Один в океані - Бомбар Ален - Страница 22

• Предыдущая
• 22/39
• Следующая

Музика — це концерти в театрі. Друзі — це давні знайомі з яхт-клубу і з яхти «Маева». Природа — це незабутні подорожі в Крус-де-Техеда, в Агаете в товаристві чудових провідників Кальмано і Кольяччо. Спорт — це дружні зустрічі в басейні, де чарівна чемпіонка Іспанії демонструвала свою майстерність і де я змагався у запливах стилем кроль на двісті метрів з швидким Буато-старшим.

«Бережись, Алене! Досить тобі затриматися тут іще на кілька днів, і ти вже ніколи не зможеш вирушити в плавання!» скільки разів ця неспокійна думка не давала мені спати довгими ночами. Та що я мав робити — однаково вітер дув з півдня. Поки він не зміниться, про відплиття нічого й думати. Побачимо, що принесе молодий місяць!

Нарешті, 18 жовтня вітер змінився, і наступного дня я вирішив відпливати.

«ЛЮДИНА СОЛОНОЇ ВОДИ» [16]

У неділю, 19 жовтня, подув сприятливий вітер, справжній норд-норд-ост. Я вже давно нетерпляче чекав цього пасату.

Французький консул у Лас-Пальмасі провів мене до яхт-клубу. Спочатку він хотів супроводити мене на буксирній яхті аж до самого рейду і там попрощатися. Але ми обоє так схвильовані, що він боїться своїх почуттів і тому раптом удавано сердито каже мені:

— Ну, добре, я далі не піду! Поцілуймося, мій любий! Не ображайтесь на мене, я не проводжатиму вас.

Ніби я міг на нього ображатися! Я теж цілую його, і ми прощаємося. З Буато-старшим прямуємо до «Єретика». Спорядження і непорушний запас харчів, оглянутий і запечатаний представниками консульства, радіоприймач, нещодавно подарований, — усе це вкладено в човен. Старший штурман Анхеліто востаннє перевіряє все. Під час цих приготувань до відплиття навколо збирається натовп моїх прихильників і друзів. Мені дарують прапорець яхт-клубу, я розписуюся в книзі почесних відвідувачів. Усі мої друзі вже тут, на пристані; прийшло багато й незнайомих городян, які приязно і щиро вітають мене. Ця дружня атмосфера проводів надзвичайно хвилює мене.

Сідаю в човен, і французька яхта виводить мене з порту. Як же я був здивований, коли побачив, що за мною в кільватері вирушила з Лас-Пальмаса ціла ескадра суден! Раптом загули гудки, завили сирени — це кораблі, що стояли біля набережної, прощалися з «Єретиком». Парусні яхти спінювали воду навколо мого човна, їхні білі вітрила нагадували чайок. Коли парусники пропливали біля «Єретика», моряки вітали мене, бажаючи щасливого плавання і сприятливого вітру. Всі розуміли, що сьогодні починається велике випробування.

Коли я вже збирався відчепити буксир, поблизу мого човна опинилася велика трищоглова шхуна, учбове судно іспанського військового флоту. Здавалося, сама доля послала мені цього, можливо, останнього представника старого флоту кораблів-привидів, сучасницю потерпілих, вмираючих від цинги пасажирів «Медузи», які не вміли знайти їжі в морі і тому загинули. Тільки-но я встиг відчепити буксирний канат, як побачив, що на шхуні повільно опустили прапор на знак вітання. Коли я пропливав мимо борту парусника, мічмани, вишикувані на палубі, зняли кашкети. Я мимоволі подумав, що всі моряки світу віддають так останню шану покійникам. Але я підняв своє вітрило заради перемоги життя! Воно несе мене вздовж цих легких, швидких суден, які маневрують навколо човна і вітають його прапорами. Незабаром усі вони зникли.

Тільки іспанська шхуна віддає мені останню і найбільшу шану: на шхуні зарифлюють усі три грот-марселі, а потім знову розпускають їх. Рвучкий вітер одразу залопотів у вітрилах і з шумом надув їх. Цей звук вітру підбадьорив мене — «Єретика» ніби заздалегідь вітали з перемогою!

