Выбери любимый жанр

Спляча красуня - Гуляшки Андрей - Страница 15


Изменить размер шрифта:

15

Тепер колишній кок служив у професора камердинером, економом і доглядачем. Бувши його далеким родичем по лінії якоїсь ще дальшої тітки, він, проте, почувався в домі своєю людиною, і навіть більше господарем, ніж служником. Звичний до дисципліни, він і тут шанобливо стояв перед «головним», слухав його, виструнчившись, але виконував доручення, враховуючи насамперед власний смак, і все робив із застереженнями. Таке панібратство шкоди дратувало професора, та більше розчулювало: накидання йому чужого смаку він наївно вважав за піклування про себе. Наприклад, він вимагав від боцмана, щоб той щодня перед кавою до обіду подавав йому склянку улюбленого мускату. Професор пив його поволі, маленькими ковтками і згадував при цьому свої молоді роки. Однак боцман здебільшого наповнював його склянку дешевою червоною «Гамзою».

— Ти мене замучиш цією бурдою,— обурювався професор.— Скільки разів я казав тобі, що не люблю такого вина!

— Так точно, ваше добродійство,— відповідав боцман, який відчував особливу і непереборну пристрасть до звертань на давній манір.— Ви справді замовили мені мускат, і був би я віслюк, коли б сказав, що вас не зрозумів. Але мускат, ваше добродійство, як часто пити, викликає печію, а в червоному вині є танін, вельми корисний для здоров'я. Тому я, заради вашого ж здоров'я, купую червоне, хоч, даруйте, і мені мускат подобається більше!

Він брехав, бо, безперечно, віддавав перевагу червоному вину перед білим. А що воно коштувало дешевше за мускат, то його можна було за ті самі гроші купити значно більше. До того ж це було для нього вигідно, бо й він пив це вино.

Та професор, який через свою самотність любив міркувати про життя та про людей, не поминаючи найменших дрібниць, думав так: «Груба моряцька душа, а здатна на глибокі й ніжні почуття! Моя дружина — земля їй пухом! — не хотіла поступитися жодною своєю примхою, а цей чоловік, колишній вештанець, авантюрний, щодень своєю охотою йде заради мене на жертви, а я й не підозрюю».

Розчулений і зворушений своїм відкриттям,— йому здавалося, ніби він розв'язав надзвичайно складний ребус,— професор викликав нотаря і в присутності боцмана та двох свідків продиктував свій заповіт. Перший та другий поверхи будинку він одписав Харі, а мансарду — колишньому кокові.

Боцман, що взагалі був веселун, став після такого заповіту ще веселішим. Він дедалі частіше тішив невибагливий слух професорів своєю мідноголосою окариною, співав із звірячим обличчям піратських пісень і радо прилучався до ігор, які влаштовувала вечорами Прекрасна Фея.

Отже, колишній кок сприяв тому, що в похмурому самотньому житті Авакума напровесні зайшла цілюща зміна.

8

Потім пішли мінливі дні справжньої весни. Інколи, переваливши через гострі гребені Вітоші, пасма чорних хмар вкривали небо, і тоді на місто несподівано спадала злива. І так само несподівано, знов-таки з півдня, від Фракійської рівнини, налітав південний вітер і, мов необ'їжджевий жеребець, розвіваючи гривою, гнав чорні рвані полчища за синє пасмо Стара-Планіни. На околицях міста повітря пахло вологою молодою зеленню.

Тепер Авакум рідше блукав лісом. Уранці він працював над рукописами, які ще недавно був закинув, проявляв плівки. Потім ішов у майстерню, напинав робочий халат і, висвистуючи мелодії старовинних вальсів, заходжувався біля розбитих амфор та гідрій або відновлював напівстерті малюнки. Робота ладилась, і він не відчував, як спливали години серед цього мертвого світу мармурових скалок та викопаних із землі глиняних черепків. Неначе до нього повернулись колишні безтурботні дні. Тепер склеписте вікно над головою нагадувало Авакумові усміхнене фіалкове око. Раз до музею завітала група старшокласників якоїсь загальноосвітньої школи. З ними не було керівника, а вони дуже зацікавились експонатами, і Авакум залюбки погодився бути за екскурсовода. Коли вони підійшли нарешті до останнього експоната, було вже далеко за полудень.

