Твори в п'яти томах. Том 1 - Шевченко Тарас Григорович - Страница 4

• Предыдущая
• 4/73
• Следующая

Щоб усі слав’яне стали

Добрими братами

І синами сонця правди.

Автограф послання разом із початком поеми був переданий Шафарикові.

У створеній в той же період поемі «Сліпий» на тлі історичних подій — боротьба з турецькими загарбниками, руйнування Катериною II Запорозької Січі, закріпачення селян — розв^,язується проблема людських, родинних взаємин. Після заслання написано нову редакцію цього твору під назвою «Невольник» (1858).

Складна проблематика містерії «Великий льох» (1845). Саме визначення жанру в даному разі — річ умовна. З релігійними драмами часів середньовіччя поема має дуже мало спільного. Визначаючи жанр твору як містерію, поет підкреслював цим драматичний характер подій. У творі виявлено протест проти ліквідації царатом української державності, національного й соціального гноблення українського народу. Подекуди в поемі виявились суб’єктивні оцінки (наприклад, діяльності Петра І), але викликані вони були глибокими соціальними причинами — зненавистю до царату. Марно буржуазні націоналісти чіпляються за містерію — в образі української «ворони», нічим не кращої від російської і польської, Шевченко затаврував ідейних предків сучасних підпомагачів імперіалістів.

У поемі «Наймичка» Шевченко повернувся до теми «Катерини» і «Слепой»— долі покритки, створивши драматичний образ жінки, яка, підкинувши заможним людям свою дитину і найнявшись до них у наймички, змушена все життя приховувати від сина своє материнство. Французький критик Еміль Дюран майже сто років тому назвав поему «геніальним надбанням вселюдської культури».

Обстоюючи життєві права українського народу, в ліричному роз-думі-медитації «Кавказ» (1845) поет піднісся до викриття антинародної національно-колоніальної політики царату, став на захист усіх поневолених народів Російської імперії. Тут, як і в поемі «Сон», викривальна, в’їдлива сатира на самодержавство поєднується з гнівним пафосом і теплим ліричним співчуттям до гноблених народів. «Якби Шевченко нічого більше не написав, крім своєї геніальної поеми «Кавказ», він і тоді зажив би довічної шани потомків»¹,— цілком справедливо зазначає Олесь Гончар.

Текст «Кавказу» поширювався у списках. Яскраві рядки, в яких розкривалась спільність долі всіх пригноблених народів,—

Од молдаванина до фінна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!

Борітеся — поборете!..—

стали крилатими словами, політичними гаслами. А коли ще нагадати заклики до єднання слов’янських народів у поемах «Гайдамаки» та «Єретик», стане ясною роль Шевченка у збратанні трудящих усіх націй.

Поет розумів антагоністичність соціальних взаємин усередині української нації і в творі «І мертвим, і живим, і ненарожденним...» закликав українських кріпосників схаменутися, розгортав картини народної революції:

Розкуються незабаром Заковані люде...

Поезія Шевченка цього часу — 1843—1847 років — суб’єктивна в найкращому розумінні цього слова. Всі думки й почуття поета пройшли крізь його полум’яне серце, щиру душу. Разом із тим поезія ця в найширшому розумінні об’єктивна, бо вона відтворювала реальну дійсність, відбивала інтереси широких народних мас трудящих. Зразком такого органічного поєднання може бути «Заповіт» (назву цю ліричному творові дав народ). У ньому Шевченко висловив свої заповітні мрії, які сприймалися народом як гімн трудящих.

Величезна сила впливу поезії Шевченка на маси пояснюється не лише її високою, революційно-демократичною ідейністю, патріотизмом, громадянським пафосом, гуманізмом, але й геніальною художньою формою. У діалектичній єдності форми й змісту провідна роль завжди належить змістові, але в мистецтві роль художньої форми, підпорядкованої змістові, дуже велика. Самі революційні ідеї Шевченка не мали б такого величезного впливу на маси, коли б вони не були втілені у довершену форму. Художня форма його творів сприймається читачем і слухачем як щось належне, без чого самий зміст поезії був би неможливий. Колись Іван Франко, сам визначний поет-новатор, одну із своїх статей, побудованих переважно на матеріалі «Кобзаря», назвав —«Із секретів поетичної творчості». Спробу Франка продовжують радянські шевченкознавці. Але ще й тепер ми не можемо сказати, що вже розкрито всі «секрети» художньої форми Шевченка.

