Выбери любимый жанр

Спляча красуня - Гуляшки Андрей - Страница 10


Изменить размер шрифта:

10

Та кок, нецеремонно розглядаючи незнайомця круглими виряченими очима, не поспішав.

— Мені треба побалакати з професором,— повторив Авакум. І подумав, дивлячись на нього: «Колись був гульвіса і скандаліст, а тепер жеретій і пройдисвіт». Тицьнувши йому під ніс свою візитку, Авакум поклав її в кишеню його засмальцьованого фартуха і без особливого зусилля злегка відсторонив товстуна. Цей рух Авакумової руки був майже непомітний, але досить сильний, щоб зсунути цю величезну тушу на цілий крок від порога.

І тут, хтозна-чому, на кухаревому м'ясистому обличчі раптом розквітла люб'язна і догідлива усмішка. Він хихикнув, наче його полоскотали, зсунув білий ковпак на потилицю і широким жестом правої руки показав на східці, які вели на другий поверх.

— А отут ви можете повісити свій плащ, — промурмотів він, вказуючи на вішалку.— А на цьому стільці посидіти, поки я скажу професорові, що до нього прийшов гість.— Він усміхався товстими губами, хитав головою і задкував до кручених сходів.

У його поведінці було щось занадто люб'язне і принизливе, і Авакум поморщився: не пасувало бульдогові махати хвостом і крутитися, мов дзига.

Вішалка й табуретка під нею були єдиними меблями у великому холі. Але різноколірна мозаїчна підлога, кручені сходи з червоного дерева і ліпні карнизи на стелі тішили око, і коли б не запах тушкованої кислої капусти, який стояв у повітрі, можна б подумати, що в цьому домі панує дух вишуканого артизму. Тільки запах кислої капусти і гладка постать кухаря в брудному фартусі прикро дисонували і з вигадливими арабесками мозаїчної підлоги, і з гіпсовим мереживом на стінах.

Розглядаючи за звичкою обставу в холі, Авакум внутрішньо здригнувся: за спиною в нього стояв, мовчки розглядаючи його, колишній кок.

— Ну як? — спитав Авакум.— Чи прийме мене професор? — Він насилу поборов збентеження. Або слух зрадив його, або ця людина просто не ступала по дерев'яних східцях червоного дерева.

— Прошу,— схилив масивну голову кухар. У кутиках його м'ясистих губ ще зміїлася посмішка. Але очі тепер були спокійні й дивилися зосередженіше.— Професор чекає на вас,— додав він. Та раптом його увагу привернуло інше — у повітрі тривожно запахло пригорілою капустою.

Сходи вели у довгасту склеписту вітальню, що під прямим кутом завертала ліворуч. Кроків за два від повороту темніли великі дубові двері з блискучою бронзовою клямкою, інкрустованою тонкою мереживною різьбою, оббиті червоною шкірою. Одна стулка дверей була відчинена, і на коричневому хіднику в коридорі сяяла свіжа блідо-жовта пляма — від снопа електричного світла, що падало звідти. У вітальні було похмуро, ворс доріжки наче вбирав у себе звук кроків, і від усього тут віяло сонною і суворою тишею.

Авакум зупинився на порозі і, трохи нахилившись, заглянув у кабінет. Професор, ворушачи губами і стурбовано хитаючи головою, накручував на старенькому арифмометрі якесь число. Авакум зачекав, поки він перекрутить ручку машинки до кінця, і коли арифмометр просигналізував м'яким дзвоном, що обчислення закінчено, ступив крок уперед і чемно вклонився.

— З вашого дозволу,— сказав він і назвав своє ім'я.

— О,— кивнув професор, глянувши на нього майже невидющими очима. Мабуть, він думав про своє обчислення, бо перевів погляд на вічка машинки і незадоволено прицмокнув. Ще якийсь час професор сидів мовчазний і замислений. Потім, різко повернувши голову до Авакума, здивовано спитав:

— Господи, чому ж ви стоїте?

Від різкого руху шаль, яка й так уже майже сповзла з його плечей, впала на підлогу.

— Може, ви подасте її мені? — попросив він без особливих церемоній, простягаючи руку до купи заструганих олівців. І поки Авакум нахилявся, щоб підняти шаль, додав, знімаючи з машинки результат: — Я, знаєте, насилу пересуваюсь, бо моя права нога геть паралізована. Та й ліва нещодавно майже вийшла з ладу. Отож пробачте мені.

— Що ви! — згукнув Авакум.

Цей пожовклий чоловічок з живими очима і бадьорим голосом умів триматись як справжній мужчина.

