Небезпечнi мандри - Адамс Ричард - Страница 47

• Предыдущая
• 47/87
• Следующая

Соти загули, загомоніли.

— Правильно!

— Не хочемо, щоб нас порозривали на шматки!

— Але ж Ліщина-ра знає, що робить!

— Це так далеко…

— Я не піду!

Ліщина терпляче дожидав тиші. Нарешті він сказав:

— Перед нами вибір. Ми можемо тихенько собі сидіти й намагатись якось прожити, або ж спробувати зробити все раз та гаразд. Звичайно, є великий ризик — всі чули, що спіткало Падуба з його посольством. Та хіба ми не ризикували весь час, відколи покинули колонію Треари? І що б ви хотіли робити? Сидіти на місці й видряпувати один одному очі через двох кролиць, коли в Ефрафі повно кролиць, які залюбки підуть жити до нас, от тільки ми боїмося піти й привести їх?

— А що думає П’ятий? — викрикнув хтось.

— Я охоче піду в цей похід, — спокійно мовив П’ятий. — Ліщина каже чистісіньку правду, і план його бездоганний. Але ось що я обіцяю вам усім. Якщо згодом у мене виникнуть якісь сумніви чи лихі передчуття, я поділюся з вами!

— А я не буду нехтувати слова П'ятого, — пообіцяв Ліщина.

Запала мовчанка. Тоді заговорив Кучма:

— Знайте, я теж іду в Ефрафу. І, якщо це про щось вам говорить, Кегаар полетить за нами!

Знявся здивований гомін.

— Звичайно, декому доведеться лишитися в колонії, — сказав Ліщина. — Годі й думати, щоб із нами йшли кролі з ферми, і я не умовлятиму тих, хто вже туди ходив іти до Ефрафи вдруге.

— А я таки піду, — заявив Срібний. — Я всією душею ненавиджу генерала Звіробоя та його Раду й хочу допомогти їй пошити його в дурні! Зрештою, вам же потрібен провідник, що знає туди дорогу.

— І я піду, — сказав Чашечка. — Ліщина-ра одного разу врятував мене… Тобто я хотів сказати, що він знає, що я… — Він зовсім збентежився. — Хай там що, а я піду, — повторив він тремтячим голосом.

Щось затупотіло в тунелі, що виходив у ліс.

— Хто там? — гукнув Ліщина.

— Ліщино-ра, це я, Ожина!

— Ожина! — повторив Ліщина. — Де ж ти був?

— Даруй, але я не зміг прийти раніше, — сказав Ожина. — Я оце розмовляв з Кегааром про наш план. Він уніс до плану багато важливих поправок. Якщо я не помиляюсь, ми таки ловко пошиємо генерала Звіробоя в дурні! Спочатку я сумнівався, а тепер я певен, що все у нас вийде чудово.

— Ну то що ж — гайда в Ефрафу! — вигукнув Дзвіночок і продекламував:

— Я піду — хоча б тому, що мені цікаво! — додав він. — Я все розкривав і закривав рота, мов пташеня, думав: от-от мені туди покладуть той славетний план. Але де там! Ніхто й не збирається нагодувати мене планом! Мабуть, Кучма цього разу перевдягнеться грудуділем і вивезе всіх кролиць просто через відкрите поле!

Ліщина рвучко повернувся до Дзвіночка, але той сів на задні лапи й пропищав:

— Пробачте, генерале Звіробою, я просто маленький грудудільчик і полив своїм бензином оцю травицю, то ви будьте ласкаві, звольте скуштувати цієї травиці, а я тим часом покатаю вашу даму…

— Дзвіночку, щось ти дуже роздзеленчався! — зауважив Ліщина.

— Пробач, Ліщино-ра! Я тільки хотів трохи всіх звеселити, щоб не було так страшно йти в те жахливе місце!

— Слухайте всі! — сказав Ліщина. — Збори на сьогодні закінчено. Хай кожен подумає і сам вирішить, як це заведено у кролів. Хто не хоче йти, той ні в якому разі не повинен іти в Ефрафу, але вже видно, що дехто з вас має намір іти. А зараз я піду ще сам поговорю з Кегааром.

Ліщина знайшов Кегаара в лісі. Своїм довгим дзьобом той терзав страшенно смердючий шмат коричневого! м'яса, що ледве трималося на плетиві тонесеньких кісточок. Ліщина гидливо поморщив носа.

— Що це ти доп'яв, Кегааре? — спитав він. — Тхне жахливо!

— Ти не знати? Се риба, риба з Великої Води! Смашно!

— З Великої Води! Пху! То ти літав по неї так далеко?

