Чорний красень - Сьюэлл Анна - Страница 32

• Предыдущая
• 32/40
• Следующая

Наш джентльмен помовчав, гордо підвів голову і запитав:

— Знаєш, чому цей світ такий жорсткий?

— Ні, — розгубився приятель.

— А я тобі поясню. Люди не хочуть бачити далі свого носа і пальцем об палець не вдарять, коли когось потрібно захистити чи притягти до відповідальності. Я ж ніколи не пройду попри якесь неподобство, удавши, що мене це не обходить, і вже не один власник коней дякував мені, коли я розказав йому, що виробляють із їхніми кіньми.

— Знаєте, сер, от якби всі були такими джентльменами, як ви! — вигукнув Джері. — Бо в нашому місті їх дуже бракує.

Вже виходячи з кеба, наш джентльмен сказав:

— Моя думка проста: бачиш звірство або злочин, знаєш, що можеш його припинити, але нічого для цього не робиш, тоді ти й сам заодно зі зловмисником.

Як їздовому коневі, жилося мені дуже непогано. Джері був і візником, і власником в одній особі, тож навіть якби він і не мав такої доброї вдачі, та берегти мене, не виснажувати було би цілком у його інтересах. А скільки з-поміж нас таких, що належали одному, а інший брав в оренду разом із кебом, і цей візник мав віддавати власникові частину свого заробітку! Такі візники те й пильнували, як би заробити більше, щоб і господареві заплатити, і самому на життя залишилося. І тут деяким коням, бувало, не позаздриш. Утім, я не знався на всіх тонкощах, скажу лише, що час до часу на стоянці про це говорили. Щойно якийсь кінь з’являвся зі слідами побиття, як Старший, чоловік загалом добродушний і великий любитель коней, неодмінно порушував цю тему.

Одного разу кебмен, якого за злиденний вигляд прозвали Бідолаха Сем, пригнав свого коня, якого, як було видно, перед тим жорстоко били. Старший не витерпів і сказав:

— Із таким виглядом вам місце не на стоянці, а в поліцейському відділку.

Бідолаха Сем накрив свою шкапу благенькою попоною і, повернувшись до Старшого, відповів із ледве прихованим розпачем у голосі:

— Якщо поліція прагне сказати своє слово, хай почне з власників, що луплять по сім шкір, або нехай перегляне жебрацькі розцінки. Хіба ви не знаєте, що сьогодні кебмен платить вісімнадцять шилінгів за день, причому гроші треба дати наперед, а коли ти ще не заробив ні пенні, це, знаєте, просто знущання. Один кінь має заробити дев’ять шилінгів, аж тільки тоді ти починаєш заробляти щось для себе. І вам прекрасно відомо: коли ми простоюємо, доводиться переходити на голодний пайок. Ну, не знаю, як ви, а ми з дітлахами це вже добре засвоїли. У мене їх шестеро душ, а працює з них тільки один.

Я вистоюю на стоянці по чотирнадцять-шістнадцять годин на добу, я десять чи дванадцять тижнів не знаю, що таке неділя. О, Скінер не з тих, що дозволять тобі відпочити, навіть коли можна дати вихідний. А якщо хтось посміє сказати, що я не гарую, як віл, то хай покаже мені того, хто це робить! Я не маю ні теплого пальта, ні плаща, та спробуй їх купити, коли ще треба прогодувати стільки ротів! Тиждень тому я мусив заставити свій годинник, щоб розплатитися зі Скінером, і вже мені його не бачити, як власних вух.

Деякі з тих візників, які були поряд, згідно закивали головами, а Бідолаха Сем продовжував:

