Енн із Острова Принца Едварда - Монтгомери Люси Мод - Страница 2

• Предыдущая
• 2/52
• Следующая

— Ти така мовчазна, — сказав зрештою Гілберт.

— Я боюся говорити — і навіть поворухнутися, щоб не розвіялася зненацька ця дивовижна тиша й краса, — видихнула Енн.

Раптом Гілберт поклав долоню на тонку білу руку, що спочивала на поручні містка. Карі очі його потемніли, а досі хлопчачі вуста розкрилися, готові вимовити слова про мрію та сподівання, що буяли в його душі. Проте Енн висмикнула руку й швидко відвернулася. Чари сутінків розвіялися для неї.

— Мушу йти додому, — вдавано байдуже кинула вона. — У Марілли нині болить голова, а двійнята напевне вже втнули якусь страхітливу шкоду. Не слід було мені стільки гуляти.

Аж до самісінької стежини, що вела в Зелені Дахи, Енн говорила — хапливо й безперестанку. Сердешний Гілберт ледь устигав проказати бодай слівце. Коли він пішов, дівчина полегшено зітхнула. Нове, незбагненне відчуття зродилося в її серці після недовгої відвертої розмови з Гілбертом у саду в Прихистку Луни. Щось чуже втрутилося в їхню давню міцну дружбу, погрожуючи її зіпсувати й спотворити.

«Ніколи ще я не тішилася, що Гілберт нарешті йде, — із прикрістю та смутком думала Енн, самотою простуючи до Зелених Дахів. — Ми втратимо дружбу, якщо він не припинить цих дурниць. Але ми не повинні її втратити — я цього не дозволю. Ох, ну чому хлопці такі нерозважливі?»

Проте мучив її й невиразний сумнів — чи так уже «розважливо» з її боку було й досі відчувати на руці теплий дотик Гілбертових пальців, точнісінько як у ту коротку мить, — а надто те, що його зовсім не випадало назвати бридким, і був він геть інакший, ніж подібний вияв уваги від Чарлі Слоуна, коли три дні тому вона сиділа поряд з ним після танцю на вайтсендзькій вечірці. Енн здригнулася від самого лише спогаду, та всі думки про безтямних кавалерів вилетіли їй з голови щойно вона опинилася у звичній, позбавленій будь-яких сентиментів кухні в Зелених Дахах, де гірко ридав на дивані восьмирічний хлопчик.

— Що сталося, Деві? — запитала Енн, обіймаючи його. — Де Марілла й Дора?

— Марілла вкладає Дору спати, — схлипнув Деві, — а я плачу, бо Дора впала зі сходів у льох і полетіла сторчма, і обдерла собі ввесь ніс, і…

— Не журися так, маленький. Звісно, тобі шкода її, та хіба тут зарадиш слізьми? Завтра їй уже не болітиме. А сльози нікому не помагають і…

— Я плачу не тому, що Дора впала в льох, — урвав Деві її благодатну проповідь і в голосі йому побільшало смутку, — а тому, що сам не бачив, як це сталося. Хіба ж я вічно мушу пропускати все цікаве?

— О, Деві, — мовила Енн, тамуючи гріховний сміх, — невже тобі цікаво побачити, як сердешна Дора впала зі сходів і забилася?

— Вона не сильно забилася, — правив своєї Деві. — Якби вона вбилася на смерть, тоді б мені було по-справжньому шкода. Але ми, Кіти — як Блуетти, так легко не вбиваємось. Оно в середу Герб Блуетт упав із сінника й покотився по дошках у загорожу, а там була страшенно люта коняка, і він упав їй під копита, і все одно лишився живий, тільки три кістки зламав. Пані Лінд каже, що є такі люди, котрих і сокирою не вбити. Енн, а пані Лінд уже завтра сюди переїде?

— Так, Деві, і я сподіваюся, ти будеш із нею чемний.

— Буду чемний. Але, Енн, тепер вона мене вкладатиме спати?

— Можливо. А що?

— Коли так, — рішуче відказав Деві, — то я не буду при ній молитися, як при тобі, Енн.

— Чому?

— Бо я думаю, що розмовляти з Богом перед чужими негарно. Дора собі хай молиться при пані Лінд, якщо хоче, а я не буду. Я зачекаю, коли вона піде, і тоді помолюся. Так можна буде робити, Енн?

— Можна, Деві, якщо ти не забуватимеш про молитву.

— Не забуватиму, чесно-чесно. Молитися цікаво. Але самому то вже не буде так цікаво, як при тобі. Лишайся вдома, Енн. Чому ти хочеш поїхати й покинути нас?

— Я не хочу, Деві. Просто відчуваю, що мушу поїхати.

— Не хочеш, то й не їдь. Ти ж доросла. Коли я буду дорослий, то нічого не робитиму того, що не хочеться.

