Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 26
- Предыдущая
- 26/60
- Следующая
Увесь цей час Артем не виходив далі двору, допомагаючи ще й у хазяйстві. Ребро й узагалі скалічене в чрезвичайці тіло все ж давали змогу виконувати хоч і не важку, проте дуже важливу роботу, яка потребувала чоловічих рук. У село не ходив. Катерині не треба було знати про його тимчасову домовленість з отаманом, та й сам Шеремет не хотів привертати до себе зайвої уваги повстанців. Не ставши, як Дзюба, до їхніх лав, хоч — не — хоч він видавався їм чужаком. Знаючи суворість, а часом і радикальність сільських звичаїв, Артем не уявляв, що його сприйматимуть інакше. А ще міг натрапити на того ж таки Якова Дзюбу, чого Шереметові дуже не хотілося. Був певен, що не зможе стриматися, побачивши всміхнену, задоволену всім вусату пику. І неодмінно зробить щось таке, чого робити в його непевному становищі зовсім не слід.
Сидячи в хаті чи товчучись на подвір'ї, Артем не знав, що повстанський загін за кілька днів після їхньої з отаманом розмови зібрався й надвечір злагоджено вирушив на Київ. Розказала Катерина, прибігши з сутінкового трипільського майдану, весела й водночас стривожена. Проводжали хлопців усією громадою, вірили — вистачить сили, щоб зайти до міста й відрізати шляхи, якими для комісарів та інших кацапів — казала саме так — везли з повітів до Києва харчі. Переказуючи обіцянку Зеленого заморити червону комунію голодом, Григоренчиха щиро раділа. Шеремет слухав і старався собі уявити всі події.
Раптом він збагнув те, про що отаман не кричав перед людьми на майдані. Не закликав бігти на ворога, не розбираючи дороги. Навпаки, Зелений говорив і діяв спокійно, виважено. Бо наступ продумав так, щоб не просто відтяти Київ від шляхів, якими туди довозять продовольство звідти, де він мав повну владу. Тобто з Обухова. Отаман мав намір учинити диверсію. Тобто повстанці збиралися пошкодити ще й військові комунікації.
Усвідомлюючи собі, що сам далеко не військовий стратег, навіть не зовсім вояк, Артем, одначе, віддав Зеленому належне. Звісно, не Наполеон. Проте талант полководця має. Із цим народитися треба. Правда.
Цілий наступний день Трипілля жило звичним життям, а селяни, давно нікого не боячись, відверто говорили: батько отаман з побратимами взяв уже Київ, і ниньки у губернії нарешті своя, народна, селянська влада. Але того ж вечора, пізно, ще до півночі, загін повернувся.
Рушаючи з села чи йдучи назад, вояки повз Григоренчишину хату не проходили. Та все одно здалеку долинув гомін. Катерина своїм звичаєм молилася перед сном Богові. Шеремет уже навчився за цим ритуалом угадувати час. У селі зазвичай лягали раненько, значно раніше, як у Києві, де по дев'ятій вечора життя для декого тільки починалося. Тому, щойно Григоренчиха запалювала лампадку в меншій кімнаті й починала «Отче наш», можна було напевне твердити: тепер або дев'ята вечора, або тільки — но звернуло на десяту. Кінський тупіт і голосні вигуки зачулися, коли Катерина вже з годину як помолилася і вклалася спати. Вона теж стрепенулася, сіла, підхопила широку хустку, накинула на плечі — так, немов от — от треба бігти.
Артем стривожився не менше. Повернення до Трипілля повстанських сотень, які ще напередодні збиралися злагоджено разом з іншими отаманами зайти в Київ і тримати там оборону, чекаючи на основні сили, не віщувало нічого доброго. До того ж Шеремет так і не дізнався, чи вдалося Зеленому послати делегатів на Поділля, до Оскілка. І коли все ж таки вийшло, то чим скінчилися перемовини?
Звісно, тепер Артемові доводилося хіба гадати. Не знав, чи випаде найближчим часом нагода знову поговорити з отаманом. І чи стане Зелений узагалі розмовляти з ним. Хоч там як, але скорого повернення війська отаман не планував, судячи з його вранішньої промови. Якщо повстанців розбили, а ватажок живий, у того можуть змінитися плани. А може, навіть погляди.
Хтозна, раптом захоче стравити пару, шукаючи поруч зручного ворога серед чужаків…
Тому Шереметові зовсім не хотілося тепер без поважної причини потрапляти отаманові на очі. Хоч боягузом себе Артем ніколи не вважав.
