Андрій Лаговський - Кримський Агатангел - Страница 22

• Предыдущая
• 22/76
• Следующая

Полинявшие постели Из фантазий что-то вьют.

Може бути, що тут, у цім вірші, мова йде про якийсь покинутий або збіднілий «брачный чертог», доЛархх;, де стоїть

цілий ряд полинялих ліжок, що на них одбувшійся «оргіа-стичні втіхи»... Це я промовляю знов щиро декадентським стилем, бо в декадентів терміни: «оргіазм», «оргіастичний» — одні з найбільш улюблених...

Гучний регіт був йому відповіддю. Костянтин, забувши, що він уже не малесенький хлопчик-пустунчик, а дорослий студент, з пустотливим театрально вданим трагізмом здушив професора за горло, ніби хотів помститися за поругану декадентську поезію. А в Володимира тим часом перебігла думка: «Про які полинялі постелі з оргіастичними фантазіями казав він? Чи не про доми розпусти?.. Невже й він хоче кидати камінці в мій город?»

— Тая поезія, що ми склали, нехай зветься «Саргіссіо», — сказав потім Лаговський. — Але в мене з’явилася ще одна, може, й дуже щаслива думка. Складімо якусь довшу річ, вже не коротенький якийсь віршик, але справжню амеопу без музору.

— Яку «амеопу без музору»?! — здивувалися всі.

— Адже кажуть, що поміж іншими декадентськими літературними штучками є й така, щоб читати слова навиворіт і добуватися таким способом містичного розуміння... Кажуть, що замість «ум» можна по-декадентському вимовляти «му-у-у-у!»... замість «розум» — «музор», замість «поема» — «амеопа»...

— Ах, пам’ятаю! — розсміявся Костянтин. — Поміж іншими глумами, які сиплються на голову декадентам, один вуличний критик пустив і оце bon-mot¹ про «му-у-у» та про всякі «амеопи без музору»... Ну, що ж! Коли хочете, складімо ще й «амеопу без музору»... Коли декадент по-нігілістичному сам глузує з себе, то і це виходить непогане декадентство.

— Тільки не забуваймо, — докинув Аполлон, — що для більшої декадентської колоритності варто буде встромляти в вірші геть усякі незрозумілі ботанічні та зоологічні назви... Бо в декадентів на це мода.

За чверть години вони втрьох, таким самим спільним способом, зовсім легесенько виготували аж п’ять довгих строф; в одній строфі вони, для більшої таємничості, нав-

мисне не склали одного рядка, а проминули його так, неза-туленою лакуною. Аполлон, що був основніший і акуратніший од усіх, забажав цим разом іще й на папері записувати все те, що вони накомпонують, бо йому цікаво було мати перед очима «амеопу» в повній цілості. Скоро довели вони тую «амеопу» до краю, Аполлон за своїм записом голосно прочитав усі строфи підряд, додавши од себе свій медичний заголовок:

ДІАРРЕЯ

(Лмеопа без музору)

Синие трупы откормленных свиней Бродят в моей голове...

Мрак непроглядный таинственных скиний,

Точно глаза у подводных актиний,

Тихо скользит в ядовитой траве...

Длинные склизкие руки кальмаров Тянутся, словно слюна...

О, эти руки! То руки кошмаров,

Бледных, как тени глухих лупанаров...

Их озаряет луна.

Ну! Костяки с искривленными ртами!

Что так гогочете вы?!

Адская сила летает над нами,

Веет змеиными злыми глазами...

Крыльями мертвой совы...

Вот треугольные острые круги:

Пестрые реют ряды.

Это — невесты горбатой подруги

Ей лобызают следы.

Снова глаза изумленных актиний Стелятся в пьяной траве...

Вижу я тени таинственных скиний...

Темные ветви поникших глициний...

Горе моей голове!!

Останні рядки Аполлон читав сліпуючи, бо сонце вже зайшло, а сутеніє на півдні не довго: разом настає ніч.

— «Горе моей голове!» — задумливо проказав за Аполлоном і Костянтин. — Еге, пародія на нас не погана... Ах, який

я радий, Андрію Йвановичу, що ви приїхали сюди літувати з нами! Аби ви знали, як ви мені подобаєтеся!

Він тісніше притиснувся до Лаговського і поклав руку йому на шию. Лаговський, щасливий з такої дитячої ласки, поцілував його, наче рідного малого брата, і погладив по голові. А з другого боку поруч нього сидів Аполлон; Лаговський притулився й до нього. Він не тільки на обох Шмідтів дивився під ту хвилину, як на малих дітей, але й себе самого ще більше почував наївною дитиною, яка бажає прилащитися до когось. В такій щирій братерській позі теє тріо перебуло скількись хвилин серед нічної сутіні. Тільки Володимир сидів скраю, окремо. Він сердився, що брати одібрали в нього Лаговського, якого він уже був призвичаївся вважати за свою власність. Тим часом на небі загорілися зорі і чарівно загляділися в море.

