Великі сподівання - Диккенс Чарльз - Страница 5

• Предыдущая
• 5/119
• Следующая

- Боюся, що йому не залишиться ні крихти,- сказав я з непевністю, остерігаючись, чи не образиться він на це моє зауваження.- Бо мені більше нічого не вдасться дістати.- Я тільки тим і наважився заговорити, що був цілком цього певний.

- Не залишиться? Кому б то? - спитав мій знайомець, переставши хрумтіти шкоринкою паштету.

- Молодикові. Тому, що ото ви говорили. Що ховається разом з вами.

- A-a! - відказав зін, грубувато засміявшись.- Йому! А й справді. Але йому їдло ні до чого.

- А мені здалося, що якраз до чого,- зауважив я. Він облишив їсти і неабияк здивовано втупився в мене.

- Тобі здалося? Коли?

- Оце зараз.

- Де?

- Он там,- показав я рукою.- Він там сидів і дрімав, я ще подумав, що то ви.

Він схопив мене за комір і так бликнув очима, аж я злякався, чи не схоче він знову перерізати мені горло.

- І одягнений так, як ви, тільки в капелюсі,- пояснив я, весь тремтячи.- І… і…- я не знав, як це висловити по змозі делікатніше.- І напилок йому для тієї самої мети потрібен. Хіба ви не чули, як учора ввечері стріляли з гармати?

- Отже, таки справді стріляли! - промовив він ніби сам до себе.

- Дивно, як ви ще сумніваєтесь,- зауважив я,- бо ми навіть удома чули постріл, а це ж набагато далі, та ще й за дверима.

- Е, тут, розумієш, таке діло,- озвався він.- Коли ти сам-один серед цієї драговини і в голові у тебе порожньо і в шлунку, коли холод і голод тебе доймають, то ти всю ніч одно й чуєш - постріли та крики. І не тільки чуєш. Ти й бачиш, як солдати у червоних уніформах обступають тебе при світлі смолоскипів. Чуєш, як твій номер називають, як тебе гукають, чуєш, як їхні рушниці брязкотять, чуєш накази: «Приготуйсь! Цілься! Глядіть не випустіть!» І вже вони хапають тебе… Тільки ж усе це мана! Та я за ніч не одного, а цілу сотню цих ловецьких загонів перебачив - так і тупотять чоботиськами, чорти б їх побрали! А постріли! Та коли розвидніло, аж туман колихався від пострілів! Але цей чоловік,- досі він говорив, наче зовсім забувши про мою присутність,- ти що-небудь таке особливе помітив у його вигляді?

- У нього все лице в синцях,- сказав я, сам собі здивувавшись, що встиг звернути на це увагу.

- Може, отут? - вигукнув мій знайомець, безжально ляснувши себе долонею по лівій щоці.

- Атож, саме тут!

- А де він? - Рештки харчів мій знайомець заховав за пазуху в сіру куртку.- Покажи, куди він пішов. Я вистежу його не згірш від нишпорки. Це ще кляте залізяччя, натерло всю ногу! Дай-но сюди напилка, хлопче.

Я показав у той бік, де в тумані розтанув другий чоловік, і він на мить обернув туди погляд, але враз таки сів у густу мокру траву і, як шалений, став пиляти кайдани, байдужий і до мене, і до власної ноги, покритої саднами й свіжою кров'ю,- він такий був нещадний до ноги, немов вона теж була залізна. В мені знов прокинувся страх перед ним, коли він орудував напилком у такому лютому поспіху, та й ще ж я боявся, щоб удома не помітили, чого мене так довго нема. Я сказав йому, що мушу йти, але він не почув, тож я вирішив, що найкраще буде тихенько забратися. Побачив я його востаннє, коли оглянувся: схилившись над коліном, він запекло пиляв залізного обода й раз у раз кляв і його, і свою ногу. А почув я його востаннє, коли за хвильку зупинився в тумані і до мене долинуло, як він безугавно ширкає напилком.

Я був певен, що в кухні мене перестріне поліцейський і зразу ж заарештує. Але там не тільки не було ніякого поліцейського, а й взагалі ще не розкрилося, що я вчинив крадіжку. Місіс Джо була заклопотана прибиранням домівки перед святом і Джо спровадила за двері якомога далі від совка для сміття, бо він мав звичку неодмінно перечепитись через це знаряддя, коли моя сестра ревно заходжувалась підмітати підлогу у своїх володіннях.

- А тебе куди чортяка носив? - привітала мене місіс Джо, коли ми вдвох із моїм сумлінням стали на порозі.

Я сказав, що ходив до церкви слухати колядки.