— Ні, ні! Люди її мали. Я знайти її на фермі, тамі великий смітник, де є фсяка фсяшина. Я йду туди по їжу, беру рибу — вона пахне Великою Водою. Забираю — їсти й згадувати Велику Воду.

Ліщина мало не задихнувся від смороду тухлого оселедця, але якось перемігся.

— Кегааре, — сказав він, — Кучма розповів мені, що ти пообіцяв допомогти нам дістати для нашої колонії матерів?

— Так, так, я йду з вами! Пан Кушма казав — я потрібен, хош я і не кріль. Треба? Іду!

— Так, Кегааре, без тебе у нас нічого не вийде! Ти справжній друг, Кегааре!

— Так, так, поможу вам дістати мам! Але ось що, пане Лішшино. Я тепер дуже хотів летіти на Велику Воду. І коли ви маєте мам, я вас лишаю і лешу геть. А вертаюсь на осінь, на зиму, добре?

— Ми скучатимемо за тобою, Кегааре! Та коли ти і вернешся, у нас тут буде чудова колонія і повно матерів! I тобі буде приємно бачити, скільки ти зробив для нас хорошого!

— Хай буде так! Але коли ви йдете, пане Лішшино?! Я хочу помогти вам, але не можу довго шекати! Хошу на Велику Воду! Мені не сидиться! Ви йти в похід швидко-швидко, так?

Тут із нори виткнув голову Кучма й нажахано сахнувся.

— Фрітх на дереві! — вигукнув він. — Що за жахливий сморід! Це ти вполював, Кегааре, чи воно задихнулося під каменем?

— Ви любите, пане Кушмо? Я принести вам гарний шматошок, га?

— Кучмо, піди, будь ласкав, і оголоси всім-усім, що ми вирушаємо завтра на світанку! — попросив Ліщина. — Падуб хай порядкує тут, поки ми вернемось, а Жостір, Суниця й хатні кролі лишаються з ним. Може, хто ще хоче лишитись, то хай лишається, — силоміць не поведем нікого.

— Не турбуйся, Ліщино! — запевнив Кучма, не вилазячи з нори. — Я їх пошлю хоч би й помогти Кегаарові вечеряти! Ти лише скажи — і вони підуть за тобою у вогонь і в воду!

За винятком Жостіра із Дзвіночком на додачу, кролячий загін, що наступного ранку вирушив у дорогу з південного узлісся, був той самий, який покинув сендлфордську колонію п’ять тижнів тому. Ліщина більше нікого не вмовляв, розуміючи, що краще буде, коли все само складеться так, як йому хотілось. Так, вони боялись — а він сам хіба не боявся? Він теж, як і всі вони, не міг не думати про страшну ефрафанську Оуслу. Але страх пересилювала туга за подругами, та ще знання, що в Ефрафі повно кролиць. А чого вартий був суто кролячий смак до витівок! А ще ж, заговоривши про свій таємний план, Ліщина розпалив їхню цікавість. Саме на те й розраховував Ліщина, що з допомогою П’ятого зманить їх натяками та обіцянками. Розрахунки його цілком виправдались. Кролі довіряли йому й П’ятому. Хто міг сказати, які ще чудеса встругнуть ці двоє? Вже ж вони щось та надумали… До того ж у їхній задум начебто твердо повірили Кучма й Ожина…

Падуб, у якого відданість була другою натурою, не зронив більше й слова, щоб не зіпсувати Ліщині справи. Але, проводжаючи загін до узлісся, він насилу приховував свою тривогу. Потихеньку від решти учасників походу він ще раз попросив Ліщину оцінити належно величину грізної небезпеки.

Розсипавшись по полю й часто перепочиваючи, загін посувався вперед лельом-полельом. Падубова четвірка бігла куди швидше! Зрештою Ліщина поділив свій загін на три рої. На чолі двох стали Срібний і Кучма, а сам він очолив третій. І все ж посувалися так повільно, мов альпіністи по скелі: по одному, по двоє перебігали одне й те саме місце.

Але добре було хоч те, що укриттів вистачало. Червень ішов назустріч липневі, наближалась середина літа. Живоплоти, межі буяли розкішною зеленню. Щокроку вони стереглися елілів, нюшкували носом до землі, то й дорога здавалася їм дуже довгою.

Незадовго до ні-Фрітха стало спекотно, і Срібний зупинився під кущами глоду. Коли Ліщина з П’ятим підбігли й присіли поруч, Срібний глянув через смугу відкритого простору, що лежала попереду, й сказав:

— Он той самий ліс, що так не сподобався Падубові!

• Предыдущая
• 47/87
• Следующая