Дурниця - Мирний Панас - Страница 8
- Предыдущая
- 8/12
- Следующая
Я знайшов і сю книжку і, розгорнувши якраз на тім місці, де було надруковано, що дозволяється цензурою, - подав становому.
- Ага, і в сій дозвіл є? Ну й сю ставте на місце.
- Та в мене, - кажу, - безцензурних немає.
- Немає, кажете, - перепитав становий. - Се добре, що немає... Святе діло - ота цензура!.. Зразу видко, що книжка путяща... І скажіть мені: на якої лихої години все добивались, щоб оту цензуру одмінити? Скілько тепер без отії цензури усякого сміття печатається?.. Щоб довідатись, - як от тепер, приміром, мені доводиться, - чи путяща книжка, чи лиха, - треба всяку з їх прочитати... А коли ж його читати, як свого діла не обберешся?.. Трудне, скажу я вам по правді, наше служебне діло і, не доведи господи, яке трудне!.. Та ще й час такий лихий настав, що так і стережися... З одного боку - судом тебе стращають, а з другого - і начальство по головці не погладить, якщо проґавив. Як мине день благополучно, - то й слава тобі господи!.. Ну, та що ж робити? Узявся кажуть, за гуж, то не кажи, що не дуж. Служиш - треба й робити... Охо-хо-хо-о! - зітхнув становий і знову почав список перечитувати.
* * *
Він читав більше про себе, коли-не-коли стиха мугикаючи щось під ніс. Ми з Пищимухою сиділи й дивилися, як він виводив очима по писаному, як перегортав листок за листочком. У хаті було тихо та сумно; мене почав сон розбирати, а Пищимуха, сидячи на канапі, собі щось колихався.
Коли се зразу щось як писне! та так і розкотилося по хаті.
- «Да воскресне бог і розточа-а-аться вразі його!» - почулося серед нас.
Ми так з становим і кинулися. Глянемо, - а Пищимуха сидить, закривши очі, та колишеться. Потім лупнув очима, глянув на нас.
- Не лякайтеся. - промовив. - Се в мене в животі... Таки не помирилися вареники з уткою, - і, се кажучи, взявся за живіт руками.
- Болить? - усміхаючись, спитався становий.
Пищимуха тілько замотав головою і, підвівшись, напрямився виходити.
- Нельзя! - заступаючи йому дорогу, вимовив жандарм по-московському і вхопився за піхву шаблюки.
- Пусти, пусти!.. Можна, - приказав становий, здержуючись, щоб не зареготати.
Жандар одскочив, а Пищимуха, дрібненько ступаючи, мерщій подибав на кухонні двері. Як вийшов Пищимуха, то становий так і залився реготом.
- Ну й штукар осей Пищимуха! - промовив він, витираючи платком очі.
- Ми сьогодні таки справді добре пообідали, - кажу я становому, щоб вигородити товариша.
- Та тож-то й є! Досидівся, що далі вже й нікуди. А нема того, щоб раніше сказати? - промовив становий і знову почав список переглядати.
Я мовчки сидів та дослухався, чи швидко вернеться Пищимуха. З ним все-таки було якось охітніше, а без нього - так і здавалося мені, що от-от мій приятель, пан становий, повернеться до мене й почне прохати їхати з ним. А, правду кажучи, мені дуже не хотілося міняти свою теплу й обхідчасту хату на якусь невідому мені квартиру.
Коли чую, - щось тупає, тілько наче не одно, а двоє йде. Глянув я - огрядна постать Пищимухи з столової суне, а за ним - ще щось шкряботить. Пищимуха увійшов до нас, і я забачив у столовій Омелька, що з-за стола махав на мене рукою і викивував головою.
- Пане! пане! А йдіть лиш сюди! - гука на мене Омелько.
- Що тобі? - питаю його.
Становий собі повернувся.
- Тобі чого треба? - суворо обзвався становий.
- Се, - кажу йому, - мій кучер. Чого тобі треба? - знову питаю Омелька.
- Та йдіть сюди!.. Маю щось сказати.
- Кажи при всіх, а не перешіптуватись будеш! - приказав йому становий.
- Та я, бачте, до пана з просьбою... Щоб віддали мені гроші, що я заслужив у їх.
- Нащо тобі зараз гроші? - спитався становий.
- Та, бачте, стражник каже, що пана вже не одпустять, а заарештують... Хто ж мені тоді гроші віддасть? А їх не мала сума набралася - за півроку зажито! - каже, чухаючись у потилиці, Омелько.
