Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи - Страница 32

• Предыдущая
• 32/53
• Следующая

Нарешті таці зупинились коло столу. З-під них одразу почувся розгніваний голос магістра:

— Дуже прошу забрати все це від мене, бо я починаю сердитись і таці можуть намагнітитись. Ну? Що там угорі?

Ганка вхопила одну тацю, я — другу, а магістр одним стрибком опинився на своєму місці й сказав, що тисячний раз у житті переконався, що він не створений для кухні, так само, як і кухня для нього. І не він один! Собаки, наприклад, тільки вдають, наче вони горді й солідні. Досить глянути, як вони косують очима на чудесні безе!

— Де Ярек? — спитав Марек магістра.

— Ярек, — махнув той рукою, — пробує…

Він замовк. Крізь відчинені до вітальні двері спершу почулось якесь деркотіння, за мить — усе гучніший гуркіт, нарешті — три важкі удари й один приглушений зойк.

— Будь ласка! Ото Ярек! — розсміявся магістр. — Пробував з'їхати по бабусиній драбині. Він зараз прийде.

І справді, незабаром прийшов Ярек. Він трохи накульгував і ступав якось боком. Сів на своє місце, але одразу схопився.

— Я трохи постою, — пояснив він. — Просто так.

— Мені це байдуже, — сказав я. Я встав.

Дав Ренні й Массумі по одному безе (про що вирішив признатись дітям, незалежно від наслідків). Потім вирядив ущасливлену собачу пару з кімнати. Нагадав бабусі, що мене ні для кого немає вдома. Вимкнув телефон, повернувся на своє місце за столом. Вийняв з кишені старого секундоміра, поклав перед собою.

Як відомо, в старих секундомірах грубі й темні стрілки, які дуже помітно гонять час, а механізм цокає надто голосно.

Все це я зробив мовчки, однак дуже значливо.

Першою здогадалась Ганка.

— Ви надаєте цій машинці право першого заступника головуючого?

— Ні. Лише заступника в часово-технічних справах, — пояснив я. — Хто-небудь проти? Немає? Дякую. Отже, втретє і востаннє розпочинаємо нашу штабну нараду. З цієї хвилини закінчуються жарти. Розмову, яку я назвав штабною, вже кілька осіб мені перервали. Дві з них звинуватили мене в різних вчинках. Я третя особа, яка звинувачує мене в надмірній балаканині. Покінчимо з цим усім. Для загальних планів, пропозицій і різних геніальних задумів у нас іще буде час. Зараз важливі дві справи! Перша: затримання лавини туристів, що напливає на Краків. Хто має щось сказати з цього приводу?

Озвався Марек:

— Пане магістре! Надаємо вам слово!

Магістр вийняв з кишені киреї округлий предмет з маленькою антенкою. Кінець цієї антенки він по черзі встромляв у кілька отворів округлого апарата. Так тривало двадцять дві секунди. На двадцять третій магістр почав говорити.

— Насамперед залізничний рух. Приміський відбувається без жодних ускладнень. Наприклад, Забежів — Краків: всього година спізнення. Зате всі поїзди далекого прямування цього разу побили рекорди трьох останніх років.

— Що це означає? — спитав я. Магістр Діонізій почервонів, опустив очі.

— Соромно сказати, — шепнув він.

— То краще не кажіть. А як із рухом транспорту?

Магістр підійшов до балконних дверей і взяв з-під них коробочку завбільшки як магнітофонна касета, прикрашену двома двометровими антенами. Я навіть не помітив, коли він поставив там цю коробочку.

Я не розумів, чому починаю непокоїтись і злитися. Проте щось почало мене гризти й гризти. Але що саме?

Що? Нарешті проблиснув здогад!

Адже державні установи нас не підслуховують! То яке ж право маємо ми підслуховувати такі державні установи, як КПП[14] і Дорожна служба руху. Я вирішив порозмовляти про це трохи пізніше.

— Ви ще там довго, магістре? — спитав я.

Ярек, який уже так-сяк міг сидіти, відразу виступив на захист магістра Вернигори.

— Пане Єжи! Магістр має перевірити близько півгодини найсвіжіших магнітофонних записів. Це означає: повідомлення майже з тридцяти пунктів Дорожної служби руху. Ви повинні були б слухати ці записи майже вісім годин. А магістр Діонізій буде готовий за дві-три хвилини.

— За три або чотири, — буркнув магістр Вернигора.