Одна дівчинка, що, видно, мала математичний склад розуму, сказала, зітхнувши:

— А чи не здається вам, друзі, що час пролетів тут так швидко, як на космічному кораблі, наче ми просувались по залах із швидкістю фотонної ракети!

— Та-а-ак! — глибокодумно протяг найвищий на зріст хлопчик.— Сьогоднішній день! А ми його й не помітили. А що коли б це був урок з алгебри чи тригонометрії? Він здався б нам вічністю, навіть більше!

Авакум засміявся. Останнім часом він часто сміявся, як то було колись — ще перед його першою поїздкою в Момчилово. І раптом, хоч тільки-но сміявся і був у доброму гуморі, в душі ледь ворухнувся страх. Отак із ним завжди. Досить тільки з'явитися в його житті чомусь гарному, як воно одразу ж зникало, мов золотий слід від метеора. Прилітало повільно, як птах, що не дуже поспішає, а відлітало враз, із приголомшливою і нестримною швидкістю.

А в житті інших людей все діялось якраз навпаки. Гарне наставало швидко і майже невловно, пускало міцне коріння в землю, і ніяка сила не могла вирвати його звідти. В місті з'являлись нові бульвари, нові житлові квартали та заводи, нові театри... Все те росло з карколомною швидкістю. Все те служило людям. Вони раділи, їздили в нових автобусах, купували легковики, ходили в театр на «Дерев'яного принца» і плескали легковажній принцесі. Вони мали своїх легковажних принцес, свої нові квартали, автобуси і їздили на Копито [Копито — місце відпочинку на горі Вітоші]. Все те було щодня, майже постійно і зовсім не скидалося на золотий слід від метеора, що з'являвся час від часу в житті Авакума.

Те, що гарне в його житті перетворювалось на золотий, зникомий слід, звичайно, мало свої причини. Вони крились у ньому самому, в його характері, хоч великою мірою така метаморфоза залежала і від сил, що безпосередньо не впливали на інших людей, на багато інших людей з їх новими чудовими заводами, житловими кварталами та легковажними принцесами...

Так чи так, а золотий слід несподівано зник в один з останніх коротких листопадових днів.

9

Двадцять восьме листопада для полковника Манова було важким днем. Прикрощі почалися ще зранку. Насамперед йому довелося досить гостро розмовляти зі своєю дружиною, якій украй забаглося піти сьогодні на прем'єру нової болгарської опери. Так і не вмовивши її залишитись удома, він пообіцяв дістати квитки, хоч не мав сумніву, що і цього вечора ні в який театр не зможе піти. Полковник Манов сам не знав, що більше засмутило його,— те, що він так незбожно дурив дружину, чи те, що зовсім не турбувався про самого себе. Години між шостою та восьмою вечора завжди були заповнені в нього якимись нагальними засіданнями, доповідями.

Згодом, саме в той момент, коли він збирався проковтнути ложечку соди,— хронічна виразка дванадцятипалої кишки давалася взнаки — надійшла радіограма з іще тривожнішим повідомленням про вчорашні події у прикордонному секторі L — Z. «Хай йому чорт, цьому Хасанові Рафієву!» — подумав Манов. Яку мету переслідували ті, що вбили його, свою людину, а труп перекинули на наш терен, за три кроки від прикордонної смуги? Що вони хотіли цим сказати? Тут усе цілком просто. Певно, хотіли довести, що випадок з подвійним нападом — звичайна диверсія, хоч організована і здійснена в ширшому масштабі. Невже не ясно? Якщо на місці перестрілки лежить убитий диверсант, то напад має характер диверсії... У всякому разі, задум їхній такий. Насправді не було ніякої вилазки диверсантів, і ось чому. По-перше, ніхто з тих, хто нападав, навіть не поривався перейти кордон. Хасана Рафієва було вбито за прикордонною смугою пострілом упритул, потім труп протягли по зораній смузі до кордону і кинули на нашу територію. По-друге, справжні диверсанти не переходять кордон галасливими юрбами, мов п'яні гульвіси. Вони роблять це непомітно й тихо, інколи сидять цілу добу в якомусь яру, чекаючи найслушнішого, найвигіднішого моменту. По-третє, справжні диверсанти, прокрадаючись через кордон, не тягнуть за собою важких кулеметів. Важкі кулемети потрібні при вторгненні, а під

15
Перейти на страницу:
Мир литературы