Київські бомби - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 16
- Предыдущая
- 16/62
- Следующая
Повертатися додому, до батьків, Полтава не збирався. Життя вирувало тут, у Києві, воно давало більше можливостей, до того ж не хотілося лишати сестру. Це ж Оксанине слово стало вирішальним, коли Залізняк завербував у свою бойову групу першого рекрута — свояка, сестриного брата. Жив хлопець також у сестри. Оксана на той час уже втратила більшість своїх уроків. Хоча панове, чиїх дітей вона навчала, навзаєм запропонували молодій вчительці вірніший у ці непевні часи заробіток: ось так старша сестра перетворилася на прачку. Через одного зі своїх «клієнтів», лікаря, вона навіть намагалася прилаштувати Полтаву санітаром. Відмовившись, бо вважав це принизливим для себе, хлопець доволі скоро пошкодував — сидіти на шиї в сестри не хотілося.
Усе по своїх місцях, як повелося, розставив Залізняк, запевнивши: незабаром у їхньої групи з’явиться своя каса. Звідки — не пояснив, але Полтава не був аж таким наївним, аби не зрозуміти, до чого той веде. І мусив визнати: особисто йому це не зовсім подобається.
…Після вчорашніх вечірніх зборів вони з Оксаною намагалися не говорити на неприємну обом тему. Сестра переживала, що між молодшим братом і тим, кого вона щиро вважала своїм коханим, виростає прірва непорозуміння. Полтава ж заплутався між трьох дубів. Дуже хотів щось робити, розумів: складати руки не можна. Інакше жандарми битимуть по морді щодня, й лише за те, що побачать тебе на вулиці у вишитій сорочці, цілком справедливо вважаючи це першою ознакою ворога режиму та бунтівника. Та при цьому вперто не погоджувався з необхідністю розкидати на вулицях бомби та стріляти з-за рогу в чиновників.
Повинен бути інший шлях. Який саме — Полтава не знав. А часу на пошуки цього шляху не лишав Залізняк.
Тому махом перервав на півслові зовсім необов’язкову розмову про те, як там зараз удома, лише підтримуючи її, зовсім не дослухаючись навіть до власних слів. Накрив своєю долонею руку Оксани, що саме розправляла на мотузці край простирадла, збираючись зафіксувати його дерев’яною прищіпкою, ледь стиснув.
— Що таке? — стрепенулася молода жінка, нутром відчувши: знає відповідь.
— Ти вчора мовчала, — сказав Полтава, дивлячись сестрі просто в очі, й та зустріла погляд, витримала, очей не відвела.
— Зате ти говорив багато, Андрію.
— Не розумієш, — зітхнув хлопець. — Мені дуже важливо знати твоє ставлення й твою думку.
— З приводу?
— Оксано, тобі не пасує гратися в дурепу.
— Дякую за комплімент.
— Подякуй своєму милому! — вирвалося в Полтави.
Тепер зітхнула Оксана.
— Знов за рибу гроші. Не розумію, чого ти хочеш від Антона. Здається, ревнуєш, таке буває з молодшими братами.
— Раніше ти не була такою.
Пустивши мотузки й відступивши крок назад, Полтава завбачливо виставив перед собою руки, наче так можна було відгородитися від палкого словесного виру.
— Тепер ти, Ксеню, за рибу гроші. Знову за своє. Кожен про свої болячки.
— Так, я знову за своє! І далі на цьому стоятиму! — Оксана теж відступила, вперши мокрі руки в боки, зараз їх, мов кордон між державами, розділяло вивішене для просушки простирадло. — Людина стає вільною лише тоді, коли стає грамотною! Жінок, сучасних жінок, це теж стосується! Навіть у першу чергу жінок! Свободи, будь-які, означають жіночі свободи так само! І йти ці хвилі мусять із центру. Кола по воді як розходяться? Кидаєш камінь — вони йдуть від нього, а булькне камінь саме в центрі кола. Ми мусимо, просто зобов’язані йти з Києва далі, бо освіта, все нове та свіже — з міст до містечок, з містечок до сіл!
— Добре навчилася мітингувати у свого Залізняка.
— Антон тут ні до чого. Не забувай, Андрію, сестра в тебе все ж таки вчилася на те, аби щодня про щось говорити до людей. Бог з ним, не хочеш слухати, поясню простіше. Хоча ти сам, без мене, давно все відчув на своїй шкурі та зубах. — Оксанині щоки пашіли, вона перевела подих, далі говорила вже спокійніше: — Закони, проти яких бореться Антон і, як мені хочеться вірити, будеш разом із ним боротися ти, вже зробили з учительки пралю. Мені не залишають виходу. В такій же ситуації опинилося багато жінок, і не лише жінок. Я не ходила на барикади зі зброєю в руках, та я виходила на вулиці — разом із іншими вітала два роки, лише два роки тому царський маніфест та вибиті, відвойовані у вуличних боях свободи. Цього літа все повернуло назад, стало навіть ще гірше. Але, крім усього іншого, нас із тобою обмежили в правах бути тим, ким ми народилися і ким є.