— Ті, хто має власний кеб і власних коней або хто працює в нормального хазяїна, ще якось зводять кінці з кінцями, їм злиднів можна не боятися. А я… Якщо не виїхав із зони,[88] ти не можеш просити за проїзд більше шести пенсів за милю. От і виходить, що цього ранку я відгаратав добрих шість миль, а заробив на цьому аж три шилінги. Мені ж не платять за зворотний хід, а це ще раз та сама відстань. У підсумку кінь проїхав дванадцять миль, а я заробив три шилінги. Потім трапилися клієнти на три милі, та бачили б ви, скільки багажу вони мали! Якби всі пакунки помістити ззовні, це ще як мінімум два пенси.[89] Але ж ви знаєте тих пасажирів: коли щось можна затягнути досередини і висунути на переднє сидіння, вони цього не попустять, і тільки три великих ящики поставили на дах. Отож рахуємо: шість пенсів за багаж, плюс плата за проїзд — один шилінг і шість пенсів. Дорогою назад я заробив ще шилінг. От і виходить, що кінь пробіг вісімнадцять миль та заробив шість шилінгів. Одному коневі лишилося заробити ще три шилінги, другому — всі дев’ять, і тільки після цього я зможу щось заробити для себе. Згоден, не всі дні такі чорні, але й вони не дивина, і я скажу вам, що це просто знущання. Можна сто разів казати: «Не муч коня!», — та коли він ледве тримається на ногах, то що, крім батога, змусить його рухатися? Інакше ж не виходить, ну, хіба що припрягти до нього жінку, дітей, і нехай тоді хазяїн тішиться. Я ж не мучу коня тому, що так хочу, і ви самі це знаєте. Куди не кинь, всюди клин: жодної тобі неділі, навіть зі сім’єю побути не можу, деколи здається, що я вже старий дідуган, хоча насправді мені тільки сорок п’ять. А пани пасажири дивляться на тебе як на шахрая або здирника! Як вони трясуться над своїми гаманцями, коли відраховують монету за монетою, і зиркають, неначе ми їм ліземо до кишені. Їх би на моє місце, посиділи б на козлах по шістнадцять годин на добу в будь-яку погоду, віддали б вісімнадцять шилінгів щодня, може, до них і дійшло би, що шість пенсів на чай — це не такі скажені гроші, а свій багаж не конче тягнути в кеб. Звичайно, є й такі, що платять дуже непогано, без них нам давно був би гаплик, але ж, погодьтеся, доводиться жити від випадку до випадку.

Коли він закінчив, їздові навколо нього схвально загули, а один із них зауважив:

— Життя — не мед, що й казати, і коли чоловік дозволить часом собі лишку чи візьме зайву монету, чи повернеться в когось язик його обмовляти?

Джері не брав участі в цій розмові, але я ще не бачив його таким сумним. Старший постояв, тримаючи руки в кишенях, потім витягнув носовик, витер собі чоло і сказав:

— Твоя взяла, Семе, все, що ти кажеш, — щира правда. Більше я не лякатиму тебе поліцією. Розумієш, побачив очі твого коня, і не стримався… Бідна людина, бідна тварина. І що робити, хоч убий, не знаю. Урешті-решт ти міг би хоч попросити в коня вибачення за таке поводження. Часом добре слово — єдина наша допомога, але якби ти знав, як кінь це слово розуміє!

За кілька днів по розмові кеб Сема приїхав з іншим візником.

— Привіт, а де Бідолаха Сем? — його запитали.

— Лежить хворий, — відповів новачок. — Учора як приїхав до стайні, так одразу і скрутило, ледве, сердешний, добрався додому. А вранці його жінка переказала через малого, що в Сема гарячка, на роботу він не вийде, от і послали замість нього мене.

Наступного ранку він знову приїхав на нашу стоянку.

— Як Сем? — поцікавився Старший.

— Немає вже Сема.

— Як — немає? Чи, бува, не помер?

— Так, віддав Богу душу, — відповів новачок. — Нині вночі, о четвертій годині. Учора марив цілий день, белькотів щось про Скінера, про те, що жодної вільної неділі не мав. «Я вже забув, коли відпочивав у неділю», — ось що він перед смертю сказав.

Кебмени приголомшено замовкли, а Старший промовив:

— Слухайте, що я скажу. Це застереження всім нам.

Одного дня, коли ми разом з іншими кебами стояли біля парку, в якому грала музика, біля нас зупинився старенький обшарпаний кеб, запряжений гнідою шкапою. Вигляд тієї шкапи годі передати: сухоребра, нечищена, коліна спухли, передні ноги от-от підкосяться. Я жував сіно, і віхоть здуло вітром убік. Нещасне створіння витягло худезну шию, щоб дотягтися до віхтя, зжувало і стало роззиратися, чи не знайдеться ще трохи сінця? В безрадісних очах шкапини ховалася глибока безнадія, і щойно я встиг подумати, що, мабуть, десь її таки бачив, як вона поглянула на мене пильно і запитала:

— Красунчику, невже це ти?

То була Джинджер! Але ж вона змінилася — не до впізнання. Її чудова колись шия, з лискучою шерстю і лебединим вигином, тепер була худа, похнюплена і пряма, як палиця. Шерсть на струнких ногах і щітки над копитами розтріпані, а суглоби стали масивними від тяжкої праці. Її очі, які колись випромінювали енергію та жагу до життя, тепер ховали страждання. Вона важко дихала, кахикала, і мені це зовсім не подобалося.

• Предыдущая
• 32/40
• Следующая