Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 16

• Предыдущая
• 16/60
• Следующая

— ТІКАЙТЕ!

Далі все закрутилося так швидко, що Шеремет не встигав ні за чим стежити, а слухався лише своїх інстинктів.

Схопившись за голову, Дзюба зойкнув від болю і присів.

Селянин спробував хряпнути його ще раз, згори, намірившись розтрощити череп.

Гримнув залп. Двоє з чотирьох солдатів, похопившись першими, скинули гвинтівки й ураз пальнули. Цілитися не було коли, жодна з куль не зачепила відчайдуха, та сталося дивне: жоден з півтора десятка смертників не зрушив з місця. Чи вони налякалися, чи не були готові діяти — за мить уже стало не так важливо, бо червоноармійці спам'яталися. За мить клацнули замки — і ще дві гвинтівки почали стріляти.

Другим залпом селянина звалили з ніг. Він упав головою просто в ту яму, що викопав сам.

Нарешті приречені прийшли до тями і сипнули хто куди. Однак за ту коротку мить заніміння червоні швидко розтяглися ланцюгом і посунули за втікачами, методично й прицільно стріляючи на ходу. Зі свого місця, стоячи навколішках, навздогін їм палив і Дзюба, водночас витираючи лівою рукою цівку крові з розбитого лопатою лиця.

Навперейми втікачам уже спішив шофер, стріляючи в них із револьвера. Він був якнайближче до в'язнів, тож у ціль влучала кожна його куля.

Шеремет бачив це, лежачи на землі. Коли почалося, щось підказало йому не тікати — падати, так, наче підстрелений. Тепер солдати пройшли повз Артема, вважаючи його за вбитого чи пораненого. Артем опинився позад них. Ще трохи — і можна повзти, рачкувати, щосили намагаючись добутися до плавнів, рятівних плавнів. На його очах червоні наздоганяли знесилених смертників, стріляли, кололи багнетами, чи то добиваючи поранених, чи просто зганяючи на них свою лють за вибух непокори. Шеремет нічого не міг удіяти. Та й не хотів.

Тепер його охопило тільки одне бажання — будь — що вижити самому. Коли Дзюба теж на якийсь час забуде про нього, маючи за мертвого, то такий шанс напевне з'явиться. Єдиний, примарний, навіть не шанс, а сяка — така можливість. Проте скористатися з неї треба.

Розпроставшись, чекіст Дзюба рушив до своїх, копнувши на ходу тіло вбитого селянина. Артем принишк, утиснув лице в землю. Вусань пройшов повз нього, посунув туди, де солдати добивали решту непокірних смертників. Ще встиг почути роздратоване:

— Блядь, дядьки, це мені самому яму копати?

А тоді знову гримнули постріли.

Другої миті Шеремет не повірив власним вухам — кричали солдати. Знову виматюкався Дзюба, цього разу — кучеряво. Артем обережно повернувся на бік. І не повірив очам.

Солдати падали.

Один уже лежав, другий якраз валився, підстрелений невідь — звідки. Двоє разом із шофером почали відстрілюватися, але ані вони, ані Шеремет ще не розуміли, з якого боку насунула небезпека. Артем пошукав Дзюби очима — і не знайшов його. Зате тут — таки побачив, як з — за верболозу вибігли троє озброєних вояків у легеньких кожушках, чоботях, смушкових шапках та папахах. Із голови того, що біг поперед усіх, шапчину збила куля. Він пригнувся, ніби пірнаючи в повітрі, а тоді спокійно скинув правицю з відрізаном і пальнув у відповідь. Улучив у шофера, і в цьому видовищі Шеремет побачив щось лялькове, театральне, іграшкове, не зовсім справжнє, хоч розумів: усе відбувається в натурі.

Шофер і двоє бійців, що були ще живі, не мали шансів. Вистрілявши у втікачів усі патрони, не могли дати відсічі. Може, й мали ще припаси, бо готувалися стріляти, та перезарядити зброю не встигли. Вояки з засідки розстріляли їх. Фактично беззбройних, хіба що при багнетах.

Артем усе ще не наважувався підвестися й показати, що живий. Невидима сила притискала до землі й не давала звестися на ноги, змушувала чекати, поки й ці вояки підуть — невідомо ж бо, хто вони такі й чого можна сподіватися від них. Хіба відповз трохи ближче до автомобіля, намірившись прослизнути під днище, принишкнути, перележати.

— Стій! — почулося раптом здалеку.

