Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович - Страница 16
- Предыдущая
- 16/74
- Следующая
— Чудовий бізнесмен, — мовив Степанов. — Почав на пустому місці, за кілька років вийшов у лідери, партзборів з колективом не проводить, а дисципліна — як в армії… А втім, це не так, бо про неї там почали забувати… До речі, тобі прізвище Панюшкін нічого не говорить?
— Чув, але толком не знаю…
— Дивовижна доля цієї людини… В двадцять першому, після введення непу, перейшов в опозицію: «Ленін зраджує соціалізм, кооператори — акули капіталізму, їм місце у концтаборі, а не в столиці»… Його й попереджали, й умовляли добром — нізащо: «Вимагаю надзвичайного з’їзду!» Справа закінчилася тим, що Дзержинський вкинув його на Луб’янку. Врятував Сталін — послав на низовку в провінцію, сховав до пори… Повернув у тридцятих, провів через випробування — кажуть, доручив Панюшкіну разом з керуючим справами ЦК Крупіним знищити Миколу Івановича Єжова… А в того — за півроку перед стратою — радянські люди мали вчитися «сталінським методам роботи»… Після цього Панюшкін став послом у Китаї і США, а потім очолив відділ ЦК, який формував наш закордонний корпус, усіх тих, хто кібернетику вважав підступами космополітів, а генетику — разом з усякими там бугі-вугі, Пікассами, Хемінгуеями і Ремарками — сіоністською змовою. І став на Русі найвидатнішим письменником Бубеннов разом з Павленком та Суровим… Але ж Бунін тоді ще був живий… Та й Платонов вулиці підмітав — не в Парижі, а тут, на батьківщині, в Москві…
— Я інше зараз у бібліотеці відкопав, Митяю, — озвався Костенко. — Я переконався в тому, що більшість сталінських міністрів, кого він привів до влади в тридцяті, були родом з бідняцьких селянських сімей… Почитай некрологи — переконаєшся…
— Це ти до того, що після непу бідняками лишилися тільки ті, хто горілку жер та рвав на грудях сорочку: «дайош загальну рівність?!» Тоді як справний мужик з усією сім’єю колупався в землі? Ти про це?
— А про що ж іще? Саме про це… Сталін привів до влади тих, для кого головний смисл життя: «постав будиночок»… Але при цьому — «розори хазяйство»… І Даля вони — через безграмотність свою — не читали, а він же писав: «Тільки видаток створює прибуток»…
— При Сталіні, Митю, Даля заборонили, це я достеменно в своїй бібліотеці з’ясував… Знаєш чому? — Достеменно — ні, але здогадуватися — здогадуюсь.
— Ну і?
— Ніхто так любовно не роз’яснював нещасним росіянам — здебільшого позбавленим права на власність, — що таке «земля», «хазяїн», «купець», «вигода», «підприємництво», «труд», «закон», «право», «найм», «карбованець»…
— Сходиться, — зітхнув Костенко. — Нещасний народ, позбавлений права на розуміння істинного смислу найживотворніших понять…
— Це точно, нещасний…
Солодко вицідивши лимонну, Костенко посміхнувся:
— Той, хто п’є вино і пиво, той найманець Тель-Авіва… Бачив майки «пам’ятників»? Нічого собі поезія, га? Віршомази з товариства непитущих писали, не інакше… Послухай, Митю, ти коли Щолокова вперше побачив?
— Щось через півроку після того, як він в’їхав на Огарьова, шість.
— А коли він вам про запонки Ростроповича говорив? Що, мовляв, пишається великим російським музикантом і тому подібне?
— У самий розпал шабашу, Славику… До речі, це мене дуже здивувало… Ні, спочатку обрадувало… Здивувало — потім уже… У той час така ремарка вимагала мужності.
— Не пригадуєш, це вже після того було, як його молодики до смерті побили андроповського чекіста у метрополітені?
— Не «його», а «ваші»… Ти ж при ньому третю зірку одержав, чи не так?
— Це ти мене добре підцюкнув, — посміхнувся Костенко. — І по заслузі, немає кращого адвоката для людини, як вона сама…
— Не сердься.
— Але ж по заслузі. За це сердитись гріх… Яструба давно бачив?
— Років три тому… У нього все гаразд, мені здається…
— Його вбили, Митю… Через мене…
— Як же це?
— Давай його пом’янемо…
Випили, закушувати було якось незручно; подихали скоринкою ще теплого калача.
Закуривши, Костенко сказав:
— Я знову почав справу Зої Федорової крутити…
— Ти ж у відставці… Їж, пельмені прохолонуть… Чому «через тебе»?
