Золота медаль - Донченко Олесь - Страница 17
- Предыдущая
- 17/87
- Следующая
— Сама Лукашевич звернулась до мене — чи може їй школа видати посвідку. Ну, з розмови з нею все зрозумів. А цей фотограф — або недоумок, або просто — негідник.
«Це я — недоумок,— билася в Юлі гірка і болюча думка.— Проґавила, проґавила, що діється з Лукашевич! Чому я не довела справи до кінця, чому в мене не вистачило наполегливості, щоб розкрити серце товаришки по навчанню, щоб вона все розповіла мені сама?»
Але ці думки не пригнічували Юлю. Навпаки, вона напружено шукала виходу. Дівчина вже міркувала, що саме повинна вона зараз зробити і що може зробити весь комсомольський колектив. І те, що Лукашевич не була комсомолкою ще збільшувало в думках її, Юлину, відповідальність за безглуздий крок у житті, за велику помилку, яку робить її однокласниця. Цю відповідальність Жукова переживала всією душею. Хоч ніхто її не обвинувачував, ніхто про це навіть не натякнув, Юля відчувала свою провину в кожному слові і Юрія Юрійовича, і Тетяни Максимівни.
— Вам треба вплинути на Лукашевич,— радив Юрій Юрійович.— Яким способом — обміркуйте самі. Але головне — взятися всім колективом, щоб дівчина відчула думку всього класу, всіх товаришів.
— Ваше завдання значно полегшується,— додала Тетяна Максимівна,— Юрій Юрійович довго розмовляв з Лукашевич. Говорила з нею і я. Вона дала слово, що поки що ходитиме до школи, принаймні до... до весілля. Вам треба довідатись, що саме штовхає Лукашевич на такий крок. Я думаю, що не саме лише кохання. Побувайте в неї вдома, обов'язково побувайте. Подивіться, як вона живе, що в неї за тітка, ну і що з себе уявляє... жених. Обговоріть усе це на комітеті, в класі.
Жукова стояла червона, схвильована, насупивши брови. Схвильованість ця, звісно, не могла сховатись від Юрія Юрійовича.
— Треба тільки спокійніше, Юлю,— сказав він.— Якщо будете хвилюватись, не приймете правильного рішення. Ну, тепер ідіть. Сьогодні ви вже Лукашевич не побачите, та це й краще. Адже вам треба дещо обміркувати, треба сказати їй зовсім точні слова.
Жукова з вдячністю глянула на свого класного керівника, відчула батьківську теплоту в його голосі.
Вона вийшла з директорського кабінету, думаючи над тим, що сказав їй Юрій Юрійович. Які «точні слова» вона має приготувати для Лукашевич? Чому не гнівні, не засуджуючі? А може, засуджуючі слова і будуть «точними»?
Тільки вдома, вже перед тим як вкладатися спати, Юля зрозуміла, що класний керівник цілком правильно визначив її майбутню розмову з Лукашевич. Не гніватись, а говорити точними словами, щоб вони влучали в саме серце. Щоб Варя відчула їх справедливу разючість. І говорити дуже тепло й щиро!
Наступного дня була неділя, і Жукова поїхала на Шатилівку.
Вона спочатку хотіла взяти з собою Віктора, та роздумала. Треба поговорити з Варею віч-на-віч, як дівчина з дівчиною.
Юля приготувала навіть план розмови, але зрозуміла, що тут ніякі плани не потрібні, треба тільки твердо знати, якими словами говорити...
Напередодні всю ніч падав сніг. Нарешті прийшла зима.
Коли Юля вийшла на вулицю, сніжинки ще кружляли, дерева стояли білі й волохаті, урочисто мовчазні. Сіра ворона переможно каркала на верхівці акації і збивала сніжний пил.
Усе навколо помолодшало. Сміх, кожне слово дзвінко розсипалось у кришталево-ясному повітрі, сирени машин здавались музичними гамами.
Міський парк зустрів Юлю величною тишею. І тільки голос диктора, який читав по радіо останні вісті, віддавався луною. Але — дивна річ — це не порушувало тиші, а тільки ще більше підкреслювало її. Луна м'яко лягала на білі замети, губилася вдалині.
Було зовсім рано, жодний школяр не пройшов ще з лижами чи санчатами по засніжених алеях. На лавках шапками лежав сніг, і воші здавалися від цього самотніми і забутими.
Юлі страшенно захотілось хоч хвилинку побути біля берези, під якою вона стояла вдвох з Віктором того пам'ятного вечора. Вона звернула з алеї і побрела сніжною цілиною в глиб парку.
