Коханка - Вишневский Януш Леон - Страница 9
- Предыдущая
- 9/31
- Следующая
У травні 1994 року Анджей пішов на ринок купити трускавок, які дуже любив. І тут розірвалася бомба. Його поховали на цвинтарі у Сараєві.
Вона тужила.
Тужила за ним постійно. Відчувала тільки спрагу й тугу. Ні холоду, ні тепла, ні голоду. Тільки тугу і спрагу. Їй були потрібні лише вода і самотність. Тільки на самоті вона могла втопитися у своїй тузі так, як того хотіла.
Навіть уві сні не було відпочинку. Вона не тужила уві сні, бо тужити уві сні неможливо. Вона могла тільки бачити сни. Їй снилася туга за ним. Вона засинала зі сльозами на очах і в сльозах прокидалася.
Її друзі бачили це. Не радили їй нічого. Вони були надто добрими друзями. І занадто добре знали її. Єдине, що могли зробити, це вирвати її на кілька годин із цієї туги. Кіно, дзвінки, несподівані візити, раптові прохання опікуватися чужими дітьми. Тільки щоб у неї не було часу думати. Вони організовували вечірки, без жодного приводу, тільки для того, щоб була нагода витягти її надвір. Хоча б на кілька годин.
Вона приходила до них зібрана й усміхнена, хоча не могла бачити усміхнених людей. Вона приносила їм квіти, вони складали їх у вазонки, а їй ці квіти ввижалися вже зів’ялими.
Вона намагалася не носити чорного одягу. І не мати темних кругів під очима. Постійно була зосереджена. Максимально. Усі її зусилля були скеровані на те, щоб не показати свого болю. Вона сміялася тільки обличчям. Відтворювала сміх інших. Це було помітно, бо часом вона починала сміятися пізніше за інших.
Вона не скаржилася. Ніколи не згадувала про нього. Не хотіла розмовляти про нього ні з ким. Тільки раз, один-єдиний раз щось тріснуло в ній, немов шкіра на ще свіжому шрамі.
Це сталося на Мартиних іменинах. Бо саме завдяки Марті вона зустріла Анджея. Якби Марта одного разу не вирішила вийти заміж, то Ада не зустріла б Анджея.
Того дня Марта без попередження прислала по Аду таксі. Просто так. Хтось подзвонив у двері. Вона відчинила. Молодий таксист подав їй аркуш паперу. Вона впізнала почерк Марти. Ми на тебе чекаємо. Таксист знає, що не може поїхати без тебе. Марта.
Вона зробила макіяж, залпом випила один за одним два келихи червоного вина «для відваги», взяла з нічного столика подарунок для Марти і поїхала. Вони обійнялися в порозі. Марта прошепотіла їй на вухо:
— Іменини без тебе не мали б сенсу. Я дуже рада, що ти приїхала.
Вона познайомила її з усіма. Серед гостей був молодий семінарист. Марта згадувала колись, що познайомилася з ним, коли робила репортаж, — вона працювала журналісткою в одному з усепольських видань, і що він «був цікавий». Семінарист ходив за Адою хвостом. Не відходив ні на мить. Був зарозумілий, поверхово начитаний і довкола його вуст виступала піна від невтомного оповідування про себе і про те, що «привело його до правди і Бога».
Вона ніяк не могла його позбутися. Не допомогла навіть втеча до туалету — він чекав на неї під дверима. І щойно вона вийшла, одразу ж почав говорити. З того ж місця, на якому зупинився перед тим, як вона його покинула.
Коли він почав про «жахливе безглуздя релігійної війни на Балканах», вона зрозуміла, що їй час додому. Нервово шукала поглядом Марту, щоб попрощатися. І тут раптом почула це пусте речення, яке семінарист промовив театральним, добре поставленим голосом:
— Ми не втратили Анджея. Ми отримали нового ангела. Ти теж повинна так думати.
Вона різко повернула до нього голову. Побачила його складені як до молитви долоні, погляд ментора, який знає все на світі, й огидну піну в кутиках вуст…
І тоді не витримала. Впустила на підлогу келих, наблизила до його обличчя і сказала:
— Що ти, придурку, можеш знати про втрати?! Ну що?! Чи ти хоча б раз, один-єдиний раз у житті бачив Анджея?!
Вона кричала. Кричала істерично. Усі в кімнаті замовкли і повернули голови в їхній бік.
