Рiднi дiти - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 14

• Предыдущая
• 14/59
• Следующая

Увійшла фрау Фогель.

– Мамо, уяви, я давно знаю Ліну, – повідомила Золя, – це подруга Тані Стародуб. А це твоя приятелька?

Дівчатам одразу стало легше.

– І ви працюєте на кухні? – здивувалась Золя. – Чи ви сказилися? Я зовсім добре влаштувалася, і мене ніхто не чіпає. Поговоріть з мамою, вона влаштує вас кудись у канцелярію, на чисту роботу.

– Ні, нам і тут добре, – сказала Ліна, – але вся справа в тому, що весь час одержуємо повістки на від'їзд до Німеччини.

– Ну, це пусте, – махнула рукою фрау Фогель, – це я влаштую. Кому ж і допомогти, як не своїм?

Тамарочка почала гаряче дякувати і за себе, і за Ліну, а Ліні було чомусь не по собі. Чому мати Золі Зозулі – фрау Фогель? Але ж вона назвала їх своїми? І Льова казав, що бачив Золю… Адже і Льова був добре вдягнений, тримався так незалежно, працював навіть у них в газеті, а насправді був зв'язаний з підпіллям, з партизанами… Та поки що не треба згадувати про Льову.

Як важко самій розібратися в людях!

– Приходь частіше, ми підемо в кіно, – запропонувала Золя.

– Я вже забула, коли де була, – призналася Ліна. – І ніколи і не тягне нікуди. Навіть не уявляю собі, щоб можна було тепер кудись іти розважатися.

– Ну, так не слід вішати носа! – безапеляційно заявила Золя. – Треба завжди сподіватися на краще.

Адже про це і Льова казав…

Але від кіно Ліна рішуче відмовилася.

– У неї мама померла, їй не до того, – пояснила Тамарочка, боячися, що Золя образиться.

Деякий час їх не чіпали, але восени 43-го року, коли люди вже пошепки передавали один одному: «Наші близько, наші женуть фріців», облави, арешти, суцільні мобілізації посилились, Любов Федорівна знову кинулася до фрау Фогель.

– Не турбуйтеся, – сказала та, – я їх заберу з собою, а у Львові залишу у своєї родички. Хай вони сьогодні прийдуть до мене, я їх познайомлю де з ким, дістанемо документи на посадку. Ми влаштуємо дівчат у нашому вагоні, можете бути спокійні – що буде моїй Золечці, те й їм…

– Нізащо, – сказала Ліна, почувши цю пропозицію від Любові Федорівни. – Я нізащо нікуди не поїду з Києва. Краще вже вмерти.

– Та тільки ж до Львова, – спробувала умовити Любов Федорівна. – А що, як вас заберуть під конвоєм, одправлять у запечатаному вагоні? Сьогодні, казали, наша вулиця відходить до забороненої зони і звідси виселятимуть.

З району, де жила Ліна, давно вже всіх виселили. То була «заборонена зона». Останній час вона ночувала у Любові Федорівни. Раптом вихід знайшла тиха і лагідна Тамарочка:

– Знаєш що, Ліно, ми таки підемо до цих Фогелів і заберемо у них документи на посадку. Ми скажемо, що прийдемо прямо на вокзал, а з цими документами втечемо і десь переховаємося.

– Це справді краще, – погодилася Ліна.

А Любов Федорівна була в такому розпачі, що вже не знала, що краще, а що гірше.

Увечері Ліна й Тамара пішли до фрау Фогель.

– О, Золя вже на вас давно чекає! – сказала та.

Ліна перша переступила поріг Золиної кімнати і зупинилася: на канапі з Золею сиділи два есесівські офіцери. Золя була гарно вдягнена, модно зачесана, сміялася і кокетувала з задоволеним, переможним виглядом.

– Мої милі дівчатка!.. – схопилася вона з канапи і кинулася обіймати Ліну і Тамару, ніби справді вони були такими вже близькими друзями і їхній прихід був для неї великою радістю. – Знайомтеся, – звернулася вона по-німецьки до офіцерів. – Це мої подружки, фрейляйн Ліна і фрейляйн Тамара. Ми поїдемо всі разом. Мамо, – Золя вередливо надула губки, – приготуй нам вечерю! А ви, дівчатка, прошу, сідайте до столика, поки мама організує нам щось грунтовне, ми тут трохи поласуємо.

На круглому столику біля канапи стояли високі пляшки з лікером і рейнвейном, тарілки з шинкою, вази з фруктами.

Тамара благально поглянула на Ліну. Ні, втекти було неможливо, але сісти поряд з ними, ворогами, пити з ними вино? «Яке було б щастя, коли б це була отрута!» – майнуло в голові Ліни. Зараз, у цю хвилину, вона, не замислюючись, ковтнула б її.