Галявина з старими березами дрімала в заметах. Блакитні тіні лежали на снігу. На сухій бур'янині, яка стирчала з-під сніжного горбка, гойдався щиглик. Коли Юля підійшла ближче, він, струсивши сніжок з бур'янини, полетів геть.
Дівчина знайшла «свою» березу. Навколо неї намело снігову кучугуру, підійти близько не можна було. Юля простягла над заметом руку і кінчиками пальців погладила холодну оксамитову кору. Від легенького подиху вітерця з гілок посипався срібний пил і запорошив пальто.
Юля з ніжністю згадала Віктора. «Що він зараз робить? Напевне, вчить уроки і не знає, що я ось стою під «нашою березою»!
— Не думала, що я така сентиментальна особа,— промовила Юля і обтрусила пальто. Голос її химерно прозвучав на порожній галявині.
Її вразила нова думка: «А що коли й у Варі з тим фотографом теж така любов, коли і в них є берези, і «свої» заповітні куточки в парку, і не вимовлені, але зрозумілі для обох слова?»
— Еге, така гаряча любов, що кидай негайно школу і їдьмо на пустинний острів! — знову вголос сказала Юля і рішуче пішла з галявини. Ще ні разу не стрівшись із женихом Варі Лукашевич, Жукова вже відчувала до нього зневагу й ненависть. Згадалося, з якими нотками іронії вимовила Тетяна Максимівна це слово — «жених».
«Чому я так не люблю ці слова — «жених», «кавалер»? — думала Юля.
Вона легко знайшла високий паркан на вулиці Коцюбинського, ворота з табличкою, яка попереджала про злих собак. «А може, злі собаки на ланцюгу? Було б добре зайти без попередження, несподівано».
Жукова штовхнула незамкнену хвіртку, ввійшла, озираючись. Проти ґанку, в кутку невеличкого подвір'я, стояла халабуда для собаки. Пес, мабуть, прив'язаний.
Звідкілясь долинув високий дівочий голос. Прислухалась. Хтось співав у будинку.
Навшпиньках зійшла на ґанок, увійшла в сіни. Мимохіть зупинилася — за дверима виводила журливу пісню дівчина:
Юля слухала, вражена. Який оксамитовий, який чарівний голосі Хто ж це? Співачка, артистка?
Вона забула постукати, сіпнула двері.
— Варю!
В кімнаті посередині стояв стіл, за ним сиділи Варя й товста жінка з пісним обличчям — певне, її тітка.
Юлі чомусь так і врізалась у пам'ять ця хвилина. Як Варя ковтнула пісню, з ножицями в руках підвелася з-за столу, як у неї видовжилось від несподіванки обличчя, як тітка глянула підозрілим поглядом, немов обмацала Юлю з голови до ніг.
— Подружка, чи як? — басом спитала вона.
— Еге ж... З одного класу,— зашарівшись, відповіла Варя.— Сідайте.
Юля сіла і глянула на розкладені на столі куски матерії.
— Шиємо в неділю, хай бог простить,— сказала тітка.— Перешиваємо з мого плаття ось їй,— кивнула на Варю.—Для племінниці, круглої сироти, не шкода. Ти це возчувствуй, Варю. Чого ж руки склала? Гостя посидить, балакати можна й шиючи. А я зараз піду навідаюсь до крамниці, вчора привезли такі гарні макарончики, люди брали, а я проґавила.
Варя слухняно стала кроїти матерію.
Ще під враженням Вариного голосу, який і досі, здавалось, переливався в кімнаті, Юля сказала:
— Я не знала, зовсім не знала, Варю, що ти так співаєш! У тебе ж такий голос... Ти просто — талант!
— Голосок у неї дуже приятний,— ствердила тітка.— Як заспіває, то аж за серце вхопить. А плаття пошити до пуття сама незугарна. Не туди руки стоять.
— Спішно потрібне нове плаття? — спитала Юля.
— Потрібне,— пробасила тітка.— Гарна людина трапляється. Чоловік з розумом. Хоч і молодий, а знає ціну копійці.
— Ідете заміж? — спитала Юля.— Ви вдова, чи як?
Тітка витріщила очі:
— Не я, а вона, Варя, збирається заміж. Їй плаття шиємо. Мені хомута на шию не треба. Був у мене колись чоловік, знаю! Пив без просипу та горшки бив. Я тепер, слава тобі господи, самостоятельна хазяйка: хочу — на базар, хочу — обід варю, хочу — до церкви. А схочу — ручки складу й так посиджу.
- Предыдущая
- 17/87
- Следующая
