Аукціон - Семенов Юлиан Семенович - Страница 12

• Предыдущая
• 12/72
• Следующая

— Він ніколи й ні за яких умов не продасть своїх документів, пане Вакс.

— Отже, ви змирилися з тим, що втратили свої гроші?

— Відверто кажучи — так. Мені дуже прикро, бо грошей у мене обмаль, вам, мабуть, відомо й це, якщо знаєте все про Золле, але я не вмію бути зломщиком сейфів, це не мій фах.

— Добре, давайте сформулюємо завдання інакше: як ви вважаєте, коли ви попросите Золле, він піде на розмову зі мною? На відверту, конструктивну розмову?

— Про продаж його архіву?

— Так.

— За тридцять тисяч? — посміхнувся Райхенбау.

— Ну, скажімо, за п’ятдесят.

— Ні. Не піде. І за двісті тисяч він вам нічого не продасть.

— Чому?

— Бо він фанатик. Ви знаєте, що таке німецький фанатизм?

— Звідки мені, американцеві, знати це? Я роблю конкретне діло, мій бізнес цікавить архів професора Золле, ми — прагматики, емоції нас обходять…

— Тоді все-таки розпитайте в людей, обізнаних з німецьким фанатизмом, він чимось схожий з російським, дуже цікава штука…

— Я просив зустрітися зі мною, бо саме вас вважав обізнаною людиною, пане Райхенбау.

— Та годі вам… Ви думали, що я ладен на все за ті п’ять тисяч? Іти на все рисковано, пане Вакс, цей урок я дістав у минулому. Золле відчуває свою провину перед росіянами, поляками, французами, хоч він не воював — на відміну від мене.

— Ви теж не воювали, пане Райхенбау. Ви допитували французів перед тим, як їх гільйотинували…

— Ви молодші за мене, тому я позбавлений привілею вдарити вас.

— Б’ють, коли тебе справді образили. Я оперую архівами, пане Райхенбау.

Фол вийняв з кишені конверт, поклав його на стіл, підсунув мізинцем до Райхенбау, попросив у бармена рахунок і, підвівшись, сказав:

— Тут документи про те, як ви воювали в Парижі. Хочете скандалу — майте; погортайте на дозвіллі, я подзвоню завтра вранці. І не здумайте заперечувати факти: якщо ви були Райхенбоу, а стали Райхенбау, то істину легко встановлять свідки, їхні адреси в моїй записній книжці, вельми шановані пани з Парижа й Бордо.

З Рівом «містер Вакс» зустрівся на Еппендорфер-штрасе, поїхали в аргентінський ресторан, чудове «парижжя»[6], думаю, вам сподобається…

— Я жодного разу не був у аргентінському ресторані, — відповів Рів, розглядаючи огрядного, рвучкого в рухах чоловіка, який сидів поряд з ним у таксі. — Розповідають, що один наш ганзеєць купив землю на Фолклендських островах за три дні до початку війни, вклав у це всі свої гроші, попав під бомбардування і збожеволів від жаху…

— Вилікують, — відповів Фол. — Англійці вміють лікувати від божевілля. А парижжя вам сподобається, я певен. І вино там чудове. В аргентінців добре вино, краще за французьке…

— Де ви вивчали німецьку? — спитав Рів. — Ви прекрасно розмовляєте нашою мовою.

— В Берліні. Я там працював у центрі, де зберігаються документи на всіх нацистських злочинців. Починаючи з дрібних інформаторів гестапо й кінчаючи родичами Бормана.

— Як цікаво, — сказав Рів і довго відкашлювався, прикривши рот вузькою, сухою долонькою.

В ресторані вони сіли в кутку, щоб ніхто не заважав, причому, як здалося Фолу, не метрдотель повів їх, а Рів перший попрямував саме до цього далекого столика, на якому стояла свічка в товстому мельхіоровому свічнику на красиво вишитій салфетці: на білому полотні яскрава чорно-червона кайма, цілком у національному стилі.

Вино було теж з Аргентіни, рожеве, з бодег Мендоси[7].

Офіціант, як і належить в дорогому ресторані, налив вино Фолу, він покуштував, сказав, що чудове, потім налив келих Зігфріду Ріву, той трошки відпив, блаженно примружився; рука його ледь тремтіла, мабуть тому, що пальці міцно стискали тоненьку кришталеву ніжку.

— Добре вино?

— Дуже. Просто чудо! — відповів Рів.

— Парижжя вам сподобається ще більше, запевняю. Спасибі, що знайшли час для зустрічі. Для мене було дуже важливо побачити вас.

