Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович - Страница 5
- Предыдущая
- 5/74
- Следующая
— Читав… Письменник має право в книжці на все, на те він божою іскрою наділений… Так от Хрінков цей мене цікавить саме у зв’язку із Зоєю Федоровою…
— Щось не сходиться, полковничку… Якщо ти у відставці, то при чому тут нещасна Федорова?
— Треба вміти віддавати борги.
— Мені віддай… Мені ця влада заборгувала, за все моє розтоптане життя заборгувала…
— Бабок у мене немає, Мишаню. Чим візьмеш?
— Хрінков, Хрінков, Хрінков, — замислено повторив Яструб. — Ану, покажи ксиву…
Костенко простяг йому пенсійне посвідчення. Яструб вивчив його, повернув і сказав:
— У ваших падлючих друкарнях і не таке можна надрукувати…
— До речі, про Щолокова… Хоч він мені генерала зарізав, а обіцяв зірку дати, але я пригадую, як він на зустрічі з детективниками запонки їм показував золоті: «Це подарунок великого радянського музиканта Ростроповича, мого друга, він мені їх дав перед тим, як його вигнали з Батьківщини… А я їх ношу, бо настане час — він героєм сюди повернеться…» Отже, прямолінійно й однозначно ні про кого судити не можна, Яструб, навіть про Щолокова.
— Це він у застої таке ляпнув?
— Так він же після застою одразу й злетів… У зеніті своєї влади офіційно заявив… І ще сказав, що диригентську паличку Ростроповича у себе на столі тримає, як нагадування про російське бездумне марнотратство, коли самі свої ж таланти нищимо. Мовляв, що маємо — не бережемо, а втративши — плачемо…
— Вважаєш, на нього наклеп звели?
— Яструб, я вважаю лише у тому разі, коли маю докази… Добре, коли згадаєш щось про Хрінкова, зайди, чайку поп’ємо.
— Адреси не змінив?
— А хто лягавим нові квартири дає? Я ж не передовик якийсь чи міністр… Ну, бувай, Яструб… Мені подобається, як ти діло розгорнув… Учиш державних ідіотів комерції…
Костенко вийшов з кіоску, Яструб зразу відчинив вікно, висунувся з мегафоном і вмить зібрав чергу. І раптом крикнув: «Полковнику, підожди!»
Спочатку Костенко вирішив не повертатись — навіщо відкриватись, але потім сказав собі: «Ти відставник, ти ніхто… Кому ти потрібен? Розкриєшся, закриєшся, все кінчено, полковнику, життя — мимо, кінець…»
І — повернувся.
— Послухай, — сказав Яструб, — у таборі зі мною один диявол сидів, ми його розкололи, його в п’ятдесят сьомому взяли, підполковником МДБ був, курва… Ми його крізь стрій ганяли — у-у-у-у… Після з’їзду його вмочили, мордував, казали, п’ятнадцять вліпили… То ми йому кличку дали — «Хрін»; злий був, відмахувався по формі, за себе стояти вмів…
— Хрін? Від прізвища, чи що?
— Від злості. Знаєш, як кажуть: зла гірчиця, злий хрін… Прізвище в нього інше було…
— А шрамик на лівій брові був?
— Він весь у нас в шрамах ходив…
Костенко витяг з кишені фоторобот Хрінкова, простяг Яструбу:
— Він?
— Він, курва, щоб я волі не бачив, він! Ну, сука, га?! Живий, виходить?
— Він не просто живий, Яструб… Він, здається, в ділі. До мене підійшов, пославшись на тебе, інакше я з ним не розмовляв би… Забув усе, що я тобі показав?
— А ти мені нічого й не показував, полковнику…
…У Переславль-Залєський Костенко приїхав, опівночі, бо в автобуса полетів скат. Міняти його — та ще й під дощем — справа довга, матірщинна, пасажири намагалися зупинити машини — де там.
Дивні у нас люди, думав Костенко, спостерігаючи, як мимо нещасних пасажирів, які мало не кидалися під колеса, пролітали «Волги», «Жигулі», «рафики». Варто поговорити з людиною годину чи дві — душу тобі відкриє, останнім поділиться, а от допомогти незнайомому, виявити номінальну культурність — нізащо. Чому у нас мирно вживається Бог з Дияволом? Тому, мабуть, історія наша така трагічна: вбирали Імперію кров'ю, жорстокістю брали, зневагою до людей, у всьому превалювала Державність, але ж походить це поняття від «держати», тобто «не пускати», а будь-яке «непускання» по своїй суті грубе й безжальне, тобто безкультурне…
У якій ще країні так сваряться в чергах, на базарах, у трамваях, у якій, як не в нас, доноси на сусідів пишуть?
Він ніколи не міг забути німецьких військовополонених.
У сорок шостому працювали на Ізвозній — будували «ремеслуху». Цеглу один одному передають, і кожний: «бітте зер» — «данке шен», як тільки язик не зламався за день?
