Выбери любимый жанр

Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 1


Изменить размер шрифта:

1

Андрій Кокотюха

ПОВНИЙ МІСЯЦЬ

Роман

Це наша армія, juanita. Серце зла.

Знаєш, у атомних реакторах є сердечник.

У нас такий самий. Ми спрямували час назад.

Повернулися в тисячолітні сутінки. Наша мета–

знову й знову повторювати те, що було спочатку.

Це тіло моє. Це кров моя…

Жан–Крістоф Гранже. «Ліс мерців»

Частина перша

ВТІКАЧІ

Розділ перший

Перевертень

1

Вони прийшли по обіді.

Першим поріг магазину переступив худий чоловік у цивільному. Він виглядав так, що мимоволі стріляла думка — людину навмисне морили голодом. Хтозна, може так справді було: тримали у темному казематі. Чи — в концтаборі. Звідки той утік, або, швидше за все, звільнили, врятували від вірної смерті. Але, схоже, бідаку не відгодують уже ніколи.

Уздрівши його, Галина Павлівна пригадала давню, ще довоєнну розмову зі своєю кумою–медичкою. Вона вчилася в Києві, отримала розподіл у лікарню Кам'янця–Подільського, і до війни жінки бачилися часто. Чому завелися тоді про хвороби, у голові не втрималося. Та лишилося в пам'яті: кума клялася, божилася та хрестилася — людському організмові властиві порушення речовин. Що мала на увазі жінка з інститутською освітою, яка розбирала навіть латину, Павлівна не зрозуміла толком. Лиш повірила кумі на слово: після такого різні процеси, котрі неможливо доступно пояснити далеким від медицини громадянам, стають невідворотними.

Скажімо, чоловіка чи жінку раптом починає роздувати вшир. Це зовсім не значить, що людина стала більше їсти. Можна сісти на жорстку дієту, ледь не на хліб з водою, і все одно не схуднеш.

Так само з тими, хто з доброго дива став худнути. Хоч запихай у нього без перерви — нема смислу. Живіт скрутить, болітиме все всередині, проте кістки м'ясом не обростуть. А плащ та інший одяг висіли на худому незнайомцеві, наче на вішаку. Тож сказане колись Марією підтверджувалося просто в Павлівни на очах.

Напевне, зараз Галина бачила перед собою мужчину, котрий точно не роздобріє, скільки б не їв. Кума називала цю хворобу, ось лиш не зосталося в голові. Спеціальних термінів Галина Павлівна ніколи не могла втримати в пам'яті. А Марія при цьому нарікала — совєти таких болячок не лікують, тож діагнозів правильних не ставлять. Прописують або здорове харчування, або — проносне та дієту. Результат однаковий — нема толку.

Слово «совєти» кума при цьому промовляла тихо. Попри те, що вступила вже до радянського вищого навчального закладу, неофіційно, серед дуже перевірених своїх, називала владу так, як тато — відомий в окрузі земський лікар. Його не розстріляли ані більшовики, ані петлюрівці. Комуністи не чіпали цього буркотуна, навіть коли остаточно закріпилися в цих краях. Зрештою, і за старого, царського режиму батько куми ставився до влади скептично.

Політичні погляди хорошого медика нікого особливо не цікавили. Це його вберегло. Тато куми Марії взагалі міг пожити довше, та пішов десять років тому, тихо, мирно, у своєму ліжку. Після того, ніби відчуваючи — їй за таку ж сміливість спуску не буде, жінка навчилася прикусювати язика. Однак сімейні традиції разом із генами робили своє — і небезпечні совєти часом зривалися з її губ. Усякий раз Павлівна здригалася — і попри боязнь могла вжити десь у розмові це ж саме словечко.

Сама вона, за сорок років устигнувши пожити за чотирма режимами — царським, петлюрівським, більшовицьким та окупаційним німецьким — дійшла висновку: їй не подобається жоден. Утім, розсудивши тверезо, погодилася: зовсім без влади теж не вийде. Домовилася із собою — хоче таку, яка звертатиме на особисто на неї, громадянку Свириденко, найменше уваги. За прикладом куми Марії вирішила говорити менше, думати й слухати — більше. Вироблена звичка допомагала їй не аж так боятися будь–якого владного представника. З неї просто взяти нема чого. А як почнеться війна, влучить глупа куля — так Павлівні однаково, хто стрілятиме.

