Один в океані - Бомбар Ален - Страница 24
- Предыдущая
- 24/39
- Следующая
Риби сміливо підпливають до «Єретика» і зграйками сунуть за ним. Коли я залишав Лас-Пальмас, рибалки та «спеціалісти» урочисто провіщали: «Досить відпливти од Канарських островів — і ви не піймаєте жодної риби». Та ось зелені й голубі плями наблизились і перетворились на великих риб, що безбоязно виграють довкола човна. За час подорожі я звик до них, немов до приятелів, і щоранку шукаю очима їхні різноколірні спини. Час від часу сильний сплеск примушує мене підвести голову, і я встигаю помітити рибину, що сріблястою блискавкою пірнає у хвилі.
Тепер уже вітри дмуть постійно. Вдень і вночі я піднімаю вітрило. Острови давно зосталися десь позаду. Зараз я більше ніж будь-коли покладаюся на пасат, який жене мене вперед. «Єретик» ковзає на хвилях, що повільно котяться за ним. Швидкість, яка надає стійкості велосипеду, для мене була запорукою безпеки. Коли б я зупинився, хвиля, з силою вдаривши в корму «Єретика», затопила б його. В той час мене охопило почуття, яке можна було б назвати «тривогою за спорядження». Я турбувався за човен, боявся, що спорядження, особливо розірване вітрило, не витримає наступу океану. У щоденнику з'являється запис: «Перед відплиттям я думав, що найважче — це голод і спрага, але я помилявся. Тепер я знаю: найстрашніше — це постійна тривога за спорядження і не менш дошкульна сирість. Мій одяг наскрізь промок, але я не можу зняти його, бо холод уб'є мене». І того ж дня занотовую як висновок: «Потерпілий не повинен знімати одяг, навіть коли він змокне до рубця».
Вже на другий день подорожі, коли я весь змок, я переконався, що вологий одяг теж зберігає тепло тіла. Одягнений я був, певно, як і всі потерпілі на морі: штани, сорочка, светр, куртка.
Навчений гірким досвідом, я вже не сміявся, коли згадував одяг булонських збиральниць їстівних черепашок і креветок — жінки заходили у воду в теплому платті, товстих вовняних панчохах і водонепроникному взутті.
У неділю, 26 жовтня, я записую в щоденнику:
«Не можу визначити свою довготу. А для цього ж треба тільки запам'ятати час, коли сонце стоятиме в зеніті».
Мені конче необхідно знати, де я перебуваю. Принцип визначення координат нескладний: висота сонця над горизонтом опівдні дає мені широту, а різниця між сонячним часом і моїм годинником опівдні — довготу. Я відплив з 15° західної довготи. Тепер, за моїми розрахунками, сонце повинно досягти зеніту (за моїм годинником) о першій годині пополудні. Насправді ж сонце досягало найвищої точки щодо горизонту, коли годинник показував 12 годин 15 хвилин. Зрозуміло, що потрібно було внести в обчислення поправку близько 45'. Згодом побачимо, до чого призвела ця помилка.
Я почував себе, мабуть, надто оптимістично, коли писав у щоденнику:
«У середу, якщо я правильно визначив свої координати, я досягну 21° північної широти. Змінивши в четвер курс на західніший, я за десять днів пропливу сімсот миль. Таким чином, лишатиметься ще тисяча вісімсот миль, на які піде днів двадцять п'ять, за умови, що я пливтиму з такою ж швидкістю, як зараз».
Що ж, надіятися нікому не заборонено, і надія не згасла в мені до кінця плавання.
Мені здавалося, ніби я відплив з Канарських островів тільки вчора. Насправді ж уже вісім днів, як доля закинула мене в океан. Мені потім часто доводилося чути запитання, чи не нудьгував я. В океані ніколи не буває нудно. Адже ця подорож не мала ніяких зв'язків з моїм колишнім життям на землі. Дні тяглися нескінченно довго, але я не відчував бігу часу: тепер нікуди поспішати. Не було більше ні призначених на певний чає зустрічей, ні невідкладних справ, і дні минали непомітно для мене.
Другий тиждень плавання почався святковим днем, який мало не нагнав на мене нудьгу. Це був день мого народження. Вже після прибуття на острів Барбадос на питання, скільки мені років, я незмінно відповідав:
— В океані мені минуло двадцять вісім років.
