Золота медаль - Донченко Олесь - Страница 35

• Предыдущая
• 35/87
• Следующая

Жукова знала, що батько Гайдая — паровозний машиніст, мати — кравчиха. Заробляють вони, мабуть, непогано, але навряд щоб справляли синові отакі франтівські черевики, такі модні галстуки. Де ж він бере в такому разі гроші?

Колись Юля спитала в нього про це.

Він підморгнув, засміявся:

— Виграв по позиці. Не віриш, що можна виграти? Ага, ти проти радянських державних позик? А от і справді виграв! «На пред’явлену до ощадкаси облігацію позики випав виграш у двадцять п’ять тисяч. Пред’явник виявив бажання лишитись невідомим».

Юля говорила з ним і про вибір майбутньої професії. Мечик знизав плечима:

— Професія? А це обов’язково? А якщо я залишусь громадянином без певної професії? Закінчу школу і фі-іть! Вільна, незалежна людина! Мене острах бере, коли згадаю, що треба ще п’ять років смажитись в інституті. Ні, не витримаю! А роботу завжди знайду. Шкода тільки, що я не комсомолець. Але я тобі чесно скажу, що з корисливою метою в комсомол не мав і не маю наміру вступати.

«Нічого з нього не буде,— думає Юля.— Даремно Марійка пропонує вжити якихось заходів. Які заходи? Такого вже нічим не перевиховаєш. Загублена для суспільства людина».

А батька все немає. Дівчина підходить до вікна й притуляється лобом до холодної шибки. Мороз намалював узори на вікні. Вже пізно. Де ж батько? Чому він так забарився? Невже знову... знову...

Вена схиляється над ліжком, де сплять Митрик і Федько. Митрик підмостив під щоку кулак, розчервонівся уві сні. Може, йому снилась гаряча бійка з товаришами...

Біля ліжка дві пари черевиків. Федькові стоять акуратно, рядком, Митрикові розкидані. Юля підняла один черевик. «Треба підметку,— подумала.— Та й набойки».

Прислухалась. Кроки. Впізнала ці кроки! По них вона могла навіть визначити, що з батьком. Ступає важко, твердо.

Метнулась, розчинила двері навстіж. Батько похмурий, невеселий. Тверезий. Ледве глянув на дочку, пройшов мимо. Хоч би ж словом обізвався. Тату, що з тобою? Тату, чому ж мовчиш?

Переодягнувся, вмився. Старий піджак, у якому їздив на роботу, висить на гвіздку в кухні. З кишені визирає кінчик газети...

Юля підійшла, непомітно вийняла газету. Так, заводська багатотиражка. Розгорнула, глянула. І відразу ж впало у вічі:

«Токар-бракороб». «Токар механічного цеху Жуков знову допустив брак. Обробляючи деталь...»

Гірко посміхнулась. Жуков! Навіть літери «т» з ...крапкою немає перед прізвищем! Та й справді — який він товариш тим, хто вже виконав по дві, по три річні норми? Хіба це перша така замітка в газеті?

«Треба востаннє попередити Жукова, що коли він...»

Юля ввійшла в кімнату. Батько сидів зажурений. Голодний же, певне, а й словом не обізветься...

Хотіла мовчки покласти перед ним газету — я, мовляв, знаю все. Але вколола серце жалість. Прийшов такий засмучений. Переживає.

Дочка сіла поруч і тихо поклала на його руку долоню. Він здригнувся.

— Тату, зараз повечеряєш. Мама в сусідки.

Батько зробив незрозумілий рух — може, хотів сказати: «Не треба», може: «Не заробив».

Це ти, тату, не заробив? Поглянь на свої руки токаря. Тридцять років вони відпрацювали в цеху. Порепані, подряпані, залізний пил міцно увійшов у пори шкіри — не вимити його ніякою емульсією. Ех, тату, взяв і спіткнувся на тридцять першому році. Здружився з п’яницями, з поганими товаришами... А пам’ятаєш, як ти сам колись мені наказував: «Юлю, дружи з хорошими подружками, бо від поганих не буде добра».

— Юлю...

— Що, тату?

— Мене, брат, знову... В газеті. Візьми в піджаку, почитай.

— Ось вона, я взяла. Зараз прочитаю.

Перебігла очима сторінку і вголос:

— «Новий видатний успіх токаря-швидкісника тов. Диканя».

Батько простяг руку, зупинив:

— Не те...

— Зараз, тату.

Знову переглянула сторінку, перевернула.

— Може, це? «На чотирьох верстатах. Багатоверстатник Олександр Лебідь виконав нову норму на 234 проценти».

— Юлю!