— Чи ти знаєш, що я віддала б усіх твоїх засраних ангелів за одну годину з ним?! Одну-єдину годину! Щоб сказати йому те, що не встигла. Чи ти знаєш, що я сказала б йому насамперед?! Сказала б, що дуже шкодую про всі ті гріхи, яких не встигла з ним скоїти?! Ні?! Ти не знаєш цього! Ти, семінарський пророк, месія-аматор, ти не знаєш цього?! Але знаєш, що я повинна думати!
Вона замовкла. Закрила обличчя долонями. Її трусило, як в епілептичному нападі. У кімнаті запала цілковита тиша. Раптом вона опанувала себе, запхнула руку до своєї сумочки, що висіла через плече, витягла хустинку і швидким рухом провела нею довкола вуст знерухомілого від несподіванки семінариста. Потім з огидою кинула зібганий білий папірець хустинки на підлогу, відвернулася і поспіхом вийшла з кімнати, переступаючи по друзках розбитого келиха.
Але так було тільки раз. Один-єдиний раз. Ніколи більше вона не зіпсувала нікому вечірки. Коли її запрошували, вона приходила. А потім якоїсь миті хтось раптом помічав, що її вже немає. Вона виходила геть, не сказавши нікому ні слова, і поверталася чимшвидше додому, найчастіше в таксі, щоб лягти на свою подушку і спокійно поплакати. Бо насправді їй хотілося тільки пити й тужити. І ще часом хотілося померти. Найкраще від нападу спогадів.
Вона підсунула стіл із комп’ютером до ліжка. Щоб було ближче і щоб не перечіпатися серед ночі об речі на підлозі, якщо їй раптом захочеться прочитати листа від нього. Бо вона записала в комп’ютер усі його листи. Двісті вісімнадцять листів, які отримала від нього. Навіть якби згоріло її помешкання, зникнув її комп’ютер, чи був би знищений увесь огидний панельний будинок біля найгарнішого в цілій околиці й усьому світі смітника, то все одно дискетка з його листами залишилася б неушкодженою на металевих полицях у Марти вдома.
Вона прокидалася завжди о третій, під ранок. Сьогодні вночі також. І вчора. І кожної з п’ятисот тридцяти восьми ночей перед тим також. Рівно о третій ночі. Не має значення, взимку чи влітку. О третій ночі постукала до дверей Марти і сказала їй, що Анджей загинув. Дивлячись у підлогу, вона вимовила це речення:
— Анджея вбила бомба на ринку в Сараєві.
Рівно о третій ночі. Понад два роки тому. У травні 1994-го. Тому в неї на стіні висить календар 1994 року, хоча зараз уже 1996-й. І щодня, коли вона відчиняє двері, повернувшись додому, її зустрічає репродукція «Макового поля» Моне з календаря за травень 1994 року. Анджей дуже любив Моне. Це він повісив на стіну той календар. Криво й занадто низько. Вона пам’ятає, як вони сперечалися про це, бо він казав, що «висить так, як треба» і що вона «просто прискіпується». Вона почала кричати на нього. Він пішов геть, ображений. Через годину повернувся. З квітами, ванільним морозивом, яке вона любила, і трускавками для себе. Вона з’їла морозиво і навіть не встигла затягнути його до ліжка. Вони кохалися на підлозі під стіною, де висить календар. Потім, коли вже сиділи втомлені й курили цигарки, він устав і вийшов до кухні. Повернувся з молотком і підійшов до календаря.
— Не роби цього зараз, уже третя ночі. Сусіди мене вб’ють. А крім того, я хочу, щоб він висів так, як висить, — прошепотіла вона і почала його цілувати.
Тому цей календар завжди буде висіти криво й надто низько, і тому вона ніколи не пофарбує цієї стіни. Ніколи.
Вона худла.
Він був для неї ніби духівник.
Саме так. Вона пам’ятає, що від певного моменту не могла окреслити цього по-іншому.
Тільки протягом короткого часу їй здавалося, що це так самовпевнено й абсурдно — думати про Нього саме тоді, коли вони лежали голі, притулившись одне до одного, липкі від поту і сперми, він шепотів їй у вухо євангеліє кохання, а вона відчувала, як після кожного речення, яке він прошепотів, його прутень усе сильніше втискається поміж її стегон.
Духівник із сильною ерекцією.
Можливо, це було гріховно, богопротивно й віроломно, але саме так вона тоді відчувала.
Він був тоді посередником, тобто духівником, поміж чимось містичним, високим і нею. Бо кохання теж містичне та високе і теж має своє євангеліє. Має і своє причастя, коли приймаєш у себе чиєсь тіло.
- Предыдущая
- 9/31
- Следующая
