Один в океані - Бомбар Ален - Страница 26
- Предыдущая
- 26/39
- Следующая
Було смішно, а скоріше сумно бачити, як курс, прокладений на карті, дедалі більше набирає для мене характеру сухопутної дороги».
Ось іще один запис у моєму щоденнику:
«Досягнувши 21° північної широти, я зверну праворуч і візьму курс на 255° компаса замість 230°». Тут навіть цифри виглядають так, ніби це звичайнісінькі грунтові дороги. Я тоді справді вірив, що при першій-ліпшій нагоді зверну праворуч. Безмежний океан став для мене ніби містом, де я можу вільно орієнтуватися, бо знаю свою адресу.
«Я захопився записами в щоденнику і проґавив годину, в яку звичайно визначав широту. Що ж, зроблю це завтра, часу в мене досить. До речі, Колумб на таку ж подорож у цю пору року витратив 22 дні. Я ж розраховую пройти всю відстань за 35–40 днів. Треба тільки навчитися жити споглядальним, рослинним життям, бо з тих пір, як я відчув свою самотність і почав багато думати, час ніби зупинився».
Я запитую себе:
«Чи легше мені було б, якби нас було двоє? Мабуть, так. Але шкодувати тепер нема чого — це не допоможе. Сили небесні, як лютує цей пасат! Якщо моє вітрило витримає його натиск — тим краще, я швидше допливу».
У четвер, 30 жовтня, мене охоплює хвиля нестримного оптимізму, і я записую слово в слово: «Ще 23 дні!» Це означає, що я розраховую досягнути Антільських островів приблизно 23 листопада. І тут же додаю: «Якщо все буде добре».
А далі: «Сьогодні чудовий день, спокійний, без будь-яких неприємностей. Ніч була такою ж. Я поринув у спогади, пригадав свою колекцію грампластинок, коли раптом наді мною пролетів літак. Мене, звичайно, не помітили…
Будь обережний! Ти занадто часто лічиш дні, і тому час тягнеться дуже повільно. Риба стала клювати рідше, зате здобич трапляється велика. Тепер я можу щодня пити сік, роблячи надрізи на сирій рибі. А раніше мені доводилося різати рибу на дрібні шматочки, класти їх у сорочку і вичавлювати рідину.
Сьогодні 30 жовтня. Погода просто чудова… Молодий пасат починає заспокоюватися, тепер це просто справжній бриз, який жене «Єретика» в потрібному напрямі. Я перебуваю на 21° північної широти і 28° західної довготи».
Тільки пізніше я довідався, що насправді в той день був на 18 чи 19° західної довготи. Я тоді думав, що проплив уже чверть шляху і лишилося пройти всього 35° на захід і 4° на південь, приблизно 1800–1900 миль. Далі побачимо, що з цього вийшло.
У п'ятницю, 31 жовтня, я занотовую в свій судновий журнал:
«Протягом ночі вітер, на щастя, подужчав, і тепер човен знову просувається вперед. Наді мною пролетів чудовий екземпляр «водяного серпокрильця». Я спробував його піймати, пригадавши райський бенкет в день свого народження, та, на жаль, цей птах уперто не хотів іти на гічок».
Учора був чудовий вечір: по радіо передавали Сьому симфонію Шуберта. Дивно, неймовірно, але факт: усе моє плавання проходить під знаком цієї симфонії. Взагалі її виконують рідко, однак я чув її шість разів протягом 65 днів подорожі. Все-таки я невиправний оптиміст! Того ж дня записую в щоденнику: «З суботи 22 листопада я вже можу побачити землю».
Насправді побачив її й висадився на неї тільки 23 грудня, тобто на місяць пізніше. І саме в цей час у мене виникли сумніви щодо правильності моїх штурманських обчислень і висновків. О 4-й годині пополудні занотовую:
«Навігація — складна справа. Треба весь час враховувати це прокляте схилення і вносити поправки, а на моїй штурманській карті Атлантичного океану це схилення не позначено. Річ у тому, що я не знаю, чи правильно держуся курсу за компасом і справді пливу, відхиляючись на захід, чи, може, просто збільшилось відхилення стрілки компаса. Останнє призвело б до того, що я опинився б набагато південніше, ніж потрібно. Точне визначення широти могло б розвіяти мої сумніви, але швидкість човна так важко виміряти, що я практично не в змозі прокласти гаданий курс «Єретика». Мені здавалося, що за день «Єретик» проходить 80 миль (згодом я узнав, що це була неймовірна, безглузда думка) або навіть і більше (що було цілковитою маячнею), і, отже, найголовніше зараз — триматися між 17° і 18° північної широти. Якщо я йду правильним курсом, то завтра досягну 20°20? північної широти. Який чудовий пасат! Я, очевидно, перебуваю на 26°40? (насправді я перебував приблизно на 18° західної довготи). Значить, лишається пройти ще 33° на захід, тобто близько 1700 миль. За день я проходжу 80 миль — отже, 1700–1800 миль я пройду за 22–23 дні».