- А, ну це ще нічого,- змилостивилась моя сестра.- Бо від тебе й гіршого можна сподіватись.

Я подумки з нею погодився.

- Коли б я не ковалева жінка, не невільниця вічна (що одне й те саме), яка ніколи не може й фартуха скинути, я б теж пішла послухати колядок,- сказала місіс Джо.- Я дуже їх люблю, колядки, через те, мабуть, ніколи й не маю змоги послухати.

Побачивши, що совок відсторонився, Джо слідом за мною прошмигнув на кухню, а коли дружина зміряла його нищівним поглядом, примирливо потер рукою носа. Тільки-но вона відвернулась, він нишком схрестив обидва вказівні пальці і показав їх мені - так ми інформували один одного про те, що місіс Джо сердита. А що таким був звичайний її стан, ми з Джо іноді на цілі тижні уподібнювались до надгробних статуй рицарів-хрестоносців - тільки, на відміну від нас, вони лежали й мали схрещені ноги, а не вказівні пальці рук.

У цей день мав бути розкішний обід - солона свинина з городиною та дві фаршировані курки. Смачнющий пиріг був спечений ще вчора вранці (через це й не виявили досі, що зникла начинка), а пудинг саме пікся. З огляду на ці широкопланові готування до обіду сніданок було рішуче скасовано, «бо,- як заявила місіс Джо,- я не збираюсь ще й зранку вас годувати, та поїти, та прибирати за вами,- мені й без того роботи по зав'язку».

Отож обом нам уділили по шматку хліба, немов ми були загін вояків на марші, а не дорослий і хлопчак у себе вдома, і ми сором'язливо запили його розбавленим молоком з глечика на поличці. Місіс Джо тим часом повісила на вікна чистенькі фіранки, замінила над широким коминком квітчасту шлярку і відкрила доступ до святкової віталеньки по той бік сіней, куди в інші дні ніхто не заходив і де цілий рік усе непорушно лежало під холодним полиском сріблястого паперу, який сягав навіть чотирьох фаянсових собачок на полиці, як дві краплі води схожих одна на одну, кожна з чорним носиком та кошичком квітів у зубах. Місіс Джо була дуже охайна господиня, але мала рідкісний хист робити охайність ще обтяжливішою й неприємнішою, ніж сам бруд. Чистота - це, кажуть, майже святобливість, і деякі люди досягають тієї самої мети своєю побожністю.

Моя сестра, маючи повсякчас багато роботи, відвідувала церкву, так би мовити, посереднім чином, тобто за посередництвом Джо й мене. Джо у своїй робочій одежі виглядав статечним чоловіком, як і личить справжньому ковалеві. У святковому ж вбранні він скидався радше на виряджене опудало. Хоч би що він одягав на свято, воно здавалось не на нього шитим і взятим із чужого плеча, все йому тисло й муляло. Ось і цього дня, коли задзвонили до церкви й він вийшов з кімнати в усьому своєму святковому обладунку, вигляд у нього був такий нещасний, що й не сказати. Що ж до мене, то моя сестра, здається, була тієї думки, що я малолітній злочинець, і що таким я й на світ прийшов, і що поліційна акушерка передала їй мою особу з приписом прикладати до мене всю суворість закону. Вона завжди поводилася зі мною так, ніби я й народився всупереч здоровому глуздові, релігії та моральності і знехтувавши поради своїх найкращих друзів. Навіть коли мені замовляли новий костюм, кравцеві наказували шити його неодмінно в обтяжку, щоб він муляв мені з усіх боків.

Співчутливим ближнім, мабуть, аж серце стискалося, коли вони дивились, як ми з Джо простуємо до церкви. Але мої фізичні муки були нічим проти того, що я переживав у душі. Жах, який проймав мене щоразу, коли місіс Джо наближалась до комірчини чи виходила з кімнати, був такий взликий, що з ним могли зрівнятися лише докори мого власного сумління, коли я думав про те, що накоїв. Пригнічений цією потайною провиною, я запитував сам себе, чи спроможеться церква захистити мене від помсти отого лиховісного молодика, якщо я тут-таки привселюдно покаюся. Я гадав, що найслушніше буде мені підвестись і попросити у священика окремої розмови у ризнидці ту хвилину, коли він зачитає імена майбутніх шлюбних пар, заявивши перед цим: «Як хто має що-небудь проти, заявіть про це!» Якби тоді була просто неділя, а не різдво, я б, можливо, таки й вдався до цього крайнього заходу, чим немало здивував би наших нечисленних парафіян.

• Предыдущая
• 5/119
• Следующая