– Ми скоро мусимо йти, – лагідно почала Тамара, – адже треба зібрати речі і треба ж з мамою побути. Твоя мама казала, що одержить для нас якісь там талончики на посадку, і ми вже прямо завтра прийдемо на вокзал. – Вона намагалася навіть усміхнутися, бідна Тамарочка, хоча їй було не легше, ніж Ліні. Для годиться вона присіла на краєчок канапи. Ліна сіла поряд.

– У Ліни дуже голова болить, – знову заговорила Тамара.

– Ну, звичайна Reisefieber[4], – засміялася Золя. – А я нітрохи не хвилююся. – І звернулася по-німецьки до офіцерів: – Мої подружки так схвильовані, що нарешті поїдуть і побачать світ. У Ліни навіть голова заболіла.

– Ти розумієш добре німецьку мову? – спитала вона Ліну.

Ліна похитала заперечливо головою.

– Фрейляйн мусить випити, і головний біль одразу мине, – сказав один з офіцерів. – А мову ми вивчимо на практиці, я сам беруся бути вчителем такої гарної панночки.

Золя кокетливо погрозила пальцем.

– Випий, Ліночко, справді голова пройде! – сказала вона. – І ти, Тамарочко! Їжте, будь ласка, будьте як дома.

Тамара випила чарку вина і шепнула Ліні:

– Випий, щоб не чіплялися, і їж більше.

Але Ліна не могла примусити себе взяти й шматочок.

– Не звертай на нас уваги, Золечко, – сказала Тамара, – ми справді схвильовані перед від'їздом. Адже все обернулося так несподівано!

– Звичайно! – засміялася Золя. – Тепер ми поїдемо в вагоні з повним комфортом. З моєю мамою ви можете бути цілком спокійні. Як у Христа за пазухою!

А Ліна відчула, що найдужче вона саме і боїться її матері – її холодних очей, великої самовпевненої постаті, посмішки, якою вона не посміхалася, а яку робила на кам'яному, як маска, обличчі. Як вона могла ще сумніватися в ній, вагатися, чи наша вона людина, чи ворог! Хоч би швидше мати вже в руках прокляті талончики і піти, піти геть звідси… і ніколи вже не стрічатися з цими людьми… Краще вже сховатися в ярах на Солом'янці.

Золя белькотіла, кокетувала з офіцерами, підливала їм вина, і вони вже досить захмеліли, верзли хтозна-що, цілували у Золі руки і казали, що ніде, в усій Європі, – а вони, можете повірити, побували і у Франції, і в Іспанії, і в Норвегії, – але ніде, ніде, тільки на Україні бачили вони такі чудові зуби в панночок – у фрейляйн Золі, наприклад, у фрейляйн Ліни також… Чому фрейляйн така сумна? Адже вона їде до великої Німеччини! Така гарна фрейляйн не повинна сумувати, вони розвеселять її, вони в дорозі будуть разом, будуть її розважати.

Тамара обрала найкращий спосіб уникнути розмови. Вона удала, що трохи сп'яніла, і схилилася на одну з численних подушок на канапі.

А Ліна так і сиділа, ніби скам'яніла. У Золі й підозри не було, що Ліна все чисто розуміє, про що вона базікає з есесівцями.

– Дуже рада, що їду! – торохтіла Золя. – Хоч світу побачу. Я певна, що цей наступ совєтів довго не протримається, але далі, далі від них! Досить з мене! Досить того, що мій батько загинув. Так, так, – вона закрила очі і зітхнула, – ви знаєте, адже мій батько загинув. Він був українець і завжди вважав, що Україна зможе бути лише під протекторатом великої Німеччини. Ну, звичайно, йому доводилося ховатися з своїми думками, він змушений був працювати в якійсь-то їхній редакції. Але, звичайно, у нього були зв'язки, він провадив антибільшовицьку політику, та перед самою війною його виказали, і він постраждав за свої погляди. Зовсім трохи не дожив до такого щастя, як звільнення нашої України від совєтів. О, ми так страждали з мамою. От і Ліночка, моя подруга, вона теж постраждала від совєтів. – Ліна здригнулася. – Тому вона така сумна й зажурена, її батько був теж заарештований. Вона згодиться нам, – додала Золя таємниче.

Офіцери чи удавали, чи насправді були напівп'яні.

– О, така красуня, – промовив один з них, – і яка білява, які коси!

– Лінхен, красуня, – забелькотів інший і міцно схопив Лінині руки.

І тут Ліна не витримала. Вона випростала праву руку і, штовхнувши його з усієї сили, закричала:

• Предыдущая
• 14/59
• Следующая