…У Переславлі, звичайно, місць у готелі не було, та їх у жодному готелі країни ніколи не буває, якщо тільки не запасешся заздалегідь начальницькою бронею чи не ткнеш адміністраторові в лапу; вирішив подрімати в кріслі. Чергова розрепетувалась: «Тут тобі що, нічліжка?! Ану геть звідси, у мене люди відпочивають!» Він попросив дозволу подзвонити в міліцію, жінка розлютилася ще дужче: «Ти мене не лякай! Я вже лякана! Мотай, кажу! А то сама міліцію викличу, п’ятнадцять діб умить схопиш».
— Де хоч міліція, поясніть.
— Іди й шукай, я до тебе гідом не наймалася.
— Сука, — сказав Костенко, — гадина…
— Товариші! — жінка заверещала тонко, проразливо. — Бандит! Рятуйте!
Двері відчинилися, повискакували постояльці — хто в довгих сатинових трусах, хто в підштаниках, тільки один визирнув у піжамі, але зразу ж зачинив двері.
Костенко машинально полічив, що дверей відчинилося вісім, а номерів — тринадцять. Чергова голосила в трубку: «Міліція? Колю, це ти?! Ану, давай сюди наряд! Бандюгу забери, в мене свідки, давай мерщій».
Колего був кремезний сержант, він з порога спитав чергову:
— Де хуліган?
— Он, гад! Погрожував, матірщинив… Правда, чоловіки? — опитала вона жильців.
Ті відповідали мляво, незрозуміло, але дивилися на те, що відбувалося, з інтересом.
— Поїхали, — сказав сержант Костенку. — Там розберемось, — Черговій кинув: — Напишеш заяву, і щоб свідки підписалися.
— Ви спочатку перевірте мої документи, — попросив Костенко.
— У відділенні й перевіримо.
— Перевіримо тут, — сказав Костенко й простяг йому свою полковницьку пенсійну книжку.
Коля довго вивчав її, потім сказав глядачам!
— Розходьтеся, громадяни, театр тут. чи що?!
— Ні, а в чому справа? — сказав той, що вийшов у підштаниках. — Ви нам гласно все поясніть… Нам сон перебили… За спиною у народу тепер не можна, не дозволимо…
— Мовчи, «народ»! — відрубав сержант. — Як на базарі виноградом спекулювати, так зрозумів, «індивідуал», я твій номерок давно запримітив, а коли скандал, на «народ» киваєш…
Люди мовчки й швидко розійшлися по номерах.
Костенко запропонував сержантові сісти поряд:
— Нехай громадяночка чергова візьме ключі, і давай-но подивимося п’ять номерів — чи там живуть, чи пустують?
— Колю, він мене матюкав й погрожував око вирвати! — злякано заплакала адміністраторка.
Костенко спитав сержанта:
— По якій статті дамочка проходила?
Сержант понизив голос:
— То ви з контрольною перевіркою, чи що, товаришу полковник?
Почувши останнє слово, чергова заплакала ще дужче:
— Начальнику, не губи, не губи, начальнику, дам я тобі номер, а він же броньований, без виконкому не можу я, заборону наклали на ці номери, раптом начальство нагряне, їх же поселяти треба, пощади…
— Агентів треба вибирати надійніше, — сказав Костенко сержантові, — вона ж хабарі за номери бере. Тепер такий час, що ви її просто не відмиєте, доведеться саджати, а як ти їй будеш в очі дивитись? Та й сам ускочиш у халепу… Гляди, хлопче…
— А я що? — спитав сержант, опустивши очі додолу, — я нічого такого з нею не маю… А без нагляду готель залишати не можна: людей багато скупчується, мало що може статися…
…Ранок був сонячний, небо — високе, синява непрозірна, якесь дивовижне відчуття невагомої маси; асоціювалось із вселенською тишею, світом, безсмертям і безтурботним вічним спокоєм… Хоч вічний спокій більше притаманний для кладовища, якщо йти від «передвижників»… Усе двотлумачне, немає однієї правди і ніколи не буде; наближення до правди — компонування багатьох думок…
До того будиночка, у якому жив відставний генерал Трехов, можна було добратися автобусом, що ходив раз на дві години, або ж топати сім кілометрів уздовж берега Плещеєва озера — воно яскріло дрібними брижами, вересневий очерет здавався оксамитним, зграйки чирків пролітали стрімко, немов реактивні винищувачі: брати приклад з Божої тварини й підвішувати — під копію з неї — атомні бомби… Ех, люди, люди, виплід крокодилів… Жуки — прообраз танка, кріт — сапер, справді, з нічого не буде нічого; проектуємо Божу тварину на могутність руйнування, вгризання в глибину самих себе, підкрадання до диявола, що прихований у кожному…
- Предыдущая
- 5/74
- Следующая