Сівши в шкіряне крісло під книжковою шафою, Авакум дістав сигарету. Тут, видно, дозволяли курити, бо попільничка перед професором була повна недопалків. «Ознака того, що в обрахунках щось не виходить, звичайно». Авакум знав це з власного досвіду.

Кабінет був просторий і розмірами скидався на невелику залу. Його східний бік, засклений майже до підлоги, виходив у ліс. Видно було і частину поля, пустинного і дикого, оповитого білястим туманом. На підлозі в кімнаті лежав товстий персидський килим, напевно, досить солідного віку, бо барви на ньому поблякли. А втім, тут нічого не вирізнялося свіжістю — ні книжкова шафа червоного дерева, ні величезний письмовий стіл, ні оббите червоною шкірою крісло. Та водночас і не здавалося зовсім старим, хіба що сам господар, який з вицвілою жіночою шаллю на плечах справляв враження безнадійно постарілого і хирлявого.

— Ну, що скажете? — почав професор, відсуваючи від себе арифмометр.— Чим можу прислужитися? Чому ви прийшли до мене? Адже ви, як я зрозумів з вашої візитки, археолог, а я — математик, хоча й у відставці, і наші координати, пробачте за математичний вираз, взагалі не перетинаються. Кімнат я не здаю, на археології не розуміюся, а характер у мене сваркий — і через хворобу, і через старість.

— І через самотність,— ледь усміхнувся Авакум.

На стіні, над головою у професора, висів великий жіночий олійний портрет. Жінка була вже немолода, але ще гарна — пишна, з красивими плечима, прикритими мереживом. Те, що її вже немає, що вона пішла без вороття, відчувалось у всьому — і в бракові гарних дрібничок, які створюють домашній затишок, і в похмурій, гнітючій тиші, яка нагадує тишу розкішного, але порожнього готелю. Авакум як ніхто розумів мову цієї тиші.

— Так, і самотність, якщо хочете,— погодився професор. Він помовчав, розглядаючи непроханого гостя вже з більшою цікавістю.— Людина стає сваркою,— вів він далі,— або через велику самотність, або через те, що ніколи не може побути сама. Колись я був сваркий з другої причини. Тоді я вважав себе дуже нещасним. Дружина моя була товариська, весела і часто збирала в домі своїх приятельок та знайомих. Гримів грамофон, влаштовувались танці. Це мені не подобалось, дім здавався божевільнею, і я вважав себе — кажу це вам серйозно — найнещаспішою людиною у світі. Був похмурий, кислий, дратівливий. Сердився і лаявся за всякі дрібниці і зганяв злість на студентах, ставлячи їм двійки. Ви розумієте мене?

— Цілком,— співчутливо всміхнувся Авакум, хоча в душі й усвідомлював, що професор не мав рації, що галас, навіть надмірний і безглуздий, це все-таки краще, ніж мертва тиша.

— Нічого ви не розумієте,— зітхнув професор.— Ви знаєте самотність, сказати б, теоретично, бо ще порівняно молодий. Справді — що Ви пережили? Звичайно, ви дещо читали. Але життя можна пізнати тільки на власному досвіді. Коли дружина пішла від мене,— вона була просто легковажна і дурненька, бо зійшлася з якимось музикантом,— я, повірте, з радості мало не іржав, як кінь, таким я себе почував щасливим. У той час я понаставляв студентам силу-силенну «відмінно» — оцінок, на які вони, звичайно, не заслуговували. Але я ставив їх, бо на серці в мене було легко й весело. Тоді мені було сорок п'ять років. Я викинув з дому грамофон, платівки, дзеркала, парфуми. Викинув квіти, картини з усякими там натюрмортами, меблі із золотавим оббиттям, подушечки, гобелени, викинув усе, що нагадувало безглузду суєту, легковажне життя. Навколо мене стало тихо і затишно. Я цілком віддався роботі — складав підручники, писав книжки, листувався з чужоземними академіями та університетами. Словом, вів осмислене життя, таке, про яке мріяв раніше, до розлучення з дружиною.— Він на хвилину замовк.— Я вам не набрид?

— Навпаки! — розвів Авакум руками.— Розповідайте далі, прошу вас! — І подумав: «Самотні люди завжди багатослівні, коли хтось відвідує їх і порушує їхню самотність». Хіба він не такий самий, коли є підходящі слухачі. Тільки про себе та своє особисте життя він ніколи нікому не розповідав. Коли ж йому доводилось інколи дещо розповісти, він просто вигадував, імпровізував, перетворюючись на уявну «третю» особу. Звичайно, ця третя особа робила такі речі, на які сам він навряд чи наважився б.

10
Перейти на страницу:
Мир литературы