Рiднi дiти - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 4
- Предыдущая
- 4/59
- Следующая
– Ми його вилікуємо! – сказала Марина Петрівна. І поки що нічого не розпитувала. Вона знала, згодом вони все розкажуть, коли звикнуть до неї. Звикнуть, – страшно вимовити, – до волі!
Так, так, навіть Леночка.
– Піди на пошту, – сказала їй через кілька днів Ольга Демидівна. – Там для нас залишені газети і журнали.
Леночка спитала невпевненим голосом:
– А з ким я піду?
– Хіба ти не знайдеш дороги? Адже ми гуляли там. Ти ж не маленька, не заблукаєш. Отак прямісінько стежечкою.
Леночка якось дивно поглянула на неї, взяла доручення і пішла. Справді, це ж було зовсім недалеко!
Коло пошти її зустріла Марина Петрівна. Дівчинка йшла, всміхалася, а по блідих щоках текли сльози.
– Лено, що трапилося? – злякалася Марина Петрівна.
– Нічого, – ніяково почервоніла Лена. – Я сама йшла лісом… як вільна… сама йшла…
– Леночко, хіба ти не знаєш і досі – ти і є вільна, – обняла її Марина Петрівна.
– Я знаю… Не сердьтеся… Я одвикла… Я завжди на роботу під вартою ходила…
Коли будинок побілили, поставили ліжка, перевезли роздобутий з великими труднощами рояль і розвісили по стінах портрети, і, здавалося, помешкання набуло більш-менш затишного вигляду, Марина Петрівна перевела туди дітей з свого старого будинку. Кастелянша Олена Іванівна поспішаючи шила плаття і штанці для новеньких дівчаток і хлопчиків. На допомогу їй Марина Петрівна забрала з дачі Лену і Ліну Павлівну.
«Хай приїдуть як додому, – думала вона. – Лена зустріне їх як старша сестра. І Ліна Павлівна їх чекатиме і сама трохи призвичаїться».
Вони справді дуже допомогли їй обидві. Лена розвеселилася, шиючи плаття, вона пригадувала зріст кожного – адже, власне, всі вони виросли на її руках, не тільки маленька сестричка Ориська, яка народилася вже під час війни і яку Лена, коли загинула мати, вигодувала буряками та картоплею! Вона шила і уявляла, які раді будуть діти одягти ці квітчасті легенькі платтячка!
Ліна Павлівна наводила порядок, і там, де торкалися її легкі, тонкі руки, робилося затишніше і красивіше. От увіткне в простий глек червону гілочку з груші і зелену з ялинки, поставить цей глек на рояль, – і зовсім інший вигляд у залі!
– У вас є хто-небудь з рідних? – спитала її Олена Іванівна.
– Ні, нікого. Про батька нічого не знаю, а більше нікого нема, – відповіла вона і, мабуть, щоб не продовжувати розмови, додала, усміхнувшись: – Лена, Катя, Тоня – хіба мало!
Марина Петрівна щоранку оглядала будинок, усі кімнати. Ні, ні, ні, ще не так, як треба! Але коштів так мало! Знов іти просити у райвиконкомі, в Раді Міністрів, у міністра освіти!.. І вона йшла і доводила, що її дітям необхідно створити особливий затишок. Матінко рідна! Яким був її будинок до війни! Чого тільки там не було!
Коли б вона знала, що дітям він і так здасться палацом!
Тільки поки вони переїхали в цей палац, трохи не трапилася прикра історія.
Може, не треба було відправляти в місто одразу і Леночку, і Ліну Павлівну? Але ж там лишилися Ольга Демидівна і Марія Трохимівна. Вони мусили перевезти дітей врешті до їхнього дому!
«Яким це буде святом для дітей!» – думали виховательки.
Усе було закінчено, і дітям сказали:
– Ваш будинок уже готовий. Сьогодні ми переїдемо туди. Мовчанка і тиша були відповіддю.
– Вам приготували просторий будинок, в ньому багато кімнат, – вела далі, не розуміючи такої реакції, Марія Трохимівна. – Недалеко е школа, до якої ви ходитимете.
– Ми не хочемо туди їхати, – раптом сказав Льоня.
– Чому? Там буде куди краще, ніж тут!
– Нам завжди так казали, – похмуро вимовив Льоня, – коли перевозили і в Люблін, і в Аушвіц.
– Ми не поїдемо, – вигукнув циган Ілько і замотав чорною головою.
– Але ж, Льоню, там твоя сестра Лена, там Ліна Павлівна чекають усіх.
– Нам казали, нам завжди казали, – схопилася з місця Катя,-що нас чекають наші матері, а наші матері були давно спалені!