Але доля прихильно поставилася до мене і в цей день надіслала святковий дарунок. За кормою «Єретика» тягнувся по хвилях шнур з гачком, на якому було наживлено летючу рибу. Раптом великий птах, якого англійці звуть «морським серпокрильцем», — французької назви я й досі не знаю, — стрімголов кинувся вниз і схопив наживку. Я підтяг птаха до борту, трохи побоюючись, щоб він не вдарив дзьобом по резиновому поплавцю, і одразу ж скрутив йому шию.
Уперше в житті я мав покуштувати сирого пташиного м'яса. Але ж їдять посічене сире м'ясо, то чого ж гидувати птахом? Я раджу тільки всім, хто піймає морського птаха, не обпатрувати його, а одразу ж зняти шкуру, бо вона дуже жирна. Свою здобич я розділив на дві частини: одну лишив на сьогодні, а другу поклав пров'ялитися трохи на сонці, щоб зберегти на завтра. Мені так набридла риба, що я заздалегідь радів: нарешті вже поласую м'ясом, яке не відгонитиме рибою. Дарма! Мене чекало гірке розчарування. М'ясо було чудове, але мало характерний присмак усіх «дарів моря».
Вночі я пережив кілька неприємних хвилин. В темряві над брезентовим тентом «Єретика» раптом розлилося якесь таємниче світло. Я був подумав, що горить човен. Насправді ж виявилося, що світиться половина мого птаха, яку я поклав на тент. Фосфоричне сяйво було таким яскравим, що освітлювало навіть нижню частину вітрила. Видовище було моторошне і примарне.
28 жовтня сталася подія, яка могла призвести до надзвичайно серйозних наслідків. Спочатку я цього просто не зрозумів. У мене зламався браслет годинника, який автоматично заводився від рухів руки. Я приколов браслет булавкою до светра на грудях, впевнений, що годинник буде заводитися і так. Але я дуже мало рухався в човні, і годинник незабаром зупинився. Коли ж я почав заводити його, було вже пізно. Тепер я не знав, де перебуває «Єретик», де захід, і, що найголовніше для мене, якого курсу треба точно держатися, щоб допливти до Антільських островів.
Цей випадок переконав мене, що жити тільки сьогоднішнім днем, роблячи лише те, що до вподоби, в моєму становищі не можна. Таке життя почало мені набридати. Я вирішив негайно скласти собі розпорядок дня.
Людина повинна сама розпоряджатися своїми вчинками, а не підкорятися обставинам.
Передусім, щоб позбавитися гнітючого почуття самотності в океані, я вирішив жити «по-селянському», тобто лягати спати й прокидатися разом із сонцем.
Ледве займається ранок, я встаю і збираю летючих риб. Вночі вони наштовхуються на вітрило і падають на тент. Уже на третій день подорожі і кожного дня аж до кінця плавання я збирав щоранку від п'яти до п'ятнадцяти летючих риб. З них дві найкращі я відкладаю на перший сніданок. Після цього близько години ловлю рибу, використовуючи летючих рибок як наживку. Здобич ділю на дві частини: одна піде на другий сніданок, друга — на обід. Можуть спитати, чому я дотримувався загальноприйнятих годин для прийому їжі. Навіщо було чекати полудня для сніданку і вечора для обіду, ніби все це відбувалося на землі? Просто я не вважав за потрібне вносити нові зміни в свій розклад і порушувати роботу шлунка, яка ускладнювалася зміною в харчуванні. Адже шлунок звик виділяти сік у певні години, щоб одразу перетравлювати їжу. Було б шкідливо давати йому додаткову роботу.
Після «промислового» вилову риби я систематично оглядаю свій човен. Найменше пошкодження може стати для мене фатальним. Досить обкладинці книги, дошці чи якомусь іншому твердому предмету кілька днів полежати на одному місці, щоб резина там почала протиратися. Ті, кому доведеться побачити «Єретик» у морському музеї Парижа, помітять, що, незважаючи на всі мої застережні заходи, правий поплавець, на який я спирався спиною, потерся. Після перших сорока восьми годин плавання я жахнувся, коли помітив, що на тому місці, де я спираюся спиною, облізла вся фарба. Треба було негайно щось прокласти між моєю спиною і гумою, щоб зменшити тертя, бо вслід за фарбою почне протиратися прошарок прогумованої матерії, і тоді прощавай, водо— і повітронепроникність «Єретика». З цього часу я почав вислухувати човен, прикладаючи вухо до різних місць поплавців, щоб визначити, чи немає десь тертя. Точнісінько так лікарі вислухують серце хворого, намагаючись почути підозрілі «шуми». Я теж, оглядаючи свій човен, шукав «шумів», які могли б стати для мене смертельними.
- Предыдущая
- 24/39
- Следующая
