Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 20

• Предыдущая
• 20/60
• Следующая

— Так наче ваше військо, пане отамане, теж проти радянської влади?

— Ми воюємо з комунами, — озвався Любченко. — Батько правильно каже. Там кругом засіли жиди, вони перетягають ідеї радянської влади на свій копил. Ці хоч не дурні. Розумні паскудники. Знаєш, чому не дурні? Бо самі проти нас воювати не йдуть. Затуркують голови кацапам, дають їм зброю до рук — ось тобі й маєш армію. Чого вони, по — твоєму, вас усіх змушували собі могилу копати? Бо самі, шолудиві, не знають, за який кінець ту лопату треба тримати.

— Оце так загнули, — Шеремет спробував усміхнутися.

— Правильно все, — підтримав Зелений свого товариша. — А про більшовиків скажу. Мене он твій Петлюра більшовиком узвав. Хотів за це розстріляти, а хлопців моїх роззброїти. Зуби обламав, сучий пес. Ну, а що тепер я сам проти більшовиків — то всі помиляються. Знаєш, скільки разів я помилявся, відколи зібрав армію? Ого — го! І нічого, помилки визнаю. Хлопці мені вірять, а то б не називали отаманом. У нас тут не призначають — обирають. Як колись козаки — запоріжці, може, чув?

— Читав Гоголя, — стримано відповів Артем.

— Та й ми читали! — підхопив Зелений і хтозна — який раз повернувся до Любченка, ніби дожидаючи від нього як не підтримки, то бодай схвалення слів і дій, а тоді знову глянув на полонених: — Ясно, Шеремете, чому я так вирішив з твоїм Дзюбою?

— А він не мій.

— Тим паче. Покаявся чоловік, бачу. Розв'яжи руки, Дмитре.

Трохи незграбно вибравшись з — за стола, сотник на ходу взяв з лавки гострого армійського тесака. Але мотузка не різав — спритно підчепив вістрям, послабивши пута, далі легко розпустив їх, а мотузок скрутив і кинув на стіл. Дзюба, розтираючи зомлілі зап'ястки, вклонився отаманові — не до землі, та все одно запопадливо.

— Цього не треба, — скривився Зелений. — Скажи краще при людях — покаявся?

— Авжеж, покаявся, батьку отамане!

— Тоді йди з Дмитром. Він вирішить, у яку тебе зачислити сотню. Дивись, незабаром у бою перевіримо, яке твоє каяття.

Ледве за обома зачинилися двері, як отаман запитав Шеремета трохи стомлено:

— А з тобою мені що робити?

— Що хочете, пане отамане.

Зелений на мить стис тонкі губи, примружив очі, зміряв Артема поглядом з голови до ніг, ніби щойно вперше побачив.

— Із Петлюрою мені не по дорозі, — нагадав він.

— А я бачив, що таке радянська влада, — відбрив Шеремет.

— Ти бачив більшовиків. Українська радянська влада — вона не жидівсько — кацапська.

— Для мене нічого не міняється, — Артем уперто правив своєї. — Совіти — це зло. Не буває чортів з янгольським крильцями. Називати можна по — різному — Люципер, Сатана, Диявол, Демон, Вельзевул. Однаково всі від чорта.

— Влади від Бога не буває.

— Росія скільки живе, стільки й називає царя помазаником Божим.

— Кацапи свого царя забили. Значить, вони вбили й свого Бога, хіба ні?

— Цікаво поговорити з вами, отамане.

— Тільки нема коли, — зауважив Зелений. — Ти зі мною, чи як?

— Ще не вирішив. Але вам я точно не ворог.

— Та й не друг поки що.

Взявши той самий тесак, отаман без вагань перерізав Артемові пута. Обрізки мотузка тихо впали під ноги.

— Іди. Скажеш там хлопцям, що я звелів одягти й нагодувати. І нехай проведуть тебе до Григоренчихи.

— Це хто?

— Родичі то мої. Хоч і далекі, та все одно… Дівка в них хворіє. Ти ж наче доктор, глянь. Може, зарадиш. І таке ще… Північна група… Не в Оскілка служив часом?

— У нього.

— Особисто знаєш?

— Горілку разом не пили. Але ручкалися.

— Тоді поговоримо. Пізніше. Може, завтра. Мо', сьогодні ще… Розмова буде, це якщо лишитися в мене захочеш.

Слово було сказане.

Але й Шеремет не довго шукав відповіді.

— Із радянською владою мені не по дорозі, — мовив. — Кажу ж, хоч як її називайте.

Губи Зеленого знову невдоволено розтяглися в тонку лінію.

— Іди. Тебе проводять. І до Григоренчихи навідатися не забудь.

Проводжав Шеремета юнак, який на вигляд не мав і двадцяти років, — Семен Середа.