– А Лена бачила, – вигукнула Зіна, – сама Лена в концтаборі бачила, як гнали тисячу, ні, дві, три тисячі жінок уночі в пічку, вона сама бачила, але це було вночі, і всі жінки були пострижені і без одягу, без сорочок, вона нікого не пізнала!..
Справа явно ускладнювалася.
– Діти, – сказала якомога спокійніше і лагідніше Марія Трохимівна, – це ж було у фашистському концтаборі, а зараз ви в рідному Радянському Союзі. Ви ж самі розповідали, як Червона Армія визволила вас. Не треба згадувати того, що було. Я дуже рада, що тут, на дачі, вам подобається, але ж надійде осінь, зима, в цих будиночках навіть грубок немає… А там хороший великий будинок, близько школа, де ви вчитиметесь. Хіба вам було погано цей час з нами, що ви перестали нам вірити?
Ні, їм не було погано. Їм тут так було добре після трьох років фашистської каторги, що вони боялися міняти на щось інше.
Ольга Демидівна почула з сусідньої кімнати все, що тут відбувається, вона на хвилину замислилася, обміркувала швидко план дій і раптом вбігла заклопотана, весела.
– Діти! – закричала вона. – Маріє Трохимівно! Ви ще не готові? Марина Петрівна казала, що о другій годині парадний обід. Ми ж запізнимося, все перестоїться. Там же пироги печуть! Ану, швидше! Старші, допоможіть мерщій влаштувати малечу на підводу, а ми підемо пішки до трамвая. Ілько і Льоня, беріть прапорці – будете у нас прапороносці! Валя, Зіна, Катя, – усі беріть квіти. Ми теж прийдемо не з порожніми руками. Швидше! Що за балачки, коли давно час вирушати.
Настрій змінився.
Ольга Демидівна не вмовляла, не пояснювала, вона просто поспішала з усіма дітьми, щоб не спізнитися на парадний обід!
Дошкільнят, серед них було немало молодших сестричок і братиків старших дітей, посадили на підводу, і вони вирушили під доглядом Марії Трохимівни. Ольга Демидівна, висока, міцна, енергійна, швидко згуртувала дітей, і вони пішли більш-менш спокійно.
До трамвайної зупинки треба було пройти трохи ліском. Це було зовсім недалечко, і йти з піснями було весело. Але на трамвайній зупинці їм сказали, що трапилася аварія і трамвай не ходить. Треба було йти до Подолу. Ольга Демидівна бачила, що це неможливо, вона нерішуче зупинилася, у дітей раптом настрій спав, і вони посідали на тротуарі. Ольга Демидівна сіла поруч на чиємусь гайку, обмірковуючи, що робити.
Порятунок прийшов зовсім несподівано. Раптом коло них зупинився грузовик.
– Дядя червоноармієць! – повідомив усіх п'ятирічний Владик Гончарін.
Один з червоноармійців побіг у крамницю, другий стояв на грузовику. Ольга Демидівна рішуче підбігла до нього.
– Товаришу, благаю вас, допоможіть.
Вона швидко, пошепки, щоб не чули діти, розповіла, в чому справа.
– Єсть, товаришу командир! – козирнув їй червоноармієць і зіскочив з грузовика. – Ану, дітлахи, мерщій, це ж ми за вами виїхали, ми вже знали, що трамваї стоять. Дівчатка, до мене, я вас підсаджу!
Червоноармійці! До них було у дітей цілковите довір'я. Не один тільки Владик Гончарін не міг дивитися на них байдуже. Вмить грузовик був повний. А тут під'їхала підвода з малечею, малечу посадили просто на підлогу, підмостивши ті рядна, якими вкрита була підвода.
– От бачите, от бачите! – казала Ольга Демидівна, ще сама не вірячи, що вже все обійшлося. – Бачите, як весело! – І вона затягла з червоноармійцями пісню, щоб ще дужче підбадьорити дітей.
Швидко проминули місто. А коли під'їхали до будинку, на ганку їх стрічали! Марина Петрівна тримала велике блюдо, і на блюді була велика пухка булка. Обабіч Марини Петрівни стояли Леночка і Ліна Павлівна, тільки їх ледве пізнали діти. Вони обидві були в нових нарядних платтях, у Леночки в коси були вплетені широкі банти, і плаття було таке коротеньке, квітчасте, веселе.
Марина Петрівна з Ліною Павлівною кинулися знімати малечу. Дівчатка обступили Леночку, і вона казала:
– Усім дівчаткам такі плаття і банти на голову, і нікого не стригтимуть. І окреме ліжко! І кімнати! І рояль!
Тоня взяла за руку Ліну Павлівну і, дивлячися строго їй в очі, спитала:
- Предыдущая
- 4/59
- Следующая