— Маленький, ти все життя помічатимеш, що робиш багато такого, чого не хочеш.

— Ні, — категорично відрубав Деві. — Дзуськи! Зараз я мушу робити всіляке таке, бо інакше ви з Маріллою женете мене в ліжко, та коли я виросту, ви вже так не зможете, і ніхто нічого не буде мені вказувати. Отоді почнеться справжнє життя! Чуєш, Енн, а Мілті Болтер каже, що його мама сказала, що ти збираєшся в коледжі вполювати собі чоловіка. Це правда? Скажи, я хочу знати.

На мить Енн спалахнула від обурення, та потім засміялася, нагадавши собі, що не варто перейматися простацькими думками й висловлюваннями пані Болтер.

— Ні, Деві, це неправда. Я збираюся вивчитися, подорослішати й багато про що дізнатися.

— Про що?

— «Про черевики й човники, капусту й королів»,[5] — процитувала Енн.

— Але якби ти хотіла вполювати собі чоловіка, як би ти це зробила? Скажи, я хочу знати, — наполягав Деві, котрого вочевидь зацікавила ця тема.

— Краще запитай пані Болтер, — відповіла Енн, не подумавши. — Вона, певне, знає про це більше, ніж я.

— Запитаю одразу ж, як побачу її, — серйозно мовив Деві.

— Деві! Нізащо! — вигукнула Енн, усвідомивши свою помилку.

— Ти ж сама щойно сказала, — сумовито заперечив Деві.

— Тобі час уже в ліжко, — постановила Енн, намагаючись вибратися з пастки.

Вклавши Деві, Енн пішла до Острова Вікторії й сіла там самотою, сховавшись за ажурною завісою з місячного сяйва, а коло ніг її весело сміялися на два голоси струмок і вітер. Енн завжди любила цей струмок. Багато мрій виснувала вона понад його мерехтливими водами в дні минулі, і тепер забула й про хлопців та їхні залицяння, і про дошкульні слова лихих сусідок, і про всі труднощі дівоцтва. В уяві вона пливла казковими морями під проводом вечірньої зорі до далеких безлюдних чарівних країв, до Атлантиди й Елізію, туди, звідки приходили бажання в її серце. І була вона в тих мріях незрівнянно багатша, ніж насправді, бо речі видимі зникають, і лиш невидиме оку триває вічно.

Наступний тиждень минув швидко, увесь заповнений «останніми клопотами», як називала їх Енн. Вона приймала відвідувачів і сама ходила з візитами — приємними й ні, залежно від того, чи були гості й господарі прихильні до намірів дівчини, а чи вважали, що вона кирпу гне через той свій коледж, тож вони просто мусять «укрутити їй хвоста».

Спілка вдосконалення Ейвонлі дала прощальну вечірку на честь Енн та Гілберта вдома в Джозі Пай, обравши це місце не лише тому, що Паї мешкали у великому й зручному будинку, а й через острах, що сестри Пай відмовляться допомагати, якщо їхньої пропозиції зібратися в них удома не буде прийнято.

Вечірка вдалася дуже гарна, позаяк сестри Пай були несподівано милі й гостинні, не сказавши й не зробивши нічого, що могло б зіпсувати дружню затишну атмосферу. Джозі була така привітна, що навіть поблажливо звернулася до Енн:

— Мушу сказати, Енн, ця нова сукня тобі личить. Ти в ній стала майже гарна.

— Дуже мило із твого боку, — відказала усміхнена Енн. Її почуття гумору невпинно розвивалося, тож слова, що гірко скривдили б її в чотирнадцять, тепер могли хіба звеселити. Джозі й собі подумала, що Енн із неї глузує, проте обмежилася тим, що, спускаючись у вітальню, шепнула Герті, мовляв, Енн Ширлі поїде в коледж і почне ще більше приндитися, ніж колись.

На вечірці зібралося все «давнє товариство», сповнене радості, веселощів та молодечої безтурботності. Була там Діана Баррі, рум’яна й пухкенька, котру тінню супроводжував вірний Фред, Джейн Ендрюс, охайна, розважлива й прямодушна, Рубі Джилліс, вродлива й показна в кремовій шовковій блузці та із червоними квітками герані в золотистих косах, Гілберт Блайт і Чарлі Слоун, котрі щосили намагалися опинитись якнайближче до невловної Енн, Керрі Слоун, бліда й зажурена через батька, який, подейкували, заборонив Оліверові Кімбеллу й підходити до їхнього дому, Муді-Спурджен Макферсон, чиє кругле обличчя й сміховинні вуха були так само круглі й сміховинні, як завжди, та Біллі Ендрюс, котрий, сидячи в кутку, хіба шкірився, коли хтось до нього звертався, й із задоволеною усмішкою на широкій веснянкуватій фізіономії ввесь вечір невідривно дивився на Енн Ширлі.

• Предыдущая
• 2/52
• Следующая