Таємниця зміїної голови - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 7

• Предыдущая
• 7/30
• Следующая

Чорнявка та лисий стривожено глянули один на одного. Чоловік аж стягнув із голови плямисту кепку, промокнув нею спітнілий голений череп. У повітрі зараз повисла така тиша, що Данилові здалося — навіть лісові пташки припинили співати.

Аж раптом десь позаду, з того боку пагорба, зчинився якийсь гармидер, потім почулися крики радості, і за мить на невеличку галявину біля виходу з печери влетіли Вухо та Богдан Майстренко. Обоє збуджені, Бодя до всього ще й з побитим лицем, у брудному одязі, але живий та здоровий. Проте, помітивши дорослу парочку поруч із печерою, хлопці миттєво знітилися, навіть спробували відступити трохи назад. Так, ніби зібралися давати драла від гріха подалі.

Данило відразу ж засік: радості від появи ще двох хлопців чорнявка та лисий не виявляють. Навпаки, чоловік натягнув на голову свою плямисту кепку чомусь козирком назад. Жінка ж випросталася, схрестила руки на грудях, від чого здалася трошки вищою, нищівним поглядом обвела всю компанію.

— Привіт! — аби щось сказати, видала Варка, зробивши крок до Богдана. — А ми тут тебе шукаємо вже… Кажуть, газ під землею… Смертельний… А тебе нема й нема. Ну, ми й подумали…

— То це він у печері загубився? — перервала її чорнявка, і тепер погляд жінки прикипів до Богдана. — Значить, оце Богдан у нас…

— Нарушаєм, — для чогось вставив лисий. — Не можна нарушать… Лазите ото де попало…

— Прізвище твоє як, синку? — враз поцікавилася жінка.

— А ваше? — несподівано зухвало відповів Богдан.

І тут щось дивне сталося. Замість того, аби продовжити тиснути на порушників правил безпеки, чорнява жінка раптом замовкла. Відступила назад. Несподівано посміхнулася, та посмішка вийшла якоюсь холодною, зовсім не щирою й радісною. Спробував посміхнутися також її голомозий супутник. Тільки в нього ще гірше вийшло: перекривив писок, немов цілий лимон прожував.

— Думаю, любі дітки, ми з вами зрозуміли одне одного, — голос чорнявки став дуже улесливим, так бабусі вмовляють вередливих онуків їсти манну кашу з цукром. — Ви сюди більше ходити не будете, згода? Небезпечно тут.

— Еге, — додав здоровань. — Небезпечно це.

— І не треба нікому нічого казати, — нагадала жінка, дивлячись тепер лише на Варвару. — Ми ж домовлялися, здається, дівчинко. Ви нас не чули, ми вас не бачили.

— Не чули. Не бачили, — луною повторив лисий.

А тоді ці двоє взагалі дивно повелися: мовчки повернулися і швидко пішли геть. Зовсім зникли з очей, наче й не було їх тут.

Коли дивної парочки й слід захолов, Данило нарешті запитав друга:

— Де ти оце був?

— Знаєте, хто вони? — Майстренко ніби й не почув його слів. — А я впізнав! Це вони, Вухо, точно вони! Тітка ця, чорна — пані Крук, її голос ні з чиїм не сплутати!

— А другий, значить, Карлик? — здогадався Вухо. — Нівроку карлик, скажу тобі! Швидше велетень недорослий…

Ось тепер Данило точно зрозумів: він чогось не знає. Дуже йому це не сподобалося.

— Так, ану досить уже загадок! — він навіть ногою тупнув. — Давай, Бодя, від самого початку. Бо щось мені підказує — сам ти в халепі, і ми через тебе влізли в історію.

Майстренка не треба було двічі просити. Тут же на одному подиху виклав він і про голоси в печері, і про підслухану розмову, і про те, як не ризикнув піти за незнайомою парою і повернувся назад. Тим шляхом, яким прийшов. Вибрався в урочище, застав біля струмка Вуха, і з ходу видав йому все почуте. Обоє навіть про заклад забули — так пригодою перейнялися. Побігли навздогін за Данилом та Варкою.

І ось маєш зустріч.

— Ось так, значить, — Данько пошкріб потилицю. — Виходить, мій батько їм заважає.

— Ти зараз не про це думай! — нагадав Вухо. Вони, каже Бодя, про твого тата лише згадували. Бо збираються зробити якісь свої таємні справи раніше, ніж він та отой його друг, Вороненко, почнуть свої.

— Не таємні, — чомусь уточнила Варка.