У мене так мурав'ї й заходили поза спиною від отих Омелькових речей; аж дух у грудях сперло, в очах пожовтіло!.. «Пропало, - думаю собі, - все пропало!.. Прощай, мій тихий упокою! Уже як стражник казав оте Омелькові, то то вже певно».
- Дурний твого стражника піп хрестив, коли він отаке каже! - одказав Омелькові становий.
- Може, його й дурний піп хрестив, - не знаю, бо не був при тому; а тілько бачу, що воно не на добро йдеться, бо навіщо ж повнісінький двір стражників нагнали? - каже Омелько.
- Не базікай, дурню, та йди звідціля, не перебивай нам діла робити! - скрикнув на нього становий.
- Ні, я звідси не піду, поки мені до копієчки не буде заплачено, - рішуче одказав Омелько... Я не за чужим прийшов, а за своїм! - додав він з притиском у голосі.
Глянув я, а пан становий все червоніє та червоніє на виду, брови насупились, очі вирячились, - трохи він ними вогню не креше. «Ох, буде ж тепер, - думаю, - Омелькові!» Та, щоб угамувати гнів пана станового, я повернувся до його й почав стиха казати:
- Якщо ви дозволите мені взяти в столі гроші, то я йому зараз віддам, щоб його заспокоїти.
- Не треба! - сердито відказав становий і, повернувшись до Омелька, ще сердитіше замовив до нього:
- Поклич мені зараз того стражника, що оту несенітницю плів тобі!
Омелько вертнувся і мерщій зник.
- Ох, діла-діла! - зітхнувши і одкидаючись на спинку стула, мовив становий.
- Якби мені такого клопоту, то я б і службу залишив! - промовив Пищимуха.
- А ще кажуть: що там становому робити? Яка з його робота? Йому нема ніякої роботи! - почав скаржитись становий.
Коли се - і Омелько з стражником увіходять.
- Я - нічого, ваше високородіє, - одказує той.
- Нічого? - перепитав становий. - А не казав ти, що його пана заарештують?
- Так тошно... говорив. Но се було в шутку... чтоби, значить, попугать хахла.
- Яке там в шутку? Навсправжки казав... От і Параска чула! - увернув Омелько.
Пан становий, сердито глянувши на стражника, промовчав і, ковтнувши слину, суворо до його промовив:
- Тебе на сторожі поставлено?
- Так тошно! - випалив той.
- Ну, то й знай своє діло: сторожи, а не розпускай язика! - грізно наказав становий.
- Слухаюсь! - одказав стражник.
- Іди собі!
Стражник, як справжній москаль, на одній нозі крутнувся та й пішов із хати. Омелько зостався.
- А ти чого зостався? Іди й ти! - повернувся до нього становий.
- То пана, значить, не арештують? - спитався Омелько. - Якщо пан зостанеться дома, то нащо ж мені гроші? їм у їх безпечніше буде!.. Ну, а, звісно, як пана заберете з собою, то краще буде, як гроші будуть при мені. Я їх сам як-небудь приховаю, - базікав Омелько.
- Іди, кажу, а не базікай тут! - гукнув на нього становий.
- От дивіться, - здивувався Омелько. - Хіба мені довго піти? Ступив раз-два та й вийшов з хати... Мені аби пана мого не зачіпали... Такого пана, як наш, і цілий світ сходи, то не знайдеш... Добрий пан... справедливий! - одно товче Омелько, аж мені ніяково стало від його похвальби.
- Ну, та йди вже! - наказує йому становий. - Як скінчимо діло, тоді виясниться, - додав наприкінці.
- То тоді мене кликнете? - нерішуче спитався Омелько. - Бо пан хоч і добрий... справедливий пан, а й своїх зажитих грошей жалко...
- От причепа! - скрикнув становий. - Йди, кажу, поки в три шия не дали! Покличемо, як треба буде.
- І защо його в три шия? Я й сам піду... Мене аби кликнули... щоб значить, моє не пропало... от чого я добиваюся! - виходячи з хати, бубонів сам до себе Омелько.
Тілько, що він вийшов і пан становий знову почав вичитувати мій список, як знову до нас донеслося чиєсь нестямне верещання.
- Пусти, кажу! Бодай тебе чортяка отак цупив, як ти мене цупиш! - лементував надворі різучий жіночий голос.
- Нельзя! Сказано тебе: нельзя! Не велено нікого пускать, - чувся другий - чоловічий.
- Хто ж не велів? Хто не велів? - ще з більшим притиском желіпав жіночий.
- Хто б не звелів, а сказано тебе: нельзя, значит - нельзя! Не пущу! - рішуче гукав чоловічий.
- Предыдущая
- 8/12
- Следующая