Недвижно ясні зорі На висоті стоять Й одна на другу ніжно Од віку все глядять.

Яка їх мова гарна!..

Яке багатство слів!.. —

Та жоден з філологів Її не зрозумів.

А я ту мову вивчив І не забуду ввік:

В очах моєї любки Знайшов я весь словник, —

тихо продекламував Лаговський вірш із Гейне та й несвідомо зітхнув. Хлопці уважно його слухали. Серед нічної тиші чути було, як плеще море об берег.

— Ви знаєте Рубінштейнову музику до Гейневого «Озрій-ця?» — шепотом спитав у Лаговського Костянтин.

— Знаю, — тож само прошепотів Лаговський, щоб не на-рушувати нічної поетичної тихості.

— Ну, то заспіваймо той романс pianissimo...

Полилося ледве чутне тріо:

Кожним вечором царівна Дивно гарної уроди

Походжала близь фонтана,

Там, де плещуть ясні води.

І щовечір близь фонтана Молодий стояв невольник,

Там, де плещуть ясні води...

Він марнів, марнів, бездольник.

От, як стій, колись царівні Забажалося спитати:

«Як зовуть тебе, молодче?

Хто ти родом? Звідкіля ти?»

Одказав на те невольник:

«Могаммедом прозивають.

Я з Йемену, з плем’я озрів,

Що з кохання помирають».

Вони доспівали та й знов затихли. Серед любої нічної ти-хомирності Лаговський міг навіть чути, як стукотить серце у Костянтина і Аполлона, що пригорнулися до нього; а здалека знов доносився гармонійний, поетичний плескіт морських хвиль.

Володимир підвівся з місця і перейшовся скількись разів по стежці коло тієї лави, де сиділи його брати з професором.

Я з Йемену, з плем’я озрів,

Що з кохання помирають, —

саркастично закурникав він собі під ніс... — Так, так!.. «З кохання помирають»... А чи знаєте, Андрію Івановичу, що за річ направду звалася у арабів «озрійським коханням»?

— Я думаю, це саме собою видко з Гейневої поезії! Глибока, ідеальна меланхолічна любов, що не сміє навіть виявити себе, а мовчки вмирає.

— Отже ж ні! — злісно тріумфуючи, одказав Володимир. — Один із моїх колишніх шкільних товаришів зробивсь арабістом, то я якось навідавшись до нього, спитав був, звідки міг узяти Гейне тему до свого «Der Asra»²⁰ то назвище. Арабіст мені пояснив, що арабське плем’я бану-озре, або озрій-ці, справді славилися серед інших арабів своїм гарячим, палючим, безмежним коханням, та й заходився перекладати мені з арабської мови скількись історичних уривків, де оповідається про тих озрійців. Переслухав я перший уривок: «Сказали до одного з озрійців: «Отже в вас серце — наче в горобців: і живе, й б’ється тільки для кохання та й не втихомириться, доки не вмре. Чого це так?» На те озрієць: «Бо, їй-богу, ніде в дівчат нема таких очей, як у нашому плем’ю!» — Так се ж така любов, яку ми звемо горобцюван-ням! — кажу я до арабіста. «Ну, ні! — і говорить він. — У озрійців кохання було високоідеальне... Бо он другий з озрійців оповідав у Медіні, що він покинув у своєму плем’ю тридцятеро парубків, слабих на сухоти, і всі вони слабі були — з кохання». — То де ж тут ідеальність?! — не повірив я. — Це ж у них, очевидячки, була спинна сухота, tabes dor-salis!.. Тоді арабіст, розсердившись на мій глум, перечитав мені ще декілька уривків з арабських істориків... Ну, і що ж? Звідусіль я виніс враження, що озрійці справді часто помирали з кохання, тільки ж помирали інакше, ніж у Гейне. Очевидячки, часто в арабському побуті бувало так, що озрієць, допавшись до своєї любки і прийнявши її в свої зовсім не платонічні обійми, вчиняв непереривну серію любовних сеансів аж доти, доки з надмірного пересилення не вмирав... У героїв це дуже звісна річ... Згадайте хоч би Французьку Chanson de geste¹ про подорож лицарів Карла Великого до Царгорода... Ба кажуть, що й російський Герой Плєвни Скобелев умер на таке саме «озрійське кохання», бо забажав сім разів без передиху практично виявити свою любовну силу... Коли хочете, смерть і не погана... Т-а-а-а-к... А втім, хто зна: може, й Гейне розумів «озрійське кохання» отак само, як і з історії виходить?.. Адже гейневський «озрієць», мабуть, чи не хоче сказати царівні, що коли вона йому оддасть себе, то він її не випустить, аж доки не сконає в її обіймах... Гейне був поет, себто спеціаліст на такі штуки, і повинен був добре смакувати всякі неплатонічні любощі.

• Предыдущая
• 22/76
• Следующая