— Даруйте, але я не маю честі знати, хто ви.

— Хіба я не відрекомендувався? Пробачте, ради бога! Я працюю в сфері культури. Мене цікавить усе, що пов’язано з діяльністю пана Золле… А він же ваш родич… І — Ну, я не сказав би, що він мій родич. Ми підтримували якийсь там зв’язок, поки жива була моя сестра… Тепер він мені ніхто.

— Він ваш боржник?

— Так. Звідки вам це відомо? і — Відомо. У нас з вами спільні знайомі, вони сказали…

— Хто саме?

— Людина, яку ви давно й дуже щиро поважаєте. Ось моя візитна картка, можете дзвонити мені у Вашінгтон і Нью-Йорк, розмову я оплачу.

— Пробачте, але я все-таки не дуже розумію причину вашого інтересу до мене, пане Вакс, — сказав Рів, ще раз глянувши на візитну картку американця.

— Мої колеги і я зацікавлені в тому, щоб дістати архів пана Золле. Він, безумовно, чесна людина, отже, його борг — три тисячі марок, правильно? — тяжить над ним, і, мабуть, тривожить вас. Чому б вам не поговорити з ним по-дружньому? Запропонуйте йому компроміс: або він продає нам свою картотеку і ми виплачуємо вам його борг — незалежно від того, про яку суму ми з ним домовимось, або нехай запропонує свій архів Франції, де також зацікавлені в його роботі…

— А причому тут Франція?! Найбільше в його роботі зацікавлені червоні! Він же повернув росіянам якісь цінності! Знайшов сліди в архіві, влаштував скандал… Йому могли заплатити гроші тут, називали суму п’ятнадцять тисяч марок! Але він відмовився! Він же колекціонер, дослідник, псих…

— Фанатик, одним словом…

— Він не фанатик. Неправильно. Фанатик — це інше, це коли політика чи релігія. А він псих, як кожен дослідник, філателіст, колекціонер фарфору. Я зустрічав таких, вони несамовиті…

— А з чого все це почалося?

— Не знаю. Анна була дуже скритна, а він взагалі, як баба, — зовсім не вихований. Істерик, настрій міняється, як у вагітної жінки, вірить будь-яким чуткам, плаче, коли йому щось не вдається…

— Ви думаєте, це марна річ — влаштувати нам зустріч? Я запропонував би йому добрі гроші…

— Тільки згаєте час. Він, бачте, хоче спокутувати провину німців перед росіянами. А я не певен, що ми так уже й завинили перед більшовиками…

— Завинили, пане Рів, завинили. На конюшню їхню національну святиню, Ясну Поляну, перетворили не зулуси, а ви, німці… Золле сам прийшов до цієї ідеї? Чи йому хтось підказав таку думку?

— Не знаю. Що ви маєте на увазі? Контакт з комуністами?

— Ви припускаєте можливість подібного контакту?

— Ні… А втім, чому б і не припустити?

— Тому що це — безглуздя, пане Рів, — відрізав Фол. — І вам добре відомо, що наштовхнула його на цю думку церква. Конкретно — пастор Іверс. Чудова людина і найдостойніший слуга божий, який провину німців перед росіянами ніколи не відкидав… Скажіть, будь ласка, ви радилися з кимось із колег перед тим, як прийняти мою пропозицію?

— Я не розумію вас.

— Годі! Ви все розумієте. Вам рекомендували зі мною повечеряти. Тому давайте розмовляти довірчо, так, щоб ніхто третій про нашу розмову не дізнався. А цікавить мене виключно торгова справа: на що реагуватиме пан Золле, на що він відгукнеться, чим йому можна дошкулити і примусити вступити в переговори зі мною, які стосуватимуться продажу унікального архіву? Мене цікавлять риси його характеру, звички, больові точки, вразливі місця. Ви, людина з багатим досвідом, прекрасно розумієте мій інтерес. Ви найбільше спілкувалися з покійною фрау Анною, вона все-таки радилася з вами, ділилася думками. До речі, вона говорила вам про візити до них якогось пана Степанова? З Росії?

Рів допив вино, з полегкістю всміхнувся й сказав:

— Ну, нарешті, я починаю розуміти, в чому справа… Спочатку ви підійшли аж надто здалеку.

— Оберніться, — вимогливо сказав Фол, а його обличчя немов закам’яніло.

Рів злякано обернувся.

— Бачите, — додав Фол, — це несуть нашу парижжю. Не лякайтеся її розмірів, усе зметемо, тільки не треба поспішати…

• Предыдущая
• 12/72
• Следующая