Сам себе назвав козаком із сотні якогось Димаря. Прізвище це, звісно, ні про що Артемові не казало. Хлопець, кого він подумки називав не козаком, а козачком, охоче й не без гордощів розповів: так називають Ілька Димаренка, колишнього прапорщика царської армії, повного Георгіївського кавалера. Говіркого козачка захоплював не лише командир його сотні, а й решта старших повстанців. Від нього Шеремет і дізнався, що насправді їхній головний отаман — такий самий Зелений, як Димар.

Хрестили його Данилом Ільковичем Терпилом. Народився тут, у Трипіллі. Воював, заслужив Юріївські хрести, нежонатий, бо нема коли — революція. Років йому аж тридцять два. І для Середи отаман — герой та кумир абсолютний. Родичів у Терпила — Зеленого мало не півсела, до одних вони оце і йдуть. Хлопець навіть знав, у чому річ: завійниця вхопила Маруську — невістку тітки Григоренчихи.

Узагалі, хоч і мав хлопчина, як устиг дізнатися Артем, неповних дев'ятнадцять років, проте був дуже обізнаний у таких справах односельців, про які в його віці знати ніби й не треба.

— Та Маруська — Бог знає, вдова чи з чоловіком, — торохтів він, досить швидко визнавши Шеремета за свого, чому, безперечно, посприяло ставлення до Артема самого отамана. — Забрали його на війну, ще з німцями. Вони тоді якраз обкрутилися. Отак три роки сиділа ні в сих ні в тих, коли це Василь її приходить.

— Демобілізація?

— Не знаю, що було там, але втік, каже. Як царя скинули, ще трошки в шанцях вошей погодував. Потім, коли комуна заповзялася, нишком разом з іншими кинув гвинтаря, узяв сидір на плечі — і пішов собі з миром. Там, казав, агітатори були. Товкли: йдіть, мовляв, хто селяни — по селах. Нічого вам не буде за це. Ну, Васько й прийшов. Почали ніби якось жити. Тоді знову все закрутилося в губернії. Гайдамаки з німчурою стали в села вчащати. Василь десь рушницю роздобув, прибився до якогось загону. Пішов якось воювати — і нема. Живий, мертвий, ніхто не знає. Григоренчиха, тітка Катерина, його мати, значить… Маруська в них у хаті жила. Чули люди й бачили, ніби понесла в надії від Василя.

— Законний чоловік, — сказав Шеремет, аби підтримати розмову.

— І я про це, — кивнув козачок. — Тільки там недобре щось. Ніби викинула дівка.

Середа був нижчий від Артема на цілу голову.

Тож Шеремет не міг дивитися на нього інакше, ніж як згори вниз. Ця обставина несподівано додала комічного ефекту. Про надзвичайно серйозні, повною мірою явно недоступні його розумінню речі хлопець говорив так упевнено, з таким знанням справи, наче щонайменше працював лікарчуком. Або починав десь учитися на медика. Утримавшись від ядучих коментарів, Артем просто запитав:

— Звідки знаєш?

— Ми тут усі десь трошки родичі, — пояснив той. — Одна баба сказала другій, друга — третій. Бабів у Трипіллі вистачає.

— Що є, то є.

— Ну, я ж і кажу… Тепер у Маруськи пузо болить, а фельдшера в селі нема. Забіг кудись, ще коли взимку на Київ ходили з Петлюрою.

— На Київ? — Шеремет тут — таки згадав розповідь Зеленого і відчув, що в пам'яті йому зринає інше, минуле життя. — І ти теж ходив?

— Куди ж без мене! Я ж від осені в сотню Димаря записався. Вишкіл пройшов. Невеличкий, та з мене стало. У бою довчуся. Тож я ось про що: фельдшер наш, кажу ж, тоді кудись завіявся.

— Ви зовсім без медичної допомоги?

— Чого це зовсім? Є тут у нас хлопці, спізнали лікарську справу ще в царській армії. Але рану перев'яжуть. Навіть кулю годні вирізати. Чи там руку відпиляти акуратно, якщо поранена і врятувати годі. Коли живіт у жінки болить… Не знає ніхто, чогось бояться. Прийшли.

Щойно ступили на подвір'я, Шеремет завважив щось дивне: сили, які зрадили вранці, тепер де й узялися. Побите тіло далі боліло, проте Артем не відчував себе безпомічним. Навпаки, відчуття того, що комусь потрібні його професійні знання й навички, сил ніби додавало. Умитися, поїсти, перевдягнутися — оце й усе, а тоді можна й до вечора не відпочивати. Не маючи ні наміру, ні охоти лишатися з отаманом, він усе ж таки віддав належне його гостинності. Тож сподівався, що за кілька днів відпочине, оговтається, надумає, що робити далі, — і тут, у Трипіллі, його вже буде.

• Предыдущая
• 20/60
• Следующая