Аукціон - Семенов Юлиан Семенович - Страница 9

• Предыдущая
• 9/72
• Следующая

— Усе розумію, — сказав він, вислухавши Степанова. — Яку реальну вигоду з вашого вояжу можна чекати? Яку користь, — крім спроби врятування Врубеля, — матиме моє відомство? Коли б ви провели прес-конференцію про культурні програми в нашій країні, про нові фестивалі в Ленінграді та Криму, про підготовку до ювілею Новгорода, як-не-як друга тисяча років іде місту, про Пушкінські дні в Михайловському, тоді мені з руки ввійти з пропозицією про ваше відрядження в травні… Згодні на таку умову?

— Звичайно.

— Встигнете підготуватися?

— Постараюсь.

— Я попрошу наших товаришів з управління культури підібрати деякі матеріали. Знадобляться.

— Ще й як.

— Думаєте писати про це?

— Навряд, Андрію Петровичу… Просто серце крається, коли бачиш наші картини там… Убили вдову Василя Кандинського, років з три, мабуть, тому кращі його картини вона тримала в сейфі, в банку, здається, в Цюріху; те, що вкрали в домі старенької, як у воду кануло: жоден музей не купить, тільки приватна колекція, а це згубно для пам’яті живописця.

— Не кожен зважиться купувати такі картини, скуповування краденого у них теж засуджують.

— Не скрізь. Якщо довести, що річ була у вашому домі понад тридцять років, то забрати її через суд неможливо… Мій друг з Гамбурга, дослідник Георг Штайн, витоптав ікону чотирнадцятого століття, Іверську; нацисти вивезли із Пскова. Вона опинилася в молитовні кардинала Сполучених Штатів Спелмана… Писав, вимагав повернути викрадене в російський храм — марно. Звернувся до папи. Після цього сім’я покійного кардинала подарувала ікону церкві в Сан-Франціско, начебто закону дотримано, ікона потрапила до православних, а там по-російськи ніхто й розмовляти не вміє, старше покоління вимерло, молоді не знають мови, вони прибічники тієї культури, а не нашої, про війну теж знають лише з чуток…

— Трагедія сучасної війни ще й у тому, що зразу ж не стане ні світла, ні води, ні тепла, — замислено, ніби ведучи розмову з кимось, сказав Андрій Петрович. — Нинішня війна — це знищення дітей і старих людей насамперед. До початку Вітчизняної в містах ще були колодязі; газ вважався новиною; в селах хліб пекли, а тепер? Як жити без звичного водопроводу, електрики й газу? Це ж кінець, загибель… Рейган не може уявити собі, що це таке, але ж європейці повинні пам’ятати війну?

— Поляки пам’ятають… Югослави… Норвежці… Французи… Лондон не знав окупаційного режиму, але пам’ятає ФАУ Гітлера.

— Бонн знав і окупаційний режим, і бомбардування, і голод… Про що ж вони думають?

— Дуже міцно зв’язав їх Білий дім, план Маршалла ще в сорок сьомому почався. Але, мені здається, західні німці рано чи пізно зрозуміють своє значення в розкладі сил світу. Дядя Сем страшенно нервує, коли Бонн тягне на себе ковдру в Аргентіні, Венесуелі, Болівії, навіть з Нікарагуа підтримує особливі стосунки. Якщо соціал-демократи виграють вибори, може статися серйозний поворот у Європі. А тенденція, як не крути, — соціал-демократична — Лісабон, Мадрід, Париж, Стокгольм…

— Тенденція, — всміхнувся Андрій Петрович. — Політика бере до уваги очевидність, Дмитре Юрійовичу, особливо нинішня політика надшвидкостей… Поки ще визріє тенденція, набере сили, поки ще стане реальністю. Економіку Франції хто розстрілює? Або Іспанії? Отож-то й воно, що не французи з іспанцями. З реальністю важко боротися, з тенденцією — куди легше. А візьміть реальність американського консерватизму? Він випливає з інерції. страху й суперництва, а такі риси характеру найчастіше властиві неблагополучним людям, знедоленим групам населення, що живуть під сокирою постійної невпевненості в завтрашньому дні, вважають, що «раніше було краще»; звідси — один крок до реакційності, яка мріє реставрувати те, що було в часи дідів та прадідів. Консерваторам легше правити, опора на мовчазну більшість. Коли наші онуки мріють жити в умовах рицарства Айвенго або ж відважного гусарства Дениса Давидова, — це одне діло, а от коли президент не може визнати припустимим те, що не вкладається в його свідомості, якщо він хоче вернути свою країну до того моменту, коли, на його думку, нація одійшла від істини, тоді визріває конфліктна ситуація. Трагізм правого консерватизму найповніше визрів у Генрі Форда — махровий реакціонер, схильний до крайніх заходів заради того, аби втримати традиції, хоча те, що він зробив для Штатів, насправді революціонізувало країну, привело її до вирішення зовсім нових проблем. І поставив крапки над «і» мудрий Рузвельт, якого Форд активно не любив. Розумієте, що цікаво: американські ліберали ставлять на примат державної трагедії, на сильний уряд, який зможе вивести країну з безвихідного становища, а консерватори покладають надії на щелепи й мускули кожного, хто здатен діяти круто й різко, — повернення до часів Клондайка…

Степанов похитав головою:

— Це ви підвели мене до того, що тепер важливіша боротьба реакційного й ліберального спрямування, в Штатах, ніж помилка соціалістичних тенденцій Західної Європи з консервативною демохристиянською дійсністю? Поклали літератора на лопатки?

— Та ні. Висловив свою точку зору, хто його знає, може знадобиться для роздумів, якщо доведеться сперечатись у Лондоні. Я, розумієте, ставлюсь до суперечки не як до гладіаторства, коли один обов’язково гине; суперечка допомагає збагнути суть, у цьому її цінність… Я намагався накреслити певну схему американського консерватизму, — в зовнішній політиці насамперед. Лякає борсання: то проголошення абсолютного ізоляціонізму, то, навпаки, перенесення політичної активності в Старий Світ, — безумовне й негайне звільнення Східної Європи від комуністів, то тактика стримування Радянського Союзу, потім — війна у В’єтнамі, що стала національною катастрофою; як вихід з неї — розрядка; а тепер закликають до «хрестового походу» проти нас з вами, «виплодків пекла». Чого ж чекати далі? Куди їх поведе? Все розумію, — національна втома, розчарування в ідеалах, зростання антиамериканізму в світі, хочеться якось допомогти справі, але ж найстрашніша загроза кульці полягає не в словах, а в тому, що Білий дім не має реальної зовнішньополітичної концепції, суцільні емоції, прямо-таки царство жінок, загримованих під ковбоїв. І ще: коли правий ультра Уоллес нападає на державний апарат, як на найстрашніших ворогів, захисників лібералізму й демократії, я згадую Німеччину початку тридцятих років, Дмитре Юрійовичу… Боюся, що там, за океаном, з’являться люди, міцні люди, які гратимуть на нинішній кон’юнктурі, гратимуть круто, і це може призвести до некерованих наслідків…

• Предыдущая
• 9/72
• Следующая