Вечір був на диво спокійний. Усе ще дув норд-норд-ост, і «Єретика» неухильно відносило на південь від острова Гран-Канарія з середньою швидкістю три з половиною вузли за годину [17] . За маршрутом я повинен був спочатку спуститися на зюйд-зюйд-ост від Канарських островів і лише потім узяти курс прямо на захід. На той час я буду на 28° північної широти і 15° західної довготи. Я мав досягти приблизно 60° західної довготи, десь між 12° і 18° північної широти. Я не наважувався відразу пливти на захід, щоб часом не потрапити в Саргассове море. Воно, як і «зона бур», було найпідступнішою, найнебезпечнішою пасткою на моєму шляху.

На північ од того курсу, який я обрав, північна екваторіальна течія і Гольфстрім утворювали ніби гігантський вир окружністю п'ятнадцять тисяч кілометрів, усередині якого збирається величезна кількість водоростей, і досі невідомих за походженням. Це і є Саргассове море; все живе обминає його. Здається, ще нікому не пощастило піймати там жодної їстівної рибини. Крім того, цей район дуже небезпечний для судноплавства. Коли кораблі потраплять у цю пастку, водорості обплутують їх, наче сітка. Отже, північна частина була для мене небезпечна. Не менша загроза крилася і на півдні океану. Там панують вітри «зони бур»: два пасати, майже однакової сили, що йдуть один із сходу, з Португалії, а другий — із південного заходу, від берегів Конго. Вони зустрічаються в цій зоні і починають одчайдушну боротьбу. Жахливі зливи, раптові шквали і не менш небезпечні штилі утворюють у цьому районі справжню «буферну державу» між повітряними просторами півночі й півдня. Отакий шалений герць стихій «зони бур» мало не став фатальним для Мермоца [18] . Я знав, що коли потраплю туди, то назад уже не вийду нізащо. Отже, праворуч від мене — вир течій, ліворуч — вир вітрів.

От тобі й маєш! Сприятливий вітер, що гнав мене вперед, продержався лише до вечора, потім стих, кинувши мій човен напризволяще. Дивлячись на обвисле вітрило, я питав себе, скільки часу доведеться отак чекати? Ніщо не провіщало вітру. Повільно, але неухильно течія несла «Єретика» на південь. Щоб не зіткнутися з численними кораблями, які курсують між Гран-Канарією та Фуерте-вентурою, я повісив на щоглі ліхтар. О пів на дев'яту я закріпив стерно, укрився по шию брезентом замість ковдри, поклав під голову рятувальний пояс і заснув. Тим часом «Єретик» повільно колисала течія; панував повний штиль. Ніч була прохолодна й дуже світла.

На другий і на третій день я марно чекав вітру. В цей час «Єретик» знаходився точнісінько на тому ж місці, що й у день прибуття на Канарські острови, коли туман затулив од мене берег. Я був ізольований від усього світу, нічого не бачив у тумані і тільки знав, що один острів десь праворуч, а другий — ліворуч. Я нетерпляче чекав тієї хвилини, коли знову опинюсь у відкритому океані. Там принаймні не треба буде засвічувати вночі ліхтар, бо жоден корабель не зустрінеться мені.

У понеділок навколо човна з'явилися перші ознаки життя. Та, на жаль, це були малесенькі рибки, що пливли попереду «Єретика», ніби вказуючи дорогу. Піймати їх було важко, до того ж вони все одно не втамували б мого голоду. Мене вже починало турбувати, що затишшя встановиться надовго, коли в другій половині дня здійнявся вітер і я зміг нарешті взяти курс на 21°. Цього курсу я держатимуся днів десять, щоб вийти на захід миль за сто від островів Зеленого Мису, а звідти повернути до Антільських островів.

У цей день я нотую в своєму щоденнику: «Настрій чудовий, але дошкуляє спека. Дуже мучить спрага — довелося випити трохи морської води. Риба не ловиться. За весь час я зміг піймати близько кілограма. Рідини, яку я вичавив з риби, мені не вистачає. Але це не страшно, обійдеться. Тут морська вода здається мені менш солоною, ніж у Середземному морі». Пасат дужчає. Незабаром розігралася справжня буря. Хвилі то підіймають човен на самісінький гребінь, підставляючи мене поривам вітру, то кидають униз, в провалля між ними, де на мить ховають у затишку. Навколо, мов у пеклі, шаленіють хвилі. Що буде, коли одна з водяних гір упаде на «Єретик»?

• Предыдущая
• 22/39
• Следующая