Небезпечнi мандри - Адамс Ричард - Страница 30
- Предыдущая
- 30/87
- Следующая
— Ліщино, — спитав він нарешті, — а що за думка виникла у тебе стосовно тієї миші? Ти обіцяв сказати нам перегодом.
— Усе дуже просто, — відповів Ліщина. — У нашому становищі ми повинні використовувати геть усе, що може принести нам користь. Ми оселилися в незнайомому місці, й нам потрібні друзі. Звісно, від елілів добра не діждешся, але ж є чимало істот — не елілів: птахи, миші, йони-їжаки. Їхні вороги — це й наші вороги. Треба робити все можливе, щоб вони стали нашими друзями. Може, десь у чомусь і вони нам допоможуть.
— І чим же вони можуть нам допомогти? — сказав Срібний, втираючи носа, вимазаного Падубовою кров’ю. — В чому на них можна покластися? Не можуть вони ані рити для нас, ані діставати нам їжу, ані обороняти нас. Нашу допомогу вони приймуть залюбки, але чи віддячать чим? Я чув, як та миша сказала: «Ти кликати — миша прийти». Б’юсь об заклад, що всі вони прийдуть — попоїсти, погрітись. Невже ти збираєшся напхати наші нори мишами?
— Ні, — заперечив Ліщина, — я зовсім не збираюсь запрошувати всіх мишей-нориць до наших нір. Та й їм такого не треба. А от тій миші ми врятували життя, і вона це пам’ятатиме.
— Але як вона допоможе нам? — спитав Дзвіночок.
— Для початку миші можуть розповісти нам про цю місцину.
— Розкажуть те, що знають миші, а не те, що потрібно кролям!
— Ну що ж, миша може стати в знадобі, а може й ні, — мовив Ліщина. — А от птах був би нам корисний! Ми не вміємо літати, а птахи літають кругом по всьому краю. І про погоду вони багато знають. Ось що я, власне, хочу вам сказати. Якщо хто з вас надибає на птаха не з породи елілів і тому птахові потрібна буде допомога, допоможіть йому, заради всього святого! Пропустити таку нагоду — все одно що залишити моркву гнити в полі!
— Задум чудовий, — сказав Ожина, — але такі випадки трапляються дуже рідко!
— Добра думка, — похвалив і Падуб, сіпаючись від болю, бо Срібний знов почав лизати рану. — Добра взагалі, але навряд чи це щось дасть нам на ділі.
— Ану ж спробуймо! — весело сказав Срібний. — Справа варта заходу! Може, я ще побачу, як Кучма присипляє казкою крота!
— Щось подібне затіяв колись і Ель-аграйра, і в нього вийшло, — сказав Дзвіночок. — Пам’ятаєте?
— Ні, я не знаю такої казки, — признався Ліщина. — Розкажи!
— Ходімо спершу попасемось, — запропонував Падуб. — Це вухо забрало всі мої сили.
— Принаймні тепер воно чисте, — сказав Ліщина. — Але, мабуть, так і лишиться порване.
— Дарма, — відповів Падуб, — я все одно щасливчик.
Повний місяць уже височенько підбився на безхмарному східному небосхилі, не так освітлюючи, як таємниче міняючи весь вигляд пагорба. Коли кролі вилізли на траву, назустріч їм вибігли Вероніка й Козелець, що верталися з сильфлаю.
— Ой, Ліщино! — заговорив Козелець. — Ми щойно розмовляли ще з однією мишею. Вона вже почула про ту історію з боривітром і була така люб’язна з нами! Миша сказала нам, що по той бік ліска є поле доброї трави, яку косять для коней. «Ви любити хороша трава? — спитала вона. — Там дуже хороша трава». Ми побігли туди. Трава й справді чудова!
На чималому вигоні росла дійсно чудова трава, сантиметрів п’ятнадцять заввишки. Тішачись тим, що події підтвердили його правоту, Ліщина заходився жувати ніжні листочки конюшини. Якийсь час усі мовчки скубли конюшину.
— Розумний ти хлопець, Ліщино, — наївшись, похвалив ватажка Падуб. — Чудово у тебе вийшло з тією мишею! Звісно, ми й самі колись та назнали б цю ділянку, але ж не так швидко.
Втіха аж розпирала Ліщину, але він тільки сказав:
— Тепер нам не доведеться так часто спускатися в долину, щоб поласувати смачною травою!.. Одначе, Падубе, від тебе пахне кров’ю, а це небезпечно. Ходімо назад, до лісу! Ніч така гарна — посидимо біля нір, а Дзвіночок розкаже нам казку.
Скоро всі позбиралися докупи, й Дзвіночок почав:
— Цю казку мені розповів дідусь. Сталося це вже після того, як Ель-аграйра визволив свій народ із Кельфазінських боліт. Кролі переселилися на луки Фенло й там побудували собі житла. Але принц Райдуга не спускав ока з Ель-аграйри, надумавши не допустити більше жодної його витівки.
