Київські бомби - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 3

• Предыдущая
• 3/62
• Следующая

— Ви нічого не бачили, байстрюки, — промовив він. — Зате я добре розгледів вас. Запам’ятав і впізнаю. Київ — місто маленьке. Тим більше, ви напевне живете десь тут недалеко. Гімназія за кілька кварталів звідси. Навряд чи ви вчитеся далеко від матусиних спідниць. Розкажете про нашу зустріч хоч комусь, я вас зна­йду. По черзі. Чи обох відразу. Не я — так мої товариші. І вони не стануть ось так базікати з вами, бай­стрятами. Все ясно?

Тепер гімназисти кивнули в унісон. При цьому товстун намагався триматися за спиною цибатого, пересуваючись позад нього приставними кроками, в той час як його товариш, не зводячи зі Штерна очей, просувався назад, ближче до виходу.

— Куди? — прикрикнув Штерн. — Стійте тут! Умієте рахувати? Лічіть до ста, байстрюки. Можете вголос, та краще — про себе. Тільки тоді можете гратися далі… діти. За вами стежать.

Останню фразу він кинув про всяк випадок, навіть сам сумніваючись, що хлопці в сказане повірять. Коли обоє дружно заворушили губами, він розвернувся й пішов уперед, не озираючись.

Ця несподівана зустріч забрала не більше п’яти хвилин, за цей час філер так і не з’явився, тож Штерн мав повне право на висновок: відірвався.

Шпиг напевне помітив його нехитрий маневр, вирішив не видавати себе, потім доповість — об’єкт втрачено, так бувало не раз і не два. Слід попетляти ще трохи, час є, вийшов із запасом, і хто знає — раптом сьогоднішню акцію й не треба скасовувати. Може, це просто збіг, існувала ймовірність випадкової зустрічі, його портретний опис уже кілька разів друкували «Київські губернські відомості»[8] в рубриці оголошень про розшук особливо небезпечних злочинців. Звісно, там вказані його справжнє прізвище та ім’я, партійне прізвисько в такій об’яві не напишуть. Але ж на вулицях закликають видивлятися не Штерна, навіть не міщанина Лазаря Ароновича Штурмана, а молодого чоловіка двадцяти шести років із певними, доволі красномовними прикметами. Кінець кінцем, то міг справді бути не філер. Увагу на перехожого міг звернути звичайний лояльний до влади письменний робітник, з ненависної категорії штрейкбрехерів. Служка режиму, вирішив вислужитися, приклав до зовнішності випадкового перехожого прочитаний опис, пішов за ним слідом…

Щойно Штерн вийшов з маленького лабіринту дворів та опинився неподалік Бессарабки, зрозумів: геть ілюзії, нічого випадкового не буває. Засік відразу трьох шпигів. Один із них — знайомий вусань, тільки тепер без сумки й простоволосий. Нескладно вирахувати, як об’єкту вийти найпростіше, караулили на всіх можливих виходах.

Обклали.

Фаїна не любила Левіна.

Щоправда, винятків саме для нього не робила — вона, єдина жінка в групі, не любила нікого із соратників по підпільній боротьбі. Їй не подобалися ні Малюта, ні Вольф, ні Гірш, а їхнього керівника, Штерна, навіть трошки побоювалася. Свої почуття, точніше — їхню цілковиту відсутність, молода жінка озвучила вголос уже на першому ж зібранні, коли її приймали до бойового загону. Красунчик Левін тоді доволі щиро здивувався: гляди, мовляв, менше ніж півгодини знайомі, а вона вже нас не любить. Довелося пояснювати — треба розуміти, про яку саме любов Фаїна говорить.

По-перше, зазначила вона тоді, її справді коханого мужчину повісили в «Косому капонірі» разом ще з чотирма борцями цієї весни, холодного березневого ранку. Судді поспішали, між арештом та виконаним вироком минуло незвично мало часу, трошки менше чотирьох місяців. На апеляцію надії не було, та відхилялася сама можливість її подання: захисник навіть не робив вигляду, що переймається долею своїх підзахисних. Невідомо, кому хотіли царські сатрапи зробити такий єзуїтський подарунок поспішною стратою — собі, новому начальнику охранки полковнику Кулябку[10], київському генерал-губернатору Сухомлинову[11], першому міністру Столипіну[12] чи взагалі — самому государеві-імператору. Можливо, ніхто нікому нічиєї смерті презентувати не хотів, просто дійшли чутки, що приреченим готують втечу, тому й вирішили прискорити події.

Так чи інакше, після страти свого справді першого та єдиного коханого Фаїна вирішила не відкривати більше свого серця нікому. Цілком віддавши його боротьбі. Отже, наголосила вона присутнім, вони всі для неї — не чоловіки, лише товариші по боротьбі. Жодних любовних історій, поки злочинний режим не впаде, розхитаний та деморалізований праведним революційним терором. Вони на вірному шляху. Фаїна була в цьому переконана — пішов четвертий десяток років із того часу, як у гнобителів полетіла перша бомба.

По-друге, — і цей пункт Фаїна вважала чи не важливішим за перший, — вона дуже просила б не ставитися до неї, як до жінки. Не сприймати її, якщо можна так сказати, особою протилежної статі. Й не робити жодних поблажок, коли йдеться про планування чергової акції. Нехай її зовнішність, справді приваблива й навіть зваблива, та світські манери й виховання, отримані в так званій пристойній родині, з якою давно й рішуче вона порвала, вводять в оману сторонніх. Тим більшою несподіванкою для ворогів стане бомба чи револьвер у руці жінки, котра лише здається тендітною.

Насправді ж Фаїна робила все, аби тренувати й гартувати свої руки та своє тіло. Могла, на превеликий подив інших, уклякати посеред кімнати перед дзеркалом, тримаючи у витягнутій руці трифунтову гантелю — у разі чого, у критичній ситуації, рука не повинна здригнутися. Молоду жінку не заскочило, коли першим цю умову прийняв Штерн, і так само не було нічого надзвичайного в тому, що її вперто не бажав ви­знавати для себе красунчик Левін. Знаючи, що того приймають майже в усіх борделях на Ямській[13], Фаїна зібрала в кулак усю треновану волю, аби переконати себе: нічого бридкого в інтимних походеньках товариша Левіна немає. Хоча саме його залицяння з огляду на те, що він не припиняв фліртувати як перед черговим походом на Ямську, так і повернувшись від повій під ранок, сприймалися нею з більшою огидою, ніж їх дозволяв би собі хтось інший. Тим не менше, Фаїна домовилася з собою: Левін — бойовий товариш. Його відданість справі перевірена часом. Надмірна ж хтивість — лише недолік, так, ніби це фізична вада: заїкання, наприклад, чи більмо на оці, шостий палець чи «заяча губа». Левін нічого не має до неї, просто залицяється за звичкою чоловіка, котрий користується постійним успіхом у жіночої статі. Тож просто не може дозволити собі ігнорувати симпатичну, на його погляд, дівчину, котра постійно знаходиться поруч.

Щойно змирилася з цим, стало легше. Фаїна давно не дивувалася з того, що Штерн призначає її в парі з Левіним сигнальниками частіше за інших. Справді, разом вони в очах не лише простих міщан, а й навіть поліцейських та жандармів виглядали милою парою, кожен із яких пасує іншому. Загалом не визнаючи світських нарядів, Фаїна все ж таки вміла не про­сто підібрати їх собі зі смаком, а й носити все це. Ще й дякувала Левіну: коли вони лишень починали, той, побачивши вираз обличчя напарниці при вигляді сукні, тут же порадив ставитись до цього, мов до маскарадного костюма. Навіть нагадав, що в кадетському корпусі, куди його намагався прилаштувати татусь, а матінка не заперечувала, він на різні маскаради перевдягався то в солдата наполеонівської армії, то у бурого ведмедя, то ще в якусь бутафорію.

Зараз вони вдавали парочку, котра зустрілася перед електричним ілюзіоном[14] «Люкс», що на розі Хрещатика й Прорізної, і тепер шляхетно гуляє Володимирською в очікуванні наступного сеансу. Так робила безліч київських парочок. Тим більше що зараз у «Люксі» давали «Кочубея в темниці»[15], на цю першу зняту в Києві фільму міщани валом валили.

• Предыдущая
• 3/62
• Следующая