— Ах, ось і про тебе! «Токар-бракороб». Тут тобі попередження. Якщо...

— Знаю.

— Тату, що ж будемо робити? Ти ж гинеш, гинеш...

— Знаю.

— Ти опускаєшся на дно, і ми нічим не можемо тобі допомогти, врятувати... Тату, це страшно...

Батько схопився, немов його вдарили батогом, але враз і сів — безсилий, тихий.

— Юлю, ти кажеш страшні слова!

— Я правду кажу, тату. Сьогодні Митрик питає: «Нашому таткові скоро дадуть орден?»

— Митрик... Федь...

Батько підходить до сонних дітей і довго мовчки дивиться на них. Юлі видно тільки батькову спину. «Токар-бракороб...»

І знову яскраво постає перед Юлею картина, про яку розповідав Мечик.

«Він міг не пощадити батька... П’яницю і бракороба... Але за віщо він так боляче вдарив мене? За віщо мене не пощадив? А може, я теж винна? Не вмію вплинути на батька... токаря-бракороба Жукова?»

Він повертається до столу, усміхається, очі повеселішали.

— А ти, Юлю, про Диканя читала? Читай, читай! Оце я розумію! Це, брат, художник, гордість заводу! Давай газетку, я сам прочитаю вголос.

У дочки радісно стріпнулося серце. «Я знала, знала, що не все ще загинуло, батько ще скаже своє слово, скаже! Треба тільки допомогти йому, підтримати...»

Він дивився на Юлю хитруватим, примруженим оком, у зіницях поблискують якісь хороші думки.

— Скажу я тобі, що сам давно про це думав. Дикань різець заточує по-новому, ну і всякі інші технічні вдосконалення. Це все правильно. А що якби такий різець, дочко... знаєш, щоб водночас дві-три операції?.. Га, як ти думаєш? Одна грань, скажімо, обточує бонку, друга здіймає стружку з конусної частини, а третя — виточує заглибину. Та це ж знаєш що? Один — за трьох! Три норми за зміну!

Батько встає і, хвилюючись, ходить по кімнаті. Дочка мовчки стежить за ним ласкаво і недовірливо, насторожено, з затамованою надією.

— Га, Юленько? Ото буде епізод, коли токар-бракороб та — на триста процентів!

Потім батько споважнів, дістав папір, олівець, почав креслити.

— Тут з кондачка не візьмеш, дочко. Тут поміркувати треба, подумати до сьомого поту, порадитися... Ти, Юленько, вір мені. Твій батько ще не загубив сорому. Був колись Павло Жуков не останнім токарем... Буде першим!

Узяв знову газету.

— А оце... про токаря-бракороба виріж, дочко. І повісь над моїм ліжком. Для пам’яті...

Він глянув на Юлю, махнув рукою:

— Ну, гаразд. Давай вечеряти.

Це була урочиста хвилина.

Тетяна Максимівна увійшла в клас, несучи купку зошитів.

Як шелест, як зітхання, серед десятикласників майнуло:

— Зошити! Контрольна!

Не в одного учня тьохнуло серце. В такий момент буває, що навіть у когось із відмінників з’явиться сумнів: «А може, й у мене щось не так?»

Тетяна Максимівна роздала зошити. Вона посміхнулась, коли побачила, як обережно зазирає Варя Лукашевич на сторінку, де стоїть оцінка! Двома пальцями вона трошки підняла край аркушика і знову опустила його, не наважуючись подивитись.

— Сміливіше, Варю! — промовила вчителька.— Ви завжди така нерішуча?

Лукашевич розгорнула зошит, побачила виведену червоним олівцем цифру «4» і зашарілось від задоволення. Це була її перша четвірка в цьому році.

Мечик Гайдай побачив двійку, здивовано підняв брови і з байдужим виглядом одсунув зошита.

— Що вас дивує, Гайдай? — спитала Тетяна Максимівна.— Ваша робота найгірша в класі. Мені, а не вам треба дивуватися з нісенітниці у вашій контрольній.

Мечик встав:

— Я дивуюсь, що мені не поставили одиниці.

В класі прокотився сміх.

— А мені не смішно,— промовила Тетяна Максимівна,— Мені боляче, що в школі, де я директор, є такі учні. Від вашого бравірування стає сумно за вас. Мені здається, що однокласники повинні поговорити з вами якнайсерйозніше.

Марійка метнула на Юлю швидкий погляд і зустрілася з нею очима. Але Жукова заперечливо похитала головою, нахилилась до Марійки й шепнула: «Дурниці! З такого слона не зробиш людину!»

• Предыдущая
• 35/87
• Следующая