Одного вечора, коли Ель-аграйра й Трусь-трусь вигрівалися на осонні, луками підійшов до них принц Райдуга, ведучи кроля, якого Ель-аграйра ніколи не бачив.
— Доброго тобі вечора, Ель-аграйро! — сказав принц Райдуга. — Бачу, твій народ зажив краще, ніж було в Кельфазінських болотах, а всі кролиці риють нори в пагорку. Чи вже вирили нору для тебе?
— Так, — відповів Ель-аграйра. — Ось у цій норі живемо ми з Трусь-трусем. Ми як побачили цей пагорок, так його і вподобали.
— Гарний пагорок, — підтакнув принц Райдуга. — Але, на жаль, я мушу звістити тобі волю самого Пана Фрітха: ти не повинен більше жити в одній норі з Трусь-трусем.
— Не жити більше в одній норі з Трусь-трусем? — перепитав вражений Ель-аграйра. — Чому ж це?
— Ель-аграйро, ми знаємо тебе з твоїми витівками, а Трусь-трусь майже такий хитрий, як і ти. Вас двоє в одній норі — це вже занадто. Скоро ти хмари з неба крастимеш! Ні, Трусь-трусь хай пошукає собі нору в іншому кутку колонії. Хочу познайомити тебе з цим кролем. Звати його Гуфса. Подружи з ним і дбай про нього!
— Звідки він? — спитав Ель-аграйра. — Щось я досі не зустрічав його ні разу.
— Він прийшов з іншої країни, — сказав принц Райдуга, — але він такий самий кріль, як і всі ви. Допоможи йому обжитися тут. А поки він обвикнеться, я певен, ти поділишся з ним своєю норою.
Це була така прикрість для Ель-аграйри і Трусь-труся, ота заборона жити вдвох в одній норі! Але Ель-аграйра мав за правило ніколи нікому не виказувати свого гніву, а з другого боку — йому було жаль Гуфси, бо той, мовляв, такий самотній та осиротілий, опинився на чужині, далеко від свого народу. Тож він люб’язно запросив Гуфсу до своєї нори й пообіцяв йому всіляку допомогу, а Трусь-трусь переселився до іншої нори в далекому кутку колонії.
Спочатку Гуфса був дуже приязний з усіма, кожному старався догодити. Однак мало-помалу Ель-аграйра почав помічати, що всі його задуми чомусь розладнуються. Якось навесні він повів гурт кролів попастися на зелені вруна, й вони наскочили на чоловіка з рушницею, який походжав кругом поля, — тож кролі раді були, що хоч зосталися живі-здорові. Іншим разом Ель-аграйра назнав гарну капустяну грядку й прорив туди нору попід парканом, а коли вернувся вранці, нора була загороджена колючим дротом. I став Ель-аграйра подумувати. чи не розказує хтось про його затії людям.
І надумав він випробувати Гуфсу, щоб упевнитися, чи не від нього всі ті прикрощі. Він узяв Гуфсу в поле й показав йому стежку, що начебто вела до комори, повної брукви та ріпи, сказавши при цьому, що хоче податися туди з Трусь-трусем наступного ранку. А сам Ель-аграйра і не думав туди йти. І він більше нікому-нікому про ту стежку чи комору не сказав. Наступного дня він обережно пішов тією стежкою і знайшов пастку, наставлену серед трави.
Тоді Ель-аграйра не на жарт розсердився. Звісно, він не уявляв собі такого, щоб Гуфса ставив сильця сам чи щоб навіть знав, що буде поставлено пастку. Але очевидно, що Гуфса спілкувався з кимось — чи не з принцом Райдугою? А вже принц Райдуга передавав Гуфсині відомості фермерові або єгереві, ніскільки не турбуючись, до чого це може призвести. Отже, через Гуфсу його кролям загрожувала небезпека — а що вже й казати про пісне життя без салати й капусти! Тоді Ель-аграйра спробував не ділитися своїми планами з Гуфсою. Але ж у кролячій колонії таємниць не буває, бо кролі бережуть таємниці тільки від інших тварин, тож Гуфса так чи інак про все дізнавався. Може, вбити Гуфсу? Але ж тоді прийде принц Райдуга і хтозна, чим це кінчиться. Ба навіть тримати що-небудь у таємниці від Гуфси було небезпечно, бо коли Гуфса зрозуміє, що його шпигунство викрито, він скаже про це принцові Райдузі, той забере його і придумає щось ще гірше.
Ель-аграйра думав і думав. Думав він і того вечора, коли принц Райдуга знов завітав до його колонії.
- Предыдущая
- 30/87
- Следующая