— Як він це читає? — здивувалась Ганка.

— Безпосередньо мозком, — пояснив Марек.

— І в нього не болить від цього голова? — ще більше здивувалась Ганка.

Знову починаються балачки, за які я відповідатиму? Адзуськи!

— Будь ласка, тихо! — попросив я. Магістр повернувся на своє місце.

— На всіх дорогах ситуація безнадійна. Не трапилось жодного нещасного випадку. Всього вісімнадцять середніх і дев'яносто незначних зіткнень. Лише один раз потрібна була медична допомога.

— А чому такі затори на дорогах першого й другого класу? Через дурість водіїв? Через аварії? — спитав я.

— Через те, що водії страшенно поспішають, — пояснив невинним тоном магістр Вернигора. — Але насамперед винні випадковості. Адже чотири п'ятих автомашин, які блокують дорогу, — це фургончики й грузовики, в яких попрополювались шини. Попроколювались, наче шипами, але шипів і сліду немає. Не розумію, як це так сталося?

— А центральні дороги? Автострада? Швидкий рух?

— Вже рано-вранці, коли зорієнтувались, яка навала загрожує місту, президент видав наказ, щоб у місто пропускати водіїв, які можуть довести, що їм необхідно в'їхати до Кракова.

Решті видали реклами, які заохочують відвідати інші мальовничі околиці міста.

— Скільки загалом може Краків сподіватися сьогодні гостей понад звичайну норму?

Відповів Марек:

— Не більше, ніж вісімнадцять процентів.

— Вибачте, — озвалася Ганка, — але я чогось тут не розумію. Наскільки я знаю, добродії Кошмарик мають по чотирнадцять років. А мені починає здаватись, що вони поводяться так, наче в них є водійські права. Адже це неможливо.

— Можливо! — вигукнули разом Ярек, Марек і магістр.

— Кажи ти, — звернувся Ярек до Марека, — бо ти вмієш розповідати коротше, ніж я.

— Тут немає що скорочувати. Певною мірою завдяки протекції дядька з автоклубу, а насамперед тому, що, склавши практичний і теоретичний екзамени, ми дістали водійські права (клас юніорів) без права мати власну автомашину.

— Ага, — посміхнулась Ганка. — А котрий з братів Кошмарик більше любить водити машину? Пан Марек?

— Так.

— У такому випадку, це ви придумали ту хворобу для шин. Бо тільки справжній водій знає, як псують настрій, мучать і вимучують проколоті шини, особливо коли продірявляться й запасні…

— … і треба заходжуватись латати їх, чистити й виконувати іншу творчу, тобто каторжну роботу, — засміявся Марек. — О, нам це дуже подобається!

— Ви признаєтесь?

— Ще раз нагадую! — Я бахнув долонею по столу біля секундоміра, й він так нахабно підстрибнув, що вцілив мене просто в ніс. Я вдав, ніби нічого не помітив. — Нагадую: я нікому не давав слова. А вже дев'ять годин одна хвилина. Фуньо! Коли найпізніше ти знатимеш, скільки телекамер тобі потрібно і яких саме?

— Об одинадцятій.

— Ну й досить.

— Нічого не досить, поки я не знатиму всього… Як? Що? Коли?…Про «Кольорові димарі»! Про «Кольорову Віслу»! Вибачте, головуючий дає мені слово?

— Даю.

— Отож я не ідіот.

— Фуньо не ідіот, — підтвердила Ганка.

— Не зношу ні халтури, ані порожньої балаканини.

— Фуньо не зносить халтури, — шепнула Ганка.

— Якщо це навіть мала халтура, — гримів Фуньо голосом застудженого Наполеона, — за дуже великі державні гроші!

— Ти вносиш пропозицію?

— Вношу пропозицію.

— Яку?

— Я маю знати все про кольорові димарі. Не те, що в них райдужний дим, що вони димлять один раз о дванадцятій годині, а другий — о двадцять четвертій і дим іде то з шести, В то з десяти димарів. Мені треба знати, чому цей дим кольоровий? Як це відбувається? Навіщо це відбувається? На якому принципі це відбувається? А крім того, хтось мені тут обіцяє нашу Віслу, «королеву польських рік», теж зробити кольоровою, з брудної смердючої води зробити райдужну стрічку. Хочу поставити вам ще одне запитання: хто з нас дістав сверблячку? Ви чи я, Єжи чи магістр, Марек чи Ярек?

• Предыдущая
• 32/53
• Следующая