У 1843 —1847 роках у порівнянні з ранньою творчістю передусім збагачується жанрова розмаїтість поезії Шевченка: віршована «комедія», містерія, послання («Гоголю», «І мертвим, і живим...») медитативна лірика («Розрита могила», «Чигрине, Чигрине...», «Кавказ»), псалми, соціальна балада («Лілея», «Русалка») та ін. Значно збільшується питома вага сатиричного елемента, причому нерідко в одному творі сатира поєднується з теплим, ніжно ліричним елементом. Якщо в ранній поезії виклад урівноважений, спокійний, то тепер дуже часто відчувається пристрасний пафос, інвектива.

П’єса Івана Кочерги про Шевченка має назву «Пророк». Справді, в поезії Шевченка є щось спільне з творами біблійних пророків у силі емоційного запалу, нестримного гніву. І поруч із цим — най-ніжніші порухи людської душі, задушевна інтонація. Все це дає один поетичний сплав, який зветься — поезія Шевченка!

Не можна не згадати у зв’язку з цим слів Олеся Гончара про «Кавказ»: «З першого рядка вражає сувора енергія вірша, образна згущеність: «За горами гори...» Епічна розлогість зачину плавно й природно переходить у високу патетику уславлення Прометея, потім, ніби загледівши ворога, поетове слово враз перейде на інший гон, вдарить зливою докорів, викриттів, пекучих сарказмів: «До нас в науку!»... Якщо ми хочемо знати, що таке реалізм у поезії, то оце він, поетичний реалізм, в одежі буденного, по-народному дошкульного слова. Якщо хочемо бачити, як сильна думка диктує відповідну їй художню форму, видозмінює малюнок вірша, викликає мистецьки найдоцільніші ритми, інтонації, то це теж побачимо тут»¹.

До цього можна додати: так, це Шевченків реалізм, що є основою українського реалізму, в якому загальні принципи критичного реалізму поєднуються з елементами романтики, схвильованості, народнопоетичної мови, звичайної розмовної лексики, але піднесеної до найбільших висот поетичного звучання.

По цьому шляху спрямовував Шевченко всю українську літературу. У передмові до не здійсненого у 1847 р. видання «Кобзаря» він розглядав її на широкому тлі розвитку слов’янських літератур. Ставши досвідченим поетом, очоливши весь літературний і суспільний рух, Шевченко мав повне право й дещо критично глянути на своїх попередників та сучасників (І. Котляревського, П. Гулака-Артемовсько-го, Г. Квітку-Основ’яненка). Він поставив надзвичайно високі вимоги перед письменниками, обстоюючи, власне, ідею появи письменника нового типу — цілком і повністю відданого народові. «Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і друкуйте і труд ваш буде трудом чесним».

На той час Шевченко був уже не тільки геніальним поетом, але й мислителем, революційним демократом. Його ідеї палко сприймав трудовий народ, передова інтелігенція, особливо студентська молодь. Саме тоді, узимку 1845—1846 років, у Києві було засновано Кири-ло-Мефодіївське братство — таємну політичну організацію, до якої входили молоді учені, літератори, студенти. Десь навесні 1846 р. до братства вступив і Шевченко. Його поезії, поширювані у списках, мали значний вплив на багатьох членів братства. Не без впливу, а можливо, й за участю Шевченка, написані програмові документи ки* риломефодіївців: «Книги битія українського народу», «Статут» тощо. Поетові імпонували деякі провідні програмові положення братства: ліквідація кріпацтва і станової нерівності, рівноправність націй, скасування царату й об’єднання слов’янських народів у федеративну республіку. Разом із тим Шевченко не поділяв ліберальних ілюзій М. Костомарова і П. Куліша, ніби широких програмових настанов можна досягти мирним, реформістським шляхом.

Одержавши донос одного студента, царські посіпаки заарештували основну частину членів братства, зокрема 5 (17) квітня 1847 р й Шевченка.

• Предыдущая
• 4/73
• Следующая