А тоді ще один голос:

— От падло! Гадюка!

Бахнув постріл. Вояки розвернулися до плавнів. Звідти двоє — один у розстебнутому жупані, а другий у шинелі без погонів — виволокли попідруч Дзюбу.

Навіть зі свого місця Артем побачив, як устиг помінятися чекіст за цей дуже короткий час. Тепер на ньому не було ременів, шапки з зіркою й навіть шинелі. Гімнастерка була роздерта, сам він закричав, побачивши вояцький гурт:

— Хлопці! Я живий, хлопці! Я свій, мене Яків звати! Яків Дзюба!

— То й що? — почулося у відповідь. — Де взяли?

— Сидів у плавнях, — пояснив вояк у жупані. — Нас побачив. Перелякався.

— Ага! Перелякався! Мене разом із людьми мало не розстріляли! Наче вдруге на світ народився! А тут — знову кричать! Я ж ваш, хлопці, ваш!

Хоч хто були ті вояки, проте Дзюбина вистава розвіяла весь Артемів страх.

— Не вірте! — закричав щодуху, став рачки, а тоді випростався. — Це тварюка з губчека! Стріляйте в нього!

— Дуже грамотний, дядьку? — огризнувся Дзюба.

Шеремет навіть у таку мить щиро захоплювався сміливістю й нахабством вусаня.

— Хлопці, хто він такий? Запитайте в нього! Бач, заховався! Лежав, прикидався! Розберіться з ним, розберіться!

Шеремет хитався і, щоб хоч якось триматися, розставив ширше ноги. Один з вояків махнув відрізаном.

— Сюди підходь, чоловіче. Хто такий?

— Не бійся, ходи сюди, — підтакнув інший.

Артем рушив. Ноги вперто не хотіли гнутися. Наблизившись, побачив суворі, обвітрені, зарослі щетиною, уважні обличчя. Набрав повні груди повітря й видихнув:

— Мене звуть Артем Шеремет. Заарештований губчека, привезли сюди на розстріл. Вони мою жінку вбили, брата її. Ось він, — кивнув на Дзюбу.

— Я? — здивувався той щиро. — Бога не боїшся, га? Хай тебе грім поб'є за брехню!

Шеремет не знав, звідки з'явилася та сила, але кинувся на Дзюбу й хотів учепитися в горлянку. Та один із вояків, з усього видно — старший, тут — таки встав між них.

— Ану, припиніть. Обоє ви, я так бачу, щось крутите.

— Чому обоє? — вирвалося в Артема.

— Що ти, що товариш твій. Узялися тут чортзна — звідки. Один одного ладні вбити. Розібратися треба.

— То розбирайтеся!

— Батько розбереться. Гайда до Зеленого, з ним поговорите. Хапайте обох, хлопці. Автомобіль комісарський запаліть, бензином облийте. Хай горить вогнем. А зброю зберіть. Не по — хазяйськи кидати…

Куди вели, Шеремет не уявляв. Спробував запитати, проте у відповідь почув спершу «куди треба», а потім — «до отамана». Відтак замовк, зрозумівши: довідатися щось у своїх рятівників годі. Він не міг до кінця пояснити собі, чого сподіватися далі. Якби ще ці бійці розстріляли на місці чекіста Дзюбу після Артемових викриттів, то він, певна річ, розібрався б, як треба поводитися. Але тепер Яків був такий самий бранець, як і Шеремет. Тож, здається, повстанці до них ставляться однаково.

У тому, що на чекістів налетіли бійці селянського повстанського війська, Артем не сумнівався. Коли згадали Зеленого, збагнув, куди йдуть. Уже чув, що цей отаман гуляє на своїй вотчині, в Трипіллі та його околицях. Це нарешті допомогло Шереметові розібратися, де він є.

Їх вивезли в напрямі до Обухова. Та навряд завезли далеко від київських околиць, щоб розстріляти й закопати в землю. Подумаєш, чергова партія контриків…

Артем хоч і був військовий лікар, проте мав дуже малий армійський досвід. Тому досить легко знайшов відповідь на питання, чому селяни виникли раптом саме тут. Цілком може бути, — так, напевне, і є, — що невеличкий загін повстанців опинився неподалік міської околиці, щоб учинити якусь партизанську акцію. Або ж розвідати територію. Щойно подумав про це, як підслухав коротку розмову бійців. Розвіялися останні сумніви: карателі з губчека справді наскочили на розвідний дозір Зеленого.

• Предыдущая
• 16/60
• Следующая