Григоренчиха вже поспішила до хворої, щоб перевірити, чи міцно Маруся спить. І раптом Артем немовби прочитав її думки, зрозумівши неприховану тривогу: сотні могли повернутися, бо їх відігнали й переслідують регулярні частини червоних. Тож повстанці хочуть перегрупуватися, щоб боронити Трипілля від навали. Виходить, жінкам, дітям, хворим і старим треба думати, куди ховатися і як це все пережити. Відколи більшовики почали свою продрозверстку, села призвичаїлися до того, що будь — якої миті треба або боронитися, або рятуватися.
Він цілком відчув Катеринину тривогу. Маруся після операції ще не могла пересуватися сама. Щоб почала вставати, треба бодай три дні. Але й тоді вона не зможе вільно рухатися. Розійдуться шви — і може статися якесь лихо. Хоч досі начебто все було гаразд, проте Артем уже почав прикидати, як і куди доведеться перевозити хвору молодицю. Думки хаотично роїлися в його голові, коли це знадвору донісся цокіт копит. Вершник спинив коня. Почулися швидкі кроки — і прибулець загрюкав у двері. Григоренчиха, завжди сувора, стримана й буркотлива, враз спала з лиця, мовби відчуваючи біду, і, зиркнувши на Артема, поквапилася відмикати. Пролунало її звичне, сварливе:
— Чого ламаєш двері?! Лобом гаратай! Чорти тебе принесли!
Шеремет трошки заспокоївся. Коли б сталося щось варте серйозної уваги, то Катерина б уже метушилася. Однак другої миті він рвучко підвівся, бо не чекав, що в світлицю за хазяйкою не зайде, а ввалить, лунко грюкаючи чобітьми, розхристаний і розпашілий Яків Дзюба.
— Тут, дядьку? — запитав, ніби не бачив Шеремета, ще й так невимушено, наче той був йому за вірного товариша. — Здоровкатися нема коли. Ну ж бо, ноги на плечі, сам, тут панів нема. Отаман звелів.
Артем забув, що в чужій хаті, де, крім того, ще спить хвора.
— Ану, йди звідси!
— Ти чого, дядьку!
— Я кому сказав — геть, лайно таке! Подякуй, що револьвера в мене нема. Зате ножик є, ось, на столі, напохваті! Гуляй!
Дзюба ступив крок назад, глянув на нього, потім на Григоренчиху, і Артем несподівано завважив, що на вусатому Яковому лиці відбився абсолютно щирий, невдаваний подив.
— Бач, визвірився… Недоїв сьогодні? Кажу ж, Зелений прислав, по тебе! Збирайся, не гуляй. Розбили нас, поранені є.
— А послав він тебе, значить?..
— Чому ж послав! Сам прийшов. Згадав про тебе, дядьку, першим. А батько: точно, Якове, діло кажеш. Є ж свій лікар у Трипіллі. Ну, я й махом сюди. Так і стоятимеш? — тон ураз став трошки серйознішим. — Ти поспіши, справді тяжкі є.
Шеремет більше не перечив. Хай навіть говорив до нього Яків Дзюба.
9
З отаманом Артем тієї ночі так і не зустрівся, та й не дуже хотів.
Коли прийшов на сільський майдан і побачив збуджений гурт повстанців, піших і вершників, а поруч, у натовпі, жінок та молодиць, чиє голосіння вливалося в загальний чоловічий хор, то зрозумів: сам дасть собі раду, що треба робити. Гамір став суцільний, усеосяжний, обернувшись на єдине потужне гудіння. Майдан скидався на бджолиний вулик. Тож розібрати Шеремет нічого не міг. За якусь мить він побачив на возі пораненого, коло якого клопотався невеличкий гурт людей, і впевнено рушив туди:
— Е, селяни, розступіться! Доктор прийшов! — загорлав Дзюба.
— Заткни хайло, — процідив Артем.
— Слухай, дядьку, може, досить уже? Кинув би буржуйські звички, тут усе ж таки, кажуть, народна республіка. Гляди, хлопці тепер накручені.
— Будеш мене лякати? — кулаки Шеремета стислися самі собою, він глянув на пораненого, зціпив зуби, подумки порахував до десяти, а тоді сказав: — Краще відійди! Узагалі тримайся від мене якнайдалі! Щоб я тебе не бачив!
— То вже тебе не обходить, де я тримаюся, — відрубав Дзюба, і з його голосу чи не вперше за той короткий час, що Артем знав Якова, зникла простакуватість. — Роби своє діло, пане лікарю. І пам'ятай одне: для тебе тут кожен боєць будь — якої сотні — влада. Мені, бач, повірили. Тобі й таким, як ти, — ніколи. До того ж, кажу, хлопці накручені, злі. От бовкну, що ти комісарам плани здав. На місці порвуть, кіньми потопчуть, віриш?
- Предыдущая
- 26/60
- Следующая