— Я розповім, коли хочеш…
— Хочу.
— А з Цвігуном тобі бачитися не доводилось?
— Доводилось.
— Коли?
— По-моєму, на початку сімдесятих… Потім він собі підібрав бригаду письменників, вони йому романи шльопали І сценарії… Справжній розвідник, прокладав дорогу в літературу Леоніду Іллічу, великому стилістові…
— Тобі здається, що це він прокладав дорогу Брежнєву? Чи є факти про це?
— Хронологія — це факти… Спочатку він випускав свої бойовики в кіно, а невдовзі Брежнєв захотів повчити письменників, як треба робити справжню літературу… — Степанов зітхнув. — Які ж ми гутаперчеві, га? Але Цвігун не справляв враження злочинця… Цілком доброзичлива людина… Усі, хто його знав, ставилися до нього з симпатією.
— Останніми роками він змінився?
— Начебто — так.
— А в чому? Очі стали інші? Шукаючі? Злякані? Зачаєні? Миготливі? Змінилася хода? Манера мови?
— Коли я бачив його останній раз — здається, в Будинку літераторів це було, — він сидів у ресторані з друзями, за чарочкою і — фарбований був… Не сивий, яким я його бачив, а темно-каштановий…
— Скільки йому тоді було?
— Не пригадую… Хоча, стривай, він начебто з геройською зіркою сидів… А йому дали Героя в шістдесят два роки, дивно якось, після ювілею…
— Брежнєвські книжки вже з’явились? Я про вісімдесят перший запитую, коли Зою Федорову вбили…
— Боюсь збрехати, Славику… Чому ти повернувся до цієї справи? Відставникам дозволили працювати по розшитих справах?
— Думав — так. З’ясувалося — ні… Мені завжди муляє один епізод: у під’їзді, де жила Зоя Федорова, ліфтери — під час ремонту — знайшли в шахті пакети з доларами… Не пригадую точно суми, не в цьому справа, завтра знатиму… Один пакет — над виходом з кабіни шостого поверху, другий — на четвертому… Поряд… Дуже щось близенько, розумієш? Ніби хтось версію нам нав’язував… Ми було сунулись до начальства, та зразу ж і обпеклися… Натякнули, ніби цей епізод пішов до людей Цвігуна… І — кінці у воду… Мій колега — його потім з Москви перевели — натякнув, що, мовляв, тримав у руках кінчик… Який саме — не сказав… Але начебто йому заборонили відпрацьовувати ту версію…
— Чому?
— Не знаю…
— І зараз мовчить?
— Може, зараз би й сказав, але — помер…
— Дружина? Діти?
Костенко засміявся:
— Митю, ти нас не знаєш… І ніколи не взнаєш… Ми, Митю, мовчуни… Нас так життя навчило… Щоб дружина й діти були живі, треба мовчати… Намертво… Ми ж комбінатори, ходимо по темному лабіринту… І не відаємо, звідки вдарять… А особливо дуже боляче б’ють свої, розумієш?
Костенко раптом рвучко підвівся, швидко оглянув зал.
— Чого це ти? — здивувався Степанов.
— Звідси по «міжміському» подзвонити можна?
— Куди?
Костенко сів, наче зламався:
— Хороше запитання… Подзвонити треба в Узбекистан… А куди саме — не знаю… Хоча б на Петровку, га?
(Про те, що «тримав кінчик», йому сказав полковник Савицький, якого — коли розкасували групу — перевели до Риги: там і помер від цирозу печінки; Павлова посунули в Узбекистан, а Павлов і Савицький по-справжньому дружили, йому міг відкритися, тільки йому, нікому більше.)
…Як завжди, виручив майор Глинський; подзвонив у крихітний кабінетик ресторанного бухгалтера через десять хвилин, продиктував телефон полковника Павлова (виходить, генерала так і не дали, подумав Костенко, — але ж обіцяли, на хресті божились); живе у Ташкенті; «Капітан Строїлов збився з ніг, вас шукає, коли питатиме, що сказати?» — «Промовч». — «Він в’їдливий». — «А ти будь розумним»…
…Почувши сонний голос Павлова, Костенко зрозумів, що в Ташкенті зараз ранній ранок; вибачився:
— Я можу до тебе вилетіти, коли підтвердиш, що Савицький розповідав про кінчик…
Позіхнувши, Павлов спитав:
— Ти вже на пенсії?
— Уже.
- Предыдущая
- 16/74
- Следующая