Згодом я додаю: «Все мусить так і бути, коли й надалі дутиме сприятливий вітер. Хіба ж я гірший мореплавець, ніж Христофор Колумб!»
Ох, оця самотність! У той день, коли я зробив цей характерний запис, ти мене не на жарт занепокоїла! Я чудово розумію різницю між самотністю й ізольованістю. В нормальних умовах завжди можна покінчити з ізольованістю. Для цього досить вийти на вулицю або подзвонити по телефону, щоб почути голос друга. Інакше кажучи, ізольованість можна «ізолювати». Але самотність! Цілковита самотність нестерпна. Горе тому, хто самотній! Мені здається, що навколо мене — безмежна самотність, яка налягла з усіх боків і тисне на моє серце й душу.
«Сьогодні, 1 листопада, я досяг 20° північної широти і звернув праворуч. Я прямую на захід з невеликим відхиленням на південь. Але відхилення все ж є. Постараюся піднятися на кілька градусів угору. Міняю галс — вітрило переміщується з правого борту на лівий. Якщо нічого не станеться, воно залишиться в такому положенні аж до прибуття на Антільські острови.
Мушу сказати, що я зовсім перестав керувати човном; закріпив руль так, щоб мій курс точно відповідав показам компаса, і вже не торкався стерна ні вдень ні вночі. Тільки коли-не-коли, приблизно через кожні дві години, треба було легенько натиснути на румпель, щоб скерувати човен на правильний курс, од якого він трохи відхилявся.
Вночі я спав у постійній вогкості; вона не зникала навіть удень. А проте я спав по дванадцять годин на добу. Можуть спитати, як міг я стільки спати в таких умовах? Можливо, я спав тому, що довіряв своєму човну. Тепер я вже знав, що «Єретик» витримає натиск хвиль, які весь час сунули на нього звідусіль. Я знав, що коли навіть величезний страхітливий вал упаде на човен, то хоч це й буде небезпечно, він ніколи не перевернеться. Я дотримувався простої, але втішної логіки: якщо зі мною нічого не сталося вдень, то чому повинно статися вночі?
Вночі я ніколи не вкривався з головою. Насунувши брезент по шию, лежачи горілиць, я засинав під небесним зоряним шатром… Ніколи більше я не бачив такого феєричного зоряного неба, як в Атлантичному океані. Зоріли зорі. Час від часу мені світив небесний нічник — місяць.
Дме постійний і спокійний пасат. Читати багато я не наважуюсь: боюся, що не вистачить батарейок, а що я тоді робитиму без них? Напруга їхня помітно зменшилася. Доведеться економити світло.
Щодня я роблю одні й ті ж обчислення і кожного разу одержую дуже оптимістичні результати, які ніби кажуть мені: десь 23 листопада ти ступиш на землю, десь 23 листопада ти ступиш на землю, десь… Мені здається, що я вже досягнув 27°30? західної довготи. Кількість птахів помітно зменшилася, риба ловиться трохи гірше. Доводиться витрачати на ловлю більше часу: близько двох — двох з половиною годин щодня. Досі я ще не зустрічав саргассових водоростей. А втім, воно й зрозуміло: адже я навмисне відхилився на південь, щоб з ними не зустрічатися. Я помітив, що широта моя змінилася, бо зараз найкраще чути французьку радіостанцію Дакара. Довгота теж: в ефірі стало чути американські радіостанції. А взагалі в ефірі над Атлантичним океаном панують дві нації — англійці і росіяни.
Неділю 2 листопада я навряд чи забуду, — в цей день я мало не став жертвою власної необережності. «Та чи міг я зробити інакше?» записую в щоденнику. Звичайно, міг.
Ось уже кілька днів я почуваю себе гірше. Від незвичайної їжі і постійної вологості на тілі в мене з'явилися дрібні, дуже болючі прищі, які завдають мені справжніх мук. Щоб не ятрити їх, я намагаюся завжди спиратися на єдину надувну подушку. І ось через якийсь необережний рух вона впала за борт. Коли я помітив це, подушка вже відпливла на кількасот метрів од човна. Я спустив вітрило, кинув за борт плавучий якір, пірнув і поплив до неї. Плавець я непоганий, і через кілька хвилин подушка була у мене в руках. Але який жах охопив мене, коли, повертаючись до «Єретика», я помітив, що він оддаляється від мене, і, незважаючи на всі мої зусилля, відстань між мною і човном збільшується! Плавучий якір, цей водяний парашут, чомусь не розкрився і плив на хвилях, наче ганчірка. Ніщо не спиняло човна, і його несло все далі й далі. Я так втомився, що вже не в змозі був наздогнати втікача… Ще б трохи — і «Єретик» плив би далі без мене…
- Предыдущая
- 26/39
- Следующая