— Ага, — кивнув Вухо. — Замишляють вони щось.

— Мені ці двоє відразу не сподобались. Особливо — жінка, — продовжила Варвара. — Страшна вона якась. Холодна.

— Ти їй, сестричко, теж навряд чи до душі, — зауважив Вухо. — Але якби вони вас отак зустріли, просто так, біля входу в печеру, цю казочку про смертельні підземні гази ми всі відразу б проковтнули. Тепер же вони знають: у той час, коли обговорювали свої таємні справи в печері, поруч напевне був сторонній. Який усе чув.

— Правильно! — підхопив Данило. — Свідок! Ці двоє, пані Крук та Карлик, чи як там вони одне одного називають, тепер знають: їх підслухали. Навіть знають, хто. Знають, як виглядає Богдан. І головне, народ, вони напевне знають, що Бодя нам усе розповів.

— Наче в кіно виходить, — підсумувала Варвара. — Вони знають, що ми знаємо. А ми знаємо, що вони це знають…

— Так, сестричко, ти не той… — відмахнувся Вухо. — Не плутай нас. Ми всі тепер у небезпеці, це як двічі два. Не будь я сином міліціонера!

— Він правий, — погодився Данило, дивлячись не на рудого, а кудись повз нього.

Знаючи свого друга, Богдан зрозумів: Лановий зараз шалено думає. Хотів щось сказати від себе, та Данько зупинив його жестом, знову пошкріб потилицю, тоді обвів усю компанію уважним, дуже серйозним поглядом.

— Правий ти, Вухо, — повторив він. — Навіть не треба мати батька-міліціонера, аби скласти оце твоє «два на два». Не знаю поки, чим нам загрожує сьогоднішня зустріч. Але те, що з цієї миті треба бути обережному не лише Боді, а й усім нам — факт. Тепер подумаймо, що з цим усім робити.

Заклавши руки за спину, Данило почав повільно міряти кроками галявину. Всі інші мовчали, чекаючи пропозицій від нього. Нарешті, зупинившись напроти Вуха, Данило наставив на нього палець:

— Піти та розказати все вашому батькові. Це найпростіше.

— Е, ні! — хлопець активно замотав клаповухою головою, здавалося — самі вуха зараз почнуть від цього битися об голову, мов пташині крила. — Це якраз не вихід, народ! Доведеться зізнаватися, що ми поперлися в цю печеру! Влетить!

— Ой, попаде! — підтвердила Варвара.

— Тим більше, що ми не знаємо точних намірів цієї парочки. Батько їх не шукатиме, у нього і так справ вистачає, без наших фантазій.

— Це не фантазії! — образився Богдан. — Не чув хіба: вони ж нас тут лякали! Ви нас не чули, не бачили, мовляв, держіть язик за зубами…

— Вухо правий, — спокійно мовив Данило. — У мене тато, може, не такий строгий, як їхній з Варкою. Тільки все одно ми порушили домовленість та полізли в печеру. Проти цього вчинку нам нічого виставити. Висновок такий: розкажемо про цю зустріч зараз — нашкодимо лиш собі.

— А не розкажемо — теж нашкодимо! — знову не стрималася Варвара. — Треба ж якось захищатися! Андрій правий, — кивнула на брата. — Ці двоє нам погрожували!

— Але, — тепер Данило націлив палець на неї, — якщо ми відразу здіймемо бучу, пані Крук та Карлик згорнуть свою діяльність! І тоді вже точно нічого нікому не доведемо! Думаєте, вони злякаються та заберуться звідси геть? Дулю з маком! Перечекають та продовжать! Лиш паскудити стануть обережніше! І ось у такому випадку моєму татові та його другові Вороненку стане навіть гірше! — перевівши подих, Данько заговорив уже спокійніше: — Ми навіть не знаємо, що пані Крук із Карликом збираються шукати в печері.

— Двері, — нагадав Богдан. — Відчиняє їх жіноча рука. За дверима — діамант. А ще якась зміїна голова…

— Ага, дуже цінна інформація, — тепер Данило наставив палець на нього. — Набір слів та речень, чуваче, ось що я тобі скажу. Поки ми не з'ясуємо, що саме вони шукають, чому саме тут, у закинутій печері, та до чого тут зміїні голови, треба справді нікому нічого не казати. Заодно наші вороги подумають: ми справді злякалися. А от коли ми зрозуміємо, що вони замислили, тоді стане ясно, чому їм так хотілося нас налякати. Аж після цього можна переходити в наступ! Усі згодні?

• Предыдущая
• 7/30
• Следующая