Ось чому сприйняла появу страшненького незнайомця спокійно. Нічого він їй не зробить, бачила ще й не таких. Навіть не зрушила з місця, коли слідом за худим, тут же прозваним нею живим скелетом, усередину зайшов широкоплечий легінь у синій міліцейській формі.

Крім них, у магазині товклася метушлива бабця. Кінець серпня на Поділлі видався зазвичай теплим, та старенька все ж обгорнула поперек драною вовняною хусткою, би'сь не протягло. Вгледівши несподіваних візитерів, стрепенулася, губи заворушилися, і Галині Павлівні здалося: стара молиться. Часи стояли такі, що не лише старші люди мимоволі промовляли молитву, бачачи мужчину в строї. Хай форма зелена — військова, сіра — поліцейська або синя, міліцейська — то не мало значення.

Чоловіки у формі випромінювали одночасно страх та смерть. Їх не всякий наважувався вважати захисниками. Варто навчитися приховати такі думки, інакше біда. Але й поспіхом відводити погляд при їх появі не слід. Йде війна, і така поведінка цивільних вважається підозрілою.

Дарма, що в населення страх. У військових — гранична пильність.

Ось основна вимога воєнного часу.

Тому Галина зиркнула на візитерів із добре вдаваною байдужістю. Хоч розуміла — зайшли не отоваритися. А вони підступили до грубо збитого дерев'яного прилавку впритул. Документи показав лише міліцейський лейтенант, ніби по формі не видно, де служить. Зблизька жінка розгледіла шрам на обтягнутому жовтуватою шкірою черепі цивільного. Заговорив із Павлівною він, упершись руками об нестругану поверхню прилавку та дивлячись чомусь убік:

— Завідуюча — хто?

— Я, — розпрямивши плечі, відповіла жінка. — Свириденко Галина Павлівна, — мить подумала, додала: — Вдова. Чоловік пішов добровольцем. Убили тоді ж, у сорок першому, в липні. Де похований, не знаю.

— Ми тут не для того, аби повідомити вам про місце поховання вашого чоловіка.

Голос худого був хрипкуватим, так, наче наскрізь прокурений чи спитий. Говорив надто старанно, мов не з людиною бесідував, а надиктовував казенний документ чи якусь телеграму. Або доповідав про виконану роботу. Ця манера відповідала неприємній зовнішності, тож Галина, навчена чотирма владами, відчула: з цих двох худий — небезпечніший.

Чого саме треба чекати, жінка не уявляла. Але жодних гріхів як завідувач продовольчим магазином за собою не відчувала, в неї кругом повний порядок.

— У чому справа, товариші? — запитала, додавши суворості.

Бабця, стоячи між ними, стурбовано вертіла головою, ніби відчуваючи наближення чогось страшного особисто для неї. Міліціонер кахикнув у кулак, поклав старій руку на плече, й погляд Галини тут же зачепився за щось незвичне — вертикальні сині смужки на поверхні його долоні.

— Гайда, бабо, — мовив лейтенант, око при цьому смикнулося, немов дружньо підморгувало.

— Куди, синку? — вирвалося в старої, потім — цілком зрозуміле в таких випадках: — А що? За що, синок?

— Перевірка, — заспокоїв міліціонер, говорячи до старої, але дивлячись на Павлівну, — Звичайна перевірка. У нас справа до завідуючої. Сторонніх просимо вийти. Йдіть собі додому, бабо.

Зрозумівши, що суворе начальство її пускає з миром, бабця заметушилася ще сильніше. Був момент, коли Галині здалося — цілуватиме лейтенантові правицю.

Так уже було, минулої осені. Ця стара на очах у всього базару вчепилася в руку німецькому штабс–фельдфебелю й не пустила, поки не приклалася губами, мов до ікони чи животворящих мощів. Огрядний німець тоді коротко звелів місцевому поліцаю з тих, що проводили на базарі облаву, дати старій спокій. Повернувши при цьому конфісковані яйця. Відвертий грабіж був основною метою подібних облав. А фельдфебель навряд чи пожалів бабцю: просто вирішив вирости у власних очах. Показавши заодно допоміжній поліції, хто в селищі хазяїн і чиї накази поліцаї мусять виконувати. Між іншим, старенькій яєчка повернули, та інші пограбовані лишилися ні з чим…

1
Перейти на страницу:
Мир литературы