджі, сідав на краєчку його ліжка й розповідав казку на ніч. Дуже часто він складав казки сам, хоч Луїджі найбільше любив історію про Чіпполіно, аби тільки не було страшно.

Дон Валлоне гладив хлопчика по м’якому, шовковому волоссю, і така в його голосі була ніжність, любов до малого, що той засинав дуже швидко, схопивши діда рученятами за великий палець…

Опівночі Дон Валлоне йшов до своєї каплички, ставав на коліна перед іконою, молився і потім уже лягав спати; після того як три роки тому померла його дружина, він не був близький ні з одною жінкою; коли ж дізнався, що середній син, Гвідо, батько Луїджі, постійно зраджує дружину, а недавно купив квартиру якійсь балерині, він позбавив його права жити в своїх замках.

— Ти живеш у сім’ї, а не в борделі, — сказав Дон Балатоне, — ти член моєї сім’ї, а я свято бережу нашу честь. І доти, поки ти не розпрощаєшся зі своєю паршивою шлюхою, сина ти не побачиш. Забирайся звідси і подумай над моїми словами…

Але сьогодні Дон Валлоне змушений був порушити свій розпорядок; вийшовши в море, він одержав три радіограми по своєму особистому шифру, прочитав їх і, піднявшись на місток, сказав капітанові:

— Еміліо, будь ласка, швидше в Ніццу.

В порту його чекав величезний «крейслер», найпомітніша в місті машина; водій повільно провіз Дона Валлоне по набережній; сивоголовий старий відчинив вікно, усміхаючись, милувався поодинокими вже курортниками, що лежали на піщаному пляжі; у вересні ніде було повернутись, навіть початок жовтня видався спекотливим, та вночі на восьме заштормило, сипонув косий дощ, і природа за одну ніч змінилася, настало відчуття осені; іржаве листя каштанів услало дороги, вони здавалися золотистими, ходити по іржавому листю було сумно до болю в серці, немов топчеш минуле щастя.

Коли водій, не поспішаючи, повернув з набережної, обличчя Дона Валлоне вмить змінилося, стало жорстким, зморшкуватим.

— Жвавіше, — сказав він.

— Водій натиснув на газ, машина рвонула, немов хтось перерізав невидимі канати, які тримали її; проскочив під жовте світло, зі скреготом повернув у невеличкий провулок, загальмував біля магазину; Дон Валлоне прудко, не по літах легко вискочив з машини, забіг у магазин, пройшов через нього і вийшов на паралельну вулицю, перевірився, мигцем оглянувся, штовхнув двері в бар, кивнув хазяїнові, що витирав стойку, й хутко спустився крутими сходами вниз, до телефонних кабін.

В кишені, як завжди, були приготовані дрібні монети.

Спершу Дон Валлоне подзвонив у Берн.

— Добрий день, — сказав він глухо й змінив голос, почувши брата, — це я, Вітторе. Мій племінник сьогодні прибув. Подбайте, щоб він добре відпочив. У нього завтра нелегкий день.

— Я постараюсь, — відповів Дон Ауреліо, зрозумівши те, що йому й належало зрозуміти, і поклав трубку.

Потім подзвонив у Вашінгтон.

— Алло, це я, все буде гаразд, тільки нехай подбають, щоб лакеї як слід простежили за костюмами для завтрашньої гала-партії.

— Будемо старатися, — відповів перший заступник директора ЦРУ Майкл Велш. — Лакеї цілком кваліфіковані.

Розмову закодовано, голос змінено, однак кожне слово має свій смисл, розшифрувати неможливо.

Після цього Дон Валлоне зателефонував до Нью-Йорка, сказавши тільки одне слово:

— Скандальте!

Полковник Санчес зрозумів, що сидіти за столом немає більше сенсу; понад міру інформації; він приїхав до палацу о восьмій ранку, прочитав шифротелеграми, що передали з міністерства закордонних справ, міністерства громадської безпеки й генерального штабу; уважно вивчив статті, опубліковані світовою пресою в зв’язку з його проектом економічної модернізації; провів нараду з директором енергетичного проекту Хорхе Крістобалем, з управляючим Банком розвитку Веласко та міністром енергетики й планування Енріке Прадо; вніс корективи в промову, яку підготував для нього апарат з нагоди відкриття бібліотеки іноземної літератури; обговорив поточні справи з міністром оборони Лопесом; прийняв посла Іспанії — розмова мала аж ніяк не протокольний характер, Санчес дав зрозуміти, що Гаривас зацікавлений у тісному економічному співробітництві з Мадрідом і згоден, як це пропонує Леопольдо Граціо, найсерйознішим чином зважити на інтереси тих банків за Піренеями, котрі візьмуть участь у розв’язанні економічної програми Гаривасу.

І Санчес поглянув на годинник, підвівся з-за столу, вийшов до секретаріату, сказав черговому, що їде хвилин на сорок в «Клаб де Пескадорес» зіграти партію в більярд — єдина тепер можливість зосередитись, щоб працювати вночі, до третьої ранку (їздити до Еухеніо й Кармен під бліци фоторепортерів, які без упину чатують на неї, не можна — в правій пресі одразу ж з’являться статті про «розпутство одного з полковників, що зробив своєю коханкою приму-балерину Гаривасу»; та звідки їм знати, що Кармен ніяка не коханка, а вірний дружок, як і її Еухеніо, що його кохана, Марі Кровс, далеко й ніколи — принаймні, поки він сидітиме в палаці, — сюди не прилетить; їм не судилося бути разом, йому не простять іноземки, такий характер його народу, дуже він натерпівся від них; обпікся на молоці, то й на воду студить; націоналістична сліпота зникне лише тоді, коли люди матимуть рівні права на свободу й достаток, інакше, декретом, націоналізму не викорениш).

Начальник охорони майор Еміліо Карденас спитав, на якому автомобілі поїде прем’єр; він знав, що Санчес нікому не дозволить сісти за кермо машини, це його пристрасть. Після замаху за рішенням уряду, під натиском майора Лопеса полковник усе-таки погодився, щоб його тепер скрізь супроводжували дві машини з озброєними до рубів офіцерами із з’єднань «червоних беретів», які були рід командуванням міністра оборони.

— Слухай-но, майоре, давай поїдемо на «альфа ромео», але не бери ти цих хлопців, не треба! Якщо захочуть мене вколошкати, то уколошкають.

Карденас знизав плечима.

— Мене ці головорізи дратують не менше, ніж тебе, «полковнику… Добийся, щоб відмінили рішення уряду…

Санчес і Карденас закінчили одну школу, їх зв’язувала юнацька дружба; разом примкнули до руху «патріотичних офіцерів за прогрес батьківщини»; разом вийшли під кулі диктатора, коли чаша терпіння народу переповнилась; Карденас дуже любив Санчеса ще відтоді, як ходили в бойскаутські походи; це й вирішило його долю — після перемоги саме Карденаса призначили очолювати охорону уряду; потім, між іншим, майор Лопес вніс пропозицію довірити йому охорону одного лише прем’єра.

• Предыдущая
• 7/97
• Следующая