Выбери любимый жанр

Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович - Страница 22


Изменить размер шрифта:

22

Немає в нього цього, спитується правити людьми Хазяїна добром. Не можна! Вони тільки сталінський страх розуміють, слово для них не закон, на них батіг потрібен… Чому він зволікає?! Чому не віддає господарство?! Хто, як не я, відданий йому?! Так, правильно, Андропов підконтрольний, але все одно останнє слово за ним, а раптом не встежиш?! Тоді що?

Згадав інформацію про розмову Юлії Хрущової з друзями: «Коли б Микита Сергійович не пожертвував Сєровим — на догоду тим, хто начебто вболівав за престиж лідера, коли б не думав, що йому докорятимуть за потурання співробітникові Лаврентія Павловича — ніколи Брежнєв із Сусловим не захопили б влади, Сєров був вірний сім’ї до останньої краплі крові…»

Ох, якби і цей розшифрований запис підслухування можна було доповісти благодійникові! Але ж тепер інші правила: «так» і «ні» не говорити, «чорного» й «білого» не називати!

Він згадав слова одного з своїх знайомих письменників, який цитував Біблію: «Во многия знання многие печали».

Отже, менше знатимеш, легше спатимеш.

…Він зрозумів, що Андропов поставив його під невідмивний удар, передавши йому, Цвігунові, рішення згори особисто затримати академіка Сахарова й вивезти його на заслання.

Завдяки своїй службі він знав, та й зобов’язаний був знати, що Брежнєв викликав до себе Щолокова й без усмішки сказав йому:

— Ти припини посиденьки в себе з музикантами влаштовувати! Очкарик твій, що на великій скрипці пиляє, — Растрапович, чи як там?! — на еміграцію подає… І нехай собі! А за тобою через це Андропов стежить! І взагалі будь розбірливий з тими, кого наближаєш…

Цвігун знав, що відтоді благодійник не приймав Щолокова; хоч він розумів, що саме Щолоков справжній йому друг, як-не-як разом починали в Молдавії. Такий працівник, та ще й на ключовому охоронному посту, солодкий, але хіба може йому бути союзником той, хто тепер щодня дзвонить Голикову, помічникові Вождя, й слізно благає, аби той улаштував йому зустріч з Леонідом Іллічем, а Стратег був непохитний.

Він болісно шукав виходу, — а про це ж ні з ким не поговориш, — шукав і не міг знайти його, бо треба було приймати самостійні рішення, а роки, проведені в апараті, відучують людину бути самим собою, і знову важкий сплін безнадійної депресії давив на нього гранітом страшного надгробка, коли начебто й дихаєш, ходиш, смієшся, тиснеш чиїсь руки, а заглянеш у душу — мертвий, відспівують…

Викликав Суслов, напав на нього грубо:

— Ви взялися оберігати сім’ю Леоніда Ілліча, а до чого де призвело?!

Цвігун кинувся дзвонити Брежнєву; не з’єднали; сім’я також відмовилась підтримати його; упав у ще важчу депресію; а тут Андропов додав, сказавши на колегії, публічно:

— Усе пишеш, письменнику? Може, професію пора міняти? Хто замість тебе справи робитиме?!

…Щолокова пасли; збирали компромат безперервно; як зупинити це?!

За дочкою Першої Особи також стежили невідступно; доповіли про її нові контакти — нібито зустрічалася з актрисою Зоєю Федоровою, котрій знову відмовили у виїзній візі до США; сиділа за одним столом з двома дисидентами; клопоталася перед батьком за якихось цеховиків, що попросилися в Тель-Авів, вимагала присудження Борису Буряці державної премії.

Що робити? Як бути йому?

Андропов усмішливо мовчить; Суслов зривається на фальцет, кричить, полотніє його обличчя; Брежнєв не виходить із кінозалу на дачі, немовби вимкнув себе з життя країни, — хай усе йде, як іде…

Саме того дня він відчув — як і в п’ятдесятому — шкірою, кінчиками пальців: хтось без упину стежить за ним, за всіма, кого він любить, щось страшне готують проти нього, і він сів до столу — писати листа Леоніду Іллічу про змову, яка ввижалася тепер йому повсякчас — виразно й застрашливо…

Але нічого не виходило з листом: він звик працювати з секретарями, помічниками й консультантами, котрі готували тексти виступів і записок. Він навчився легко забувати літераторів, які писали для нього сюжети романів та сценаріїв, бо вважав, що обкладинку, пропахлу ледерином, з його ім’ям на корінці створив він сам. Він тому й розгубився, коли відчув своє безсилля висловити те, що краяло серце й розривало мозок, і знову важка, немов мокра ватяна ковдра, туга навалилася на нього, і він поїхав за місто, а потім попросивсь у Барвиху, на лікування, думав, що там зможе закінчити свій лист-обвинувачення.

Але його безперестану викликав Суслов, і безжально-вимогливо дивилися в його перенісся голубі очі Андропова, і відчувалася порожнеча навкруги — з кожним днем зловісніша. І він зрозумів тоді, що життя, яке тільки-но почалося, котиться в прірву.

Чим частіше Семен Кузьмич прокидався серед ночі — снотворне вже не діяло, — тим очевидніше він розумів, що діяти проти корупції, проти тих людей, імена яких то там, то тут проскакували по сусідству з недоторканними, та й не тільки з ними, немислимо, бо призведе до непередбачених наслідків, коли треба буде називати чорне чорним і приймати рішення, а хіба це можливо?!

Кому вірити, думав він, охоплений жахом; кому відкрити серце, у кого поради просити?! Немає довкола людей, пустеля; затаєна, льодяна, окаянно-задушлива, з низькою чорнодимною хмарою, в якій рояться вороги, що вже давно готові кинутися на спину, розпластати на льодовій паморозі й знайти гострими різцями слабеньку синяву сонної артерії…

Кожного ранку він вставав з безсонного барвихінського ліжка пригнічений, ждучи чергового дзвінка Суслова: «Що у вас нового у справі Федорової? Що з Буряцею? Чи q інформація про те, де саме справжній штаб, що фабрикує ці мерзенні чутки про сім’ю того, хто такий дорогий радянському народові?»

Ну що, що відповідати цій страшній людині, що?!

6

Генерал-лейтенант у відставці, Герой Радянського Союзу Строїлов, удостоєний цього звання у сорок третьому, після поранення, повільно підвівся з кушетки назустріч сину й Костенку, важко обіперся на величезну палицю (як він її тільки в руках тримає, він же легший за неї, пушинка, в чому тільки душа держиться) і, хистко ступивши крок до столу, кивнув на масивні стільці:

— Прошу…

Сідав він обережно, немов по частинах, — спочатку завів одну ногу, потім, учепившись довгими (точнісінько, як у сина) пальцями за краєчок столу, повільно опустив торс, після цього підтяг рукою ліву ногу, а вже потім відкинувся на спинку, ставши величним й відсторонено-недоступним.

— Знайомся, тату, це…

Генерал ледь досадливо перебив його:

— Сідайте, Владиславе Романовичу… Ім’я моє ви знаєте, по батькові Іванович, радий, що відгукнулися на прохання заїхати… Пробачте, що не протягаю вам руки, вірний нашому революційному девізу: «рукостискання відмінено»…

— А чому, скажіть? — спитав Костенко, сідаючи навпроти генерала.

— Думаю, профілактика тифу. Етична підоснова — якщо вона була — мені невідома… Я ж з свого села Мирославлево — прямо в Смольний…

Строїлов-молодший посміхнувся:

— Батькові сподобався анекдот про двох англійців. Один запитує: «Джон, ось ти рафінований, справжній інтелігент, скажи, як і мені стати таким же?» — «Треба закінчити Оксфорд». — «Я закінчив!» — «Не тобі — дідові!»

— Це не просто анекдот, — озвався генерал. — Це притча, а в будь-якій притчі приховане Біблейське. Слава Богу, мій батько був справжнім селянином, до церковної книги був запопадливий, чого й нас, дітей, навчав… Андрюшо, якщо це тебе не обтяжить, зроби каву… Ви голодні, Владиславе Романовичу?

— Ні, дякую.

— Дивіться, — генерал посміхнувся. — Мене, як ветерана, прикріпили до гастроному, в дні свят отоварюють копченою ковбасою, гречаною крупою й фінськими плавленими сирками…

— Спасибі, — повторив Костенко, — я, чесно кажучи, сиджу як на голках, у нас чепе, знайшли злочинця, треба починати діло…

— Розумію… Постараюсь говорити стисло… Я побачив у сина робот того, кого ви шукаєте… Це мій слідчий Сорокін.

22
Перейти на страницу:
Мир литературы