— Зараз ти знову повторюєш Залізняка. Наче він мовить, ось хіба жіночим голосом.
— Дарма. Я з ним згодна. Якщо немає інших слів, буду повторювати ці. Мене дивує, чому ти не погоджуєшся з Антоном. Навіть коли білизну викручуєш, не можеш заспокоїтися.
— О, давай, дорікай білизною, тицяй у ночви, дякую тобі.
— А я тобі ще нічим не дорікнула! Тобто, — швидко виправилася, — можу дорікнути, але не цим. Знаєш, — вона витримала коротку паузу, — насправді дуже добре, що ти вирішив раптом поговорити про ці справи тепер, коли ми вдвох. Бо коли ви починаєте собачитися з Антоном, він завжди тебе заговорює.
— Ага, я слабший. Спасибі, сестричко.
— Ти сильний, — заперечила Оксана, це прозвучало щиро. — Сильний. Такий самий сильний, як Вакула, молодший хіба. Ось тільки своєї справжньої сили не розумієш. Знаєш, після вчорашньої розмови…
— Сварки.
— …хай так, сварки. Так ось, після вчорашньої розмови мені стало прикро, що в мене брат боягуз.
Полтава відчув, як йому знову бракне повітря та починає пашіти обличчя: від сорому, від гніву, від усього разом.
— Я не боягуз! Тепер ще ти почни! Коли така грамотна — скажи, що помінялося після того, дворічної давнини, царського маніфесту? На вулицях стали менше стріляти? Перестали рватися бомби? Хто кого переміг, Оксано? А не здається тобі, раз ти така сучасна, вільна та освічена жінка, що не варто було дратувати владу? Зараз усі перемоги відкочуються назад, стає навіть гірше, згоден, терпіти не можна. Та невже ти не можеш припустити хоча б на мить: якби революціонери припинили далі ставити барикади й об’єдналися довкола першої за багато років перемоги, якби зайнялися тією ж таки освітою мас разом із завоюванням авторитету в народі — хто знає, може, зараз би ти не прала панські простирадла й не крохмалила сорочки паннам. Залізняк твій займався б своєю справою, а не ходив на безкінечні партійні зібрання, де йому полоскають мозок невідомо чиїми ідеями. Ти справді думаєш, що терор — це вихід? Ти, молода жінка, вродлива й розумна, яка хоче вчити людей, — ти мовчки схвалюєш їхні вбивства? Навіть ділиш ліжко з убивцею?
Сестра промовчала. Трохи постояла, мовчки вивчаючи Полтаву, наче вперше в житті бачила свого молодшого брата. Потім спокійно пірнула під мотузкою, перейшовши роздільну смугу, наблизилася до нього впритул, коротко замахнулася.
Ляпас вийшов лункий, мов постріл.
Занесена для другого удару рука завмерла в повітрі, опустилася.
— Зрозумів, за що? — запитала Оксана тихо.
— Ні, — Полтава збрехав і розумів: сестра це знає.
— Значить, не вийшло в нас розмови, братику. Хотів знати мою думку? Розібратися в тому, що довкола тебе, не збираєшся? Хай інші стріляють, хай хтось за тебе робить брудну роботу, нехай Залізняка з Вакулою рано чи пізно згноять у казематах, хай. Зате Андрійко Волох лишиться таким собі гуманістом… у власних очах.
— Змайструє Вакула чергову бомбу. Бери, йди на вулиці, жбурляй у царських чиновників, від яких нічого не залежить.
— Це не моя справа. Хоч жінки з партії соціалістів стали на шлях опору разом із чоловіками, тут уже вибач: розумію їх, але не наслідую. Своя голова на плечах.
— Я думав — Антонова.
— Зараз ще раз отримаєш.
— А бий. Жандарми все одно луплять сильніше.
— Не знаєш ти, як жандарми б’ють. Антон знає. Зуба тобі вибили? То так, наче по шиї отримав. Залізняк бачив тих, кого приносили в камеру після допитів. З чого, кажеш, почали? Хочеш знати мою думку? Я підтримую боротьбу Антона. Ми теж повинні огризатися. І мені прикро від думки, що мій рідний брат збирається підставляти другу щоку.
- Предыдущая